Коли я одружився з Олесею, мені здавалося, що з тещею мені неймовірно пощастило. Вона не лізла в наші справи, не вчила життя, не роздавала нескінченних порад, як це роблять багато «свекрух». До того ж, готувала вона божественно, завжди була ввічливою та іноді навіть кумедною у своєму старомодному світогляді. Здавалося б — ідеальна теща. Тале ж, як то кажуть, у кожній бочці меду є своя ложка дьогтю…
Спочатку все було чудово. Ми жили окремо, навідувалися до неї по вихідних, пили чай із варениками, слухали оповідання з минулого. І все йшло, як по маслу, поки в нас із Олесею не народився син — Данилко. Ось тоді й почалося. Спочатку бабуся стала приїздити раз на тиждень. Потім — через день. А потім і зовсім залишилася у нас.
Звісно, з ввічливості ми нічого не казали. Адже допомога по дому — річ не зайва, особливо when у домі з’явилася дитина. Дружина повернулася на роботу, і матуся тут як тут — борщ на плиті, підлога блищить, білизня розвішана, дитина сита та щаслива. Здавалося б — мрія. Та ось тільки ця мрія швидко перетворилася на нав’язливий жах. Бо теща, не питаючи, затримувалася у нас на тиждень, потім на два. Потім поїхала до себе «лише речі забрати» — і знову до нас.
Вона жила з нами, як господиня: влаштовувала перестановки, ховала мої улюблені чашки, пекла палянички, коли я мріяв про звичайну яєшню. Ми перестали відчувати себе у власній хаті. Я натякав дружині, мовляв, може, матуся трохи відпочине вдома, та Олеся лише махала рукою: «Ну як ти скажеш, їй самій нудно, невже трохи терплячості шкода?»
І я терпів. Аж поки випадок не підсунув мені справді геніальне рішення.
Данилкові тоді було два роки. Якось він підійшов до мене перед сном і сказав, що боїться темряви. «Тату, у темряві живе Бісик…» — прошепотів він налякано. Я, як міг, намагався його заспокоїти. «Сину, якщо тобі страшно — просто смійся. Сміх лякає всіх Бісиків. Ти смієшся — а вони тікають!» — бовкнув я, не заглиблюючись у подробиці. Данилко кивнув і пішов спати.
І от через пару ночей, о третій годині ранку, я чую, як мій син іде коридором… й регоче. Гучно. Страшно. Щиро. Сміх лунає на всю хату. Я мало з ліжка не звалився, але зрозумів — йде в туалет, «відлякує» Бісика. Наступного ранку — те саме. І так — ніч за нічкою. Нам, дорослим, це навіть трохи смішно. Але не тещі.
Через кілька днів вона підійшла до мене, вся на нервах, і заявила:
— Я більше не можу ночувати в цьому домі! Тут якась нечисть, якісь істоти! Дитина регоче вночі, ніби через неї хтось говорить! Мене від цього мороз по шкірі! Я поїду до себе. А якщо й приїду — то лише вдень. І лише якщо ви в домі приберете.
Слово «знахарка» вона, звісно, не вимовила, але суть була зрозумілою. Я згодно кивнув. Дружина знизала плечима — «матуся є матуся». А я, намагаючись не виразити тріумфу, просто пішов варити собі каву. Наодинці. На своїй кухні. У своїй улюбленій чашці.
З того часу минуло майже два роки. Теща приїжджає виключно вдень — привезти пампушки, поморщитися з Данилком, обговорити з Олеѕ— А я тепер завжди тримаю в голові цей нехитрий, але ефективний спосіб: якщо хтось занадто засідає у твоїх межах, просто знайди свого «Бісика» — і смійся.
