Котлети свекрухи
Сергій з Оксаною разом вже три з половиною роки, й за весь цей час Оксана у хаті свекрухи була від сили чотири рази. То на великі свята заїжджали ненадовго: посиділи, та й назад у місто, до себе.
А тут Сергій раптом загорівся: мама вже втретє за тиждень дзвонила, скаржилась, що скучила, що батько покрівлю на сараї полагоджував і спину надрив, що город весь заріс, а сил наче й нема вже…
Сергій взагалі хороший син, телефонував мамі щонеділі, як по будильнику, слухав, навіть якщо вона говорила щось, з чим він категорично був не згоден. І ось зараз сидів за вечерею, жував макарони з сарделькою і дивився на дружину просливим поглядом.
Оксано, сказав, відклавши вилку й склавши руки на столі, мама знову дзвонила. Каже, що ми, мабуть, вже й не згадаємо, як вона виглядає. Давай у ці вихідні поїдемо? Дні на три, не більше. Ну будь ласка.
Сергію, в мене у суботу запис до майстрині, спробувала заперечити Оксана, хоча прекрасно розуміла, що її аргументи слабкі.
Ну перенеси, Сергій відмахнувся так, ніби це найпростіше у світі. Ти ж знаєш, мама образиться. Вже й котлет на смажити обіцяла, і пирогів напекти. За нами скучила дуже.
А твій тато як, спина минула? стримано поцікавилась Оксана відносини зі свекром у неї були нейтральні.
Та нічого, ще бігає, Сергій махнув рукою. Він вічно бурчить, що десь щемить. Коротше, я вирішив: їдемо. В п’ятницю ввечері туди, у неділю назад. Я мамі вже скажу.
Оксана зітхнула, але не стала сперечатись. За три з половиною роки вона вже знала: якщо Сергій щось «вирішив», переконувати марно це все одно, що кота з кухонного вікна гнати.
В пятницю завантажили у багажник сумку, пакунок з гостинцями. Сергій купив мамі мякий плед, а батькові пляшку коньяку. Дорога до села займала годин дві, якщо пощастить із заторами.
Оксана їхала й дивилася у вікно на верби й соняшники, вслухалась, як Сергій підспівує радіо, й думала: може, усе мине спокійно. Три дні не вік, а свекруха, зрештою, жінка по-своєму добра.
Приїхали вже поночі. Хата стояла на краю вулиці, під єдиним ліхтарем. Сергій звернув на щебеневу доріжку, заглушив мотор, і тут же на ґанку блимнуло світло, двері розчахнулись і з них вискочила Галина Василівна: маленька, кругленька, у простирадловому фартушку і з посмішкою до вух.
Сергійчику! заверещала вона на всю вулицю, кидаючись до сина, який встиг вискочити з машини. Я вже думала, що ви й не приїдете! Я наладнала, напекла, все для вас! Оксаночко, доню, заходь, не стій на холоді!
Оксана вилізла з машини, поправила курточку, усміхнулась чемно і дозволила себе обійняти. Від Галини Василівни пахло смаженою цибулею й чимось солодкуватоприторним.
У хаті було тепло й пахло вечерю, з кухні гарчало щось у сковорідці. На столі у великій кімнаті вже стояли тарілки з ковбасою, хліб, солоні огірки в мисці, банка компоту і півбуханки житнього хліба. Микола Іванович, батько Сергія, сидів біля телевізора, дивився новини. Підвівся, пішов зустрічати гостей хвилювався, видно було.
Ну що, приїхали все ж, стиснув руку сину і Оксані кивнув.Привіт, доню. Заходь, роздягайся, зараз вечеряти будемо.
Я ж для вас котлет нажарила! з порога виголосила Галина Василівна, метушливо переставляючи тарілки. З картопелькою і підливою! Сергійчику, ти ж мої котлети любиш?
Люблю, мамо, звісно, Сергій уже зняв куртку, заглянув на кухню, у каструлі, чим викликав черговий прилив мамчиної гордості.
Оксана роздягнулася, повісила куртку і пройшла слідом. Кухня Галини Василівни була невеликою, але затишною, якщо узагалі «затишок» це купа банок із консервацією на кожній горизонтальній поверхні, баночки зі спеціями, ганчірки, пакети з крупою і незліченна кількість мисок.
