Щоденник, 15 травня Середа
З самого ранку я вирішила нарешті обрізати сухі гілки у старого яблуневого саду, який уже давно вимагав уваги. Погода була якась дивна: важкі, сірі хмари затягли все небо над Збаражем, вологий і майже нерухомий вітер віщував дощ. Я відчувала цю зміну в повітрі але все одно вирішила не відкладати роботу.
Поставила драбину, впевнено сперши її на стовбур, перевірила, чи стійко стоїть. Почала підійматися, вже майже біля середини, коли раптом мій пес, Лиско, завив і почав смикати мене за штанину. Спершу я подумала що з ним таке? Може, просто бавиться, чи знову його розіграв бешкет, а от уже від життя може скинути мене з драбини. Я навіть різко, мабуть, невдоволено трохи крикнула на нього і відштовхнула.
Лиско, однак, ніби ще більше насторожився: він спробував піднятися по драбині, передні лапи ковзали по металу, кігті дряпали сходинки, а його великі розумні очі не відводилися від мене.
Заспокойся, що ти виробляєш, Лиску? нервово промовила я, і жестом дала зрозуміти, що він має злізти.
Але тієї миті він захопився ще більше піднявся на сходинку вище й зубами міцно вхопився за мої штани. Почав сильно тягнути мене вниз, навіть ледь не скинув. Я схопилася обома руками за драбину злякалася.
Ти зовсім, чи що? Відпусти, з обуренням сказала я, але пес не відпускав. Він плаксиво гавкав, ніби хотів щось донести мені. Тоді мені стало не по собі. У Лиска був зовсім інший погляд, ніби він і справді попереджав про небезпеку.
Я спробувала обережно піднятися ще на одну сходинку, але він миттю знову рвонув вниз штанину, так що я автоматично вхопилася за драбину та глибоко видихнула. Роздратування змінювалося здивуванням і я, бурмочучи під ніс, що з ним не так, забрала Лиска, заштовхала до вольєра. Ось тепер посидиш тут, доки я все закінчу.
Я закрила вольєр і з полегшенням повернулася до яблуні. Поставила ногу на першу сходинку і в цю ж мить над моєю головою почувся хрускіт.
Гучний, різкий тріск! Я миттєво подивилася вгору і побачила, як стара гілка відділяється від дерева величезна, суха, важка Вона з тріском впала на землю рівно там, де секунду тому була я.
Гілка розсипалася на шматки, шум стояв жахливий. Я аж похитнулась ноги підкосилися і я завмерла, дивлячись на ті розламані залишки. Серце гупало так сильно, що аж у вухах стукало.
І тоді нарешті до мене дійшло: це ж Лиско врятував мене. Він усе відчув раніше: чи то почув тріск, чи відчув щось своєю собакою інтуїцією але намагався зупинити мене, попри усе.
Я повільно повернулася до вольєра. Лиско стояв і спокійно дивився на мене крізь сітку, навіть хвіст поклав на бік наче питає: ну що, зрозуміла?
Я відкрила двері, опустилася на коліно поруч. Лиско одразу притиснувся до мене. Я обняла його за шию і прошепотіла:
Ти врятував мені життя. Дякую тобі, мій вірний друже.
Від того дня я вже ніколи не сумнівалась у його інстинктах і в тому, що наші серця розуміють одне одного навіть без слів.
