Завжди була з тих жінок, що живуть заради дітей. Від безсонних ночей, коли син був малим, до тривог за його майбутнє, коли він підріс. Посіла рано, багато віддала, чимало пожертвувала, але робила це з любов’ю — адже Олесь у мене один-єдиний. І от, коли йому виповнився 31 рік, вирішила — настав час подумати трохи й про себе.
Олесь одружився вісім років тому. Ми зі сватами оплатили весілля, а я подарувала їм конверт із грішми — нехай самі вирішать, на що їх витратити. Молоді жили у двомайновій квартирі в гарному районі, що знімали. Мені подобалось, що вони справляються самі — не кожна пара може собі дозволити окреме житло.
Та через кілька років у них почалися грошові труднощі. Тоді син прийшов до мене по допомогу. У мене була орендна квартира — дісталась від батька колишнього чоловіка. Орендар був чудовий: самотній чоловік, без скандалів, платив вча́сно, не скаржився. Та, дізнавшись, що невістка вагітна, вирішила — треба допомагати.
Я виселила квартиранта і віддала житло синові з невісткою. Подумала — ну, відмовлю́сь на час від улюблених раків та оселедів, потерплю́. Адже сім’я важливіша. До того ж невістка раптом стала ласкава — запрошувала в гості, цікавилась моєю думкою.
Минуло три роки. Три роки вони жили в тій квартирі, не платячи жодної копійки. А я все не наважу́валась попросити їх з’ї́хати. Знаєте, коли хоро́щі відносини — наче пастка. Важко стати «поганою», що нагадає про борг. Та я почала помічати, що сама виснажу́юся: втома́, важкість, зайва гі́рка. Їм що попало, бо еконо́млю. Усе заради них.
І от одного разу наважи́лась. Спокійно, без звинува́чень, запитала в сина: «Оле́сю, може, вже час шукати своє житло? Тут тобі далеко до роботи, а пропозицій повно́». Він лише віджартувався. А невістка додала, що «дитина ще мала, нехай трохи поживуть».
Я спробувала пояснити, що бути матір’ю — не значить жертвувати собою вічно. Що можна знайти житло ближче до садочка́. Та розмова пішла не туди. Вони образи́лися. А я почула́ся винуватою. Винуватою за те́, що просто захотіла пожити норма́льно.
Через тиждень сва́ти запросили мене на іменини якогось рідного — кажуть, бачилися на весіллі. Не хотіла йти́, та вони наполяга́ли: мовляв, подару́нок не потрібен, просто приходь. Ну, я й прийшла́.
І от мене чекав сюрприз. Усі погля́ди були справлені на мене. Тема́ засто́лю — моя «жорстокість»: як можна позбавля́ти молоду сім’ю да́ху? Що важливіше: гроші чи норма́льне життя сина й онука? Де́сять людей, і всі засуджують. Ніхто́ не хотів слухати, як мені було́ весь цей час.
У результаті домови́лись, що Олесь із сім’єю залиша́ться в квартирі, але тепер платитимуть — символічну суму, половину ринкової. Насправді — ще менше. А я офіційно стаю господаркою, маю право вимагати ремонт, оплату вча́сно і так далі. Ніби справедливо, але це нав’яза́не рішення. Я просто втоми́лась.
Відчува́ю — ця «угода» нічого доброго не принесе́. Незаба́ром почну́ться су́перечки, прете́нзії. Та ви́бору немає. Тепер вирішила інакше: якщо щось поламають — ремонтуватимуть за свій раху́нок. Хочеться вірити, що зможемо зберіга́ти відносини. Та якщо ні — отже, така́ ціна́ їхнього ви́бору. Я хотіла інакше́… Та мене не почули…