Сідай, Оксаночко, сідай, Галина Василівна підсувала їй стільчика, витираючи край фартушка.Ти мабуть втомилась з дороги, я все зараз, швиденько.
Вона крутнулась, схопила тарілку, поставила назад, відкрила духовку, звідти пахнуло смаженим мясом, і Оксана мимохіть ковтнула слину від голоду. В авто вони тільки розігріли каву з термоса, наїстися як слід не встигли.
А тут Оксана побачила це.
Галина Василівна стояла біля столу, на якому стояла миска зі свіжим фаршем. Гора сіро-рожевої маси, вже зліплені десятка з півтора котлет, рівненько, красивими рядками на дошці, в панірувальних сухарях. Свекруха взяла ще один шмат фаршу, зліпила кульку, приплюснула і тут же, тією ж рукою, якою зараз місила сире мясо, засунула руку під ліву підмишку.
Та не просто випадково, а так ґрунтовно, вся долоня! З видимим полегшенням почесала, поковиряла пару секунд, витягла руку й тією ж, не помивши анітрохи, далі ліпить наступну котлету.
Оксану миттєво захитало від огиди.
Вона дивилась на материну руку звичайну, жіночу, коротко стрижені нігті, обручка врізалася у палець, сітка дрібних зморшок, і не могла відвести погляду. Ця рука тільки-но була під підмишкою і знову у фарші. З того фаршу, з якого зараз підуть котлети.
А скільки разів свекруха заморозку передавала й Оксані з Сергієм ті самі котлети, які вони потім з задоволенням їли! Оксана навіть якось по телефону захоплено сказала про «чарівний» смак. І це була чиста правда смачнющі…
Мамо, озвався Сергій з кімнати, а чай є? Ми замерзли в дорозі.
Зараз, зараз! відгукнулась Галина Василівна, продовжуючи ліпити котлети. Ще пару доліплю і сідаємо.
Вона знов взяла шмат фаршу, а Оксана помітила на дошці поряд із рядками котлет сіруваті плями, куди торкалась мамина рука. Або це їй вже ввижалося? Оксана моргнула, й перед очима знову: дошка, фарш, котлети, свекрущині руки…
Галю Василівно, тихо сказала Оксана, може, я допоможу? Ви чай поставите, а я доліплю.
Ой ні, що ти, яка допомога, ти гість! заперечила свекруха, аж руками замахала Оксану аж пересмикнуло. Сиди-сиди, відпочивай, я тут сама вже закінчую!
І підтвердженням взяла останній шматок фаршу, зліпила, поклала до решти, задоволено оглянула руку, сунула на три секунди під кран (без мила!), обтрусила й витерла об фартух.
Оксану аж пересмикнуло й підступила легка нудота.
Умовляла себе: нічого страшного, багато хто так робить: і бабуся Оксани, світла пам’ять, коли тісто місила, могла і волосся поправити всі живі! Може, це просто надмірна бридливість…
Але картинка врізалася, як кадр: рука підмишку фарш.
Ввечері всі сіли за великий стіл під клейонкою у квіточки. Галина Василівна виставила сковорідку з гарячими, румʼяними, апетитними хоч бери й їж. Та Оксані слинка набралась з іншої причини. Поряд миска картопляного пюре, маслечко, помідори, огірки, хліб, соління, компот.
Налітайте, дітки, підсовувала свекруха котлети Оксані. Ось ці самі рум’яні, бери!
Оксана глянула на котлети: виглядають, як завжди нормально, смачно пахнуть. Сергій вже дві схопив, насипав пюре, відрізав огірка й залюбки їсть.
Ммм, мамо, як завжди смакота.
На здоров’я! Галина Василівна сіла навпроти, взяла собі котлету, відкусила шмат хліба. А то я хвилювалася, раптом пересолила.
Та ні, все ідеально! Сергій жваво доїдав. Завжди ж смачно в тебе.
Микола Іванович мовчки їв, тільки кивав іноді. Він був чоловіком небагатослівним, його найбільший монолог був про зміну масла в тракторі.
Оксаночко, а ти чого не їси? спитала свекруха, з неприхованим хвилюванням дивлячись на її неторкану тарілку. Не смачно?
Ні, все смачно! швидко виправдалася Оксана, щоби не почались образи, якщо не спробує. Просто з дороги нікуди шлунок, ви ж розумієте… Я зараз, хоч чуть-чуть.
