Кардіолог Ковальчук приїхав до санаторію у Трускавці відпочити, повидихати мінеральним повітрям і, може, увечері на танці сходити. Вік свій тримає у таємниці, хоча йому вже далеко за шістдесят, але хто там рахує у цій країні всі молоді духом, як вічні соняхи на полях.
Бере він до рук бритву, глядь у дзеркало а у кімнату, немов весняний ураган, вривається жінка. І описати її можна хіба що конотопською ліпницею: що не перепліт то загадка природи. Повне обличчя, як копичка під сонцем печатка червона помада широким мазком, наче тавро. Ходити по ній указкою можна й казати: «Ось жінка типова, з По́льщі чи з Буковини».
Господи, яке щастя, що саме Ковальчук у нас тут! галасує вона. У процедурну терміново треба! Завгосп щойно хворого везе, а санаторного кардіолога немає, у відпустці, бо хто інфаркт за північ планує, правда ж? А тут такий фахівець!
Ковальчук чує знову по другому колу пішла. Відкараскатись не вийде. У ній сили пуд жиру щонайменше, і погляд рішучий, як у райвиконкомі 80-х. Таким не заперечуєш безглуздо пояснювати, що якщо й кардіолог-чаклун, та з асистентом-завгоспом і медсестрою в ролі Сніжної Королеви тут мало що зміниш.
Зажурено Ковальчук іде до процедурної. Завгосп уже там, одержимий у погляді, і каталка карета своїм пасажиром, бородатим чоловіком під медкартою, що пригнічує його, як плита на землянці. На вигляд семикласник із головою академіка. Про таких у нас кажуть, що це вже науковий працівник готовий.
Меле щось, бурмотить завгосп. То “троянда”, то ще щось. В уяві сидить у квітковому магазині.
Медсестра міряє тиск і жахливо повідомляє: «Все зле, сімдесят на пятдесят, а судячи з усього йде на спад». І далі здивовано підсміюється: «Це, мабуть, не артеріальний тиск, а обхвати моїх литок і рук». Ковальчука, як від грому, пробігають мурахи. Карта зазначає, що для цього хворого норма сто вісімдесят на сто, то так, розминка.
Він роздивляється процедурну, шукає щось помічне для магії лікарської, і тут раптом дивно як для такого місця чує плач. Обертається: медсестра ридає.
Що сталося? питає він.
Дож жалко чоловіка, сипле сльозами вона.
Ковальчук відчуває занепокоєння.
Адреналін готуй, наказує, протираючи руки спиртом. Чула про нього? В який шприц набирати знаєш?
Ой лишенько, як шкода чоловіка… медсестра схилилася до косяка, ридає, аж труситься. Ковальчук сам бере шприц, набирає ліки. Повертає голову, а завгосп витріщається на голку так, ніби вперше бачить спис з козацької доби. Сиві очі ширше, ніж Дніпро навесні. Медсестра у кутку вже схлипує, добре було б ляпаса дати, проте думає: а якщо це несподіваний рефлекс винесе з третього поверху разом із кладкою…
Ковальчук зважив: хватить. Знайшов місце на западині грудей, всадив голку. Завгосп чахнув і осів, як кілок у болото.
Ой, біда, завгоспа жаль, вже зірвалася у плач медсестра.
Та що ж це за кошмари! вичавив із себе Ковальчук. Де той нашатир?
Вони помруть? А як же ми? Ой, не дай Боже цього побачити очима…
На столі стояла лампа чавунна, пятикілограмова. «Данило лікує лева від ангіни». Хотів уже зіграти нею в хокеїста, з дрімою націлитися, але передумав.
Досить тут балагану! заверещав. Порядок! Дисципліна й спокій!
І тут хворий ні з того, ні з сього підводиться (очі заплющені) й сідає на каталці.
Тільки не бешкетуйте тут, суворо обірвала його медсестра, притисла долонею голову до каталки. Нашатир у шафі, ясно.
Завгосп так далеко, що пульс як вітер у полі. З каталки рука хворого безсило впала. Знову “пішов”, як то кажуть в народі.
Массаж! реве Ковальчук, вивертає завгоспа з-під каталки, як восьминога, весь слизький, ніде не вхопити. Медсестра перевертає чоловіка на живіт, підтягує йому штани й майже вже перелазить через каталку.
Серця! Серця живий масаж, санаторна братія! не витримав Ковальчук.
Медсестра перевертає бороданя назад, сідає зверху. Каталка стогне й тріщить. Завгоспу втирає нашатир ватою в ніздрі хоч реакції нуль.
Сидять обидвоє, як кури на гіллі. Завгоспу штани впали до колін, у медсестри спідниця до пояса. Справжня швидка допомога Трускавця. На нашатир реагують, як на сніг у липні.
Раптом хворий знову підводиться, як спинка старовинного стільця, очі заплющені, голову повільно повертає до кушетки. Завгосп на те глянув і передумав сидіти, хитнувся, вдарився чолом об плитку розійшлись промінці, як від каменя у ставку.
Товариші глухо прошепотів хворий, так і не розплющуючи очей. Дуже прошу: більше мене не лікуйте…
І почав розповідати. Він гіпотонік у третьому поколінні перед хуртовиною здувається, у грозу крізняк носить від стіни до стіни. Він не винний, такий він народився, у нього робочий тиск 80 на 50, іноді нижче. Чашка запашної кави і все минає. Але проблема точно не вирішується, якщо на нього сідає жінка з бусами з більярдних куль і важкою долею. Він думав, що все, кінець. Прийшла його Розочка кефір купити, а лягати в землю доведеться йому.
Ковальчук блідне, хапає карту, читає: “Ярмолюк Розалія Левівна”. Згадав: планував у санаторії познайомитись із місцевою дамою, просто подуркувати… Може навіть ближче зійтись. А тепер відчуває відразу.
То що це? питає, показуючи карту медсестрі.
Це карта, тупо відповідає та, з ватою в носі.
Але це ж не Розалія Левівна, бурмотить Ковальчук, принаймні Лев Розалійович!
Як лікар, ви мали це помітити.
Ой, леле…
Друзі, стиха бурмоче хворий, у мене тут дружина. Приніс Розочці кефіру… Вона пішла до туалету, карту поклала біля мене. Тут мені стало гірше й оцей чоловік із новими аргументами про силу та слабкість швидко запхав мене на каталку. Було погано, а тепер добре. Хоч синьо-червоні лиця навкруги й настрій устанновлений тиск підскочив так, що якщо зараз дати вогню знизу й у космос несуся. Спати не буду років десять, можна працювати над монографією.
Пропозиція, нарешті вимовила медсестра, коли чоловік із кефіром пішов. Мовчимо нікого не було.
Ковальчук ще раз подумав про ту лампу, але не встиг.
Я завгоспа забираю, додала медсестра.
Так Ковальчук із санаторію і поїхав ні з ким не познайомившись.
