Моя свекруха звалася Оксана Миколаївна. З першого погляду вона здалася мені жінкою з характером — і я не помилилася. Вона сприймала мене не як рідну, а як нахабну загарбницю, що відібрала в неї єдиного синочка. Я сподівалася, що це лише ревнощі, що з часом вони минуться. Та не могла уявити, що колись вона буде боротися за увагу сина не лише зі мною… а й з власним онуком.
Після знайомства наших батьків мати шепнула мені, тривожно зітхнувши:
— Від’їдьте кудись подалі, і тоді, може, житимете спокійно. Поки вона поруч — миру вам не буде.
На жаль, вона виявилася правою.
Ми жили у квартирі, яку чоловік — Дмитро — успадкував від бабусі. А будинок був лише за десять хвилин ходи від хати свекрухи. Тож вона буквально мешкала з нами. Могла завітати о сьомій ранку в неділю — «напекла пампушок, треба ж сина пригостити». Могла з’явитися опівночі — «щось серденько занило, стало тривожно». Бувало, йду з роботи — а вона вже сидить на лавочці біля під’їзду, чекає, щоб пройтись з нами до дверей.
Я довго терпіла. Стискала зуби, посміхалася, як мене вчили. Та одного разу сказала Дмитру:
— Любий, так більше не може бути. Мені важко, у нас немає ні спокою, ні свободи. Поговори з нею.
Він поговорив. Я зрозуміла це наступного дня, коли почула в трубці ридання та фразу, яку запам’ятаю назавжди:
— Безсердечна! Хочеш відібрати в матері сина!
Після цього Оксана Миколаївна змінила тактику. Тепер вона не йшла до нас без запрошення — а постійно кликала Дмитра до себе. То тиск підскочив, то серце болить, то просто «нудньо». Або спекла його улюблений пиріг — як відмовити? Чоловік йшов до неї з почуттям провини, повертався через годину, а то й пізніше.
Моя мама казала, що тут лише два виходи — або розлучення, або терпіти. Я обрала терпіти. Змушувала себе не бачити, ставала ніби невидимою. Доки не завагітніла.
І тут Дмитро ніби прокинувся. Турбота, ніжність, увага — він став ідеальним чоловіком. Але щасливішою я ставала — то похмурішою робилася свекруха. І я відчула — вона ревнує не лише до мене, а й… до дитини.
У день виписки з пологового Дмитро ледь не запізнився. Його мати подзвонила зранку в паніці — їй «погано», «серце скаче», «мабуть, помираю». Замість лікаря вона викликала сина. Він помчав до неї, викликав «швидку», а ті лише похитали плечима: тиск трохи підскочив, але в цілому все гаразд. Він прибіг до пологового останнім, збентежений і розгублений. Я тоді все зрозуміла.
Коли ми привезли малюка додому, свекруха прийшла — подивитися на онука. Але вся її увага була звернена не до нього. Вона ходила по хаті, скаржилася на самотність, повторювала, як їй важко, і вимагала, щоб Дмитро «частіше навідував матір, а не сидів замкненим». Навіть її рідна сестра не витримала:
— Оксанко, ти зовсім з глузду з’їхала? Тут дитина, свято! А ти що робиш?
Це був лише початок. Щойно наближався день народження, свято чи поїздка — у Оксани Миколаївни траплялася нова «катастрофа». І якщо б лише капризи — вона влаштовувала цілі вистави. Дзвонила з фальшивими сльозами, давила на жалість, влаштовувала істерики.
Коли мене звільнили через скорочення, я залишилася з малям вдома. Дмитро почав працювати за двох, йшов рано, повертався пізно. Єдиний час, коли він міг побути з сином — вихідні. Але навіть ці два дні свекруха не давала нам. То «терміново полагодити кран», то «винести шафу», то просто «прийти посидіти».
Я не витримала. Сама подзвонила їй. Спокійно та твердо сказала:
— Оксано Миколаївно, у Дмитра лише два дні на тиждень, щоб побачити дитину. Він обов’язково відвідає вас, але пізніше. Дайте йому бути батьком.
А знаєте, що вона відповіла?
— У нього ще все життя попереду, щоб бути батьком. А мати у нього — одна. І не факт, що ця дитина буде останньою…
У той момент я все зрозуміла. Для неї ніхто — ні онук, ні невістка, навіть не почуття власного сина — не мають значення. Є лише вона.
Потім була кульмінація. День народження дитини. Оксана Миколаївна викликала Дмитра «полагодити кран». Саме в цей день. Коли він відмовився, влаштувала сцену з криками, погрозами та демонстративним «нападом». Це була остання крапля.
Дмитро вперше не стримався. Він сказав:
— Мамо, у мене є родина. І я не дозволю тобі її зруйнувати. Я люблю тебе, але більше не буду кидати все за твоїм першим покликом.
Вона звинуватила мене. Звісно. Бо винна, як завжди, не вона. Але я нічого не казала. Вона сама зруйнувала все. Своїми руками. Своєю жадібністю до уваги. Своїм егоїзмом.
Інколи я думаю — якби вона просто була поруч, по-доброму, по-людськи… Може, зараз ми були б щасливою родиною. А залишилася лише випалена земля між нами.
Життя вчитьТепер він навідує її раз на місяць — без мене і без дитини, а в її очах все ще горить образа.