Вона відламала маленький шматочок котлети з хрусткою скоринкою й піднесла до роту. Пахло спокусливо, але варто було лише згадати і шматок застряг у горлі. Оксана ледве проковтнула, відчуваючи підступ нудоти.
Дуже смачно вичавила, підсуваючи тарілку. Галю Василівно, а можна я просто картоплю із огірочком поїм? А котлета й справді чудова, але поки не влізає.
Ой, біднесенька, захвилювалась свекруха. Їж-їж, я тобі з собою ще кладу. Я ж багато напекла!
Сергій кинув на дружину короткий погляд і продовжив уплітати котлети. Йому ті думки про гігієну, схоже, зовсім не муляли.
Оксана повільно тикала картоплю, жувала огірок, переконувала себе: «Та все з дому мільйони людей так їдять» Але перед очима знову та рука. З підмишкою.
Після вечері Галина Василівна прибирала, Сергій пішов з татом у сарай до генератора. Оксана залишилась у кухні з свекрухою, котра заварювала чай у великому чайнику з відбитим носиком.
Не ображайся, що я так наполягала на вашому візиті, сказала вона, наливаючи чай. Я так рада, що ви приїхали. Я все розумію місто, робота… Але матері серце болить, хочу переконатись, що у вас все гаразд.
Все добре, Галю Василівно, відповіла Оксана, приймаючи кухоль. Робота, дім як у всіх.
От і слава Богу, свекруха сіла, спостерігаючи за невісткою з дивним виразом. А котлетки, я знаю, вам до смаку. Сергій завжди просить заморозку, коли приїжджає. У вас у місті такого не купиш, одна хімія, а в мене все домашнє і м’ясо своє беру у знайомих, і фарш сама кручу. Магазинам не довіряю.
Оксана сьорбнула чай і знову накотив приступ нудоти. Думала: а руки вона мила, коли цей чай налила? Якщо далі про це думати, можна збожеволіти.
Галю Василівно, можна я в кімнату піду? Щось голова розболілась, з дороги, певно.
Іди-іди, донечко. Там у шафі свіжа білизна, Сергій тобі покаже. Щось буде потрібно клич!
Оксана пішла у гостеву, зачинила за собою двері, сіла на ліжко й зрозуміла, що зараз її знудить. Встигла до вбиральні, і довго там просиділа, дихаючи глибоко.
Коли Сергій повернувся, вона так і сиділа на ліжку, серйозно.
Тобі що, погано? сів поруч.
Сергію, сказала Оксана, дивлячись на чоловіка я тобі зараз таке розповім, тільки не кричи і не смійся.
Кажи, Сергій насторожився.
І Оксана виклала все: рука підмишку фарш котлета нудота. Дуже тихо, щоби ніхто не почув.
Сергій дивився так, ніби не міг зрозуміти: то обурення, то намагання все обміркувати.
Слухай, нарешті сказав, ну не навмисне ж вона. Ну почесалась людина, з ким не буває? Ти думаєш, наші бабусі після кожного чиху мили руки? Це ж село, це домашня їжа.
Сергію, вона ж навіть водою одразу не сполоснула А ця рука ліпила фарш. Я коли згадую, через всі ті заморозки мені просто недобре.
А що ти пропонуєш? тон став жорсткішим. Скажемо мамі «Ти котлети готуєш брудними руками?». Ти уявляєш, що буде? Вона ж образиться. Вона старається для нас!
Я не хочу говорити… Я просто більше ніколи цього їсти не зможу.
Сергій встав, нервово пройшовся, запустив руку у волосся.
Ти перебільшуєш, Оксано. По суті звичайна побутова річ. Не операційна ж. Якщо все контролювати, з глузду зїдеш.
Я мию руки, тихо.
Значить молодець, вже майже сердито. А моя мама завжди так готувала. Я виріс на тих котлетах і нічого, живий. Ти ж сама казала смачно.
Я не знала Тепер не забуду.
Перестань. То ж підмишка, не ну, ти зрозуміла. Все одно в ресторанах і гірше буває. Там і волосини, і А ти їси і нічого не знаєш.
Сергію, не треба мені того Мені не легше.
Гаразд, Сергій обійняв її за плечі. Так: не хочеш не їж. Я скажу, що ти захворіла, живіт чи там щось. Тільки нічого зайвого не говори. Вона не зрозуміє образиться.
Добре, притулилася до нього. Я просто хочу додому.
Завтра поїдемо, Сергій пообіцяв.
Вона лягла, чоловік вимкнув світло. За стіною тихо дзижчав телевізор, зрідка кахикав Микола Іванович, а Галина Василівна гриміла посудом.
Оксана дивилась у стелю й думала: три з половиною роки й усі ці котлети, заморозки Вона ж сама хвалила, рецепт питала та, мабуть, той секретний інгредієнт і був у руках
Вранці Оксана прокинулась розбитою. Сергій уже сидів із батьками на кухні, пив чай. До Оксани доносилися голоси й сміх. Полежала ще, але ж не можна вічність лежати.
Умилась крижаною водою в туалеті та зайшла на кухню.
Ой, Оксаночко! сплеснула руками свекруха. Сергійко каже, тобі вночі недобре було? Температура? Давай чаю з малиною, в мене своя, з минулого літа!
Дякую, Галю Василівно Вже краще. Мабуть, просто щось у дорозі підчепила.
Ой, ці кафе на трасі похитала головою свекруха, ставлячи чай і баночку варення. Я завжди кажу Миколі: краще вдома поїсти, ніж на заправці. Там усе неякісне. От і тобі зле, бачиш.
Мамо втрутився Сергій. Ми нікуди не заїжджали. Лише кава з термоса.
Ну знач, організму погано стало, що тут поробиш. Малина допоможе.
Оксана сьорбнула чай, і знову в голові а чи мила вона руки?.. Якщо так далі з глузду зїдеш
Галю Василівно, тихо, думаю, краще додому поїду сьогодні. Сергій обіцяв, що сьогодні повернемось.
Як це так щойно приїхали?! Я ще й пироги не спекла, щі не зварила. Сергій мої щі любить
Наступного разу, мамо! Сергій чмокнув маму в щоку. Оксані справді погано, їй краще вдома відійти. А я за пару тижнів приїду допомогти татові. От тоді навариш і щів, і пирогів.
Галина Василівна зітхнула, глянула на Оксану, потім на Сергія, знову на Оксану і погляд у неї був такий, що Оксані стало ніби соромно: немов усе зрозуміла. І про котлети, і про підмишку, і чому невістці стало зле.
Як скажете… холодніше. Я вам заморозку з собою дам. Там якраз багато наліпила, на тиждень вистачить.
Оксана аж похолола, але викроїла із себе «дякую»…
Швидко зібрались. Сергій заніс сумки в машину, Оксана попрощалася з Миколою Івановичем, який пожал руку й побажав здоровя. Галина Василівна подала пакунок Сергію.
Тут котлетки, варення, й трошки сала. Їжте на здоров’я.
Дякую, мамо, Сергій поцілував її, а Оксана помітила, що свекруха просто кивнула й швидко зачинила двері.
Всю дорогу назад Оксана мовчала. Пакет у багажнику наче важив цілу тонну, десь позаду ховався живий, тривожний. Сергій теж мовчав, похмуро й різко переключав передачі.
Можеш їх їсти, тихо сказала Оксана коли в’їхали до міста. Я не проти. Просто я не буду.
Оксано, Сергій голосно видихнув.Вона ж усе зрозуміла.
Що?
Все. Вона бачила, що ти майже нічого не їла, ніби раптом захворіла. А ми на другий день поїхали. Вона образилась, я її розумію.
А мене ти розумієш? тихо.
Він не відповів.
Вдома Оксана на кухні вдивлялась у чисті полички, дошки, які мила з милом після кожного разу, й думала тут усе гаразд. Тут усе чисто і правильно. Тут руки миють. Тут нема котлет, зліплених після підмишки.
Сергій заніс пакет, поставив у морозилку.
Ти їх їсти не будеш? запитав.
Ні, відповіла Оксана.
Він пішов у душ, Оксана залишилась сама. Відкрила воду, взяла шмат мила й мила руки довго, до ліктів, як лікарі перед операцією. Витерла чистим рушником і думала: чи має ще це сенс? Чи можна відмити те, що вже в памяті?
Вона не знала.
Одне лише знала напевно: більше жодної котлети, руками Галини Василівни. Ні прохання, ні образи, ні «не спеціально ж!» не змусять її це зїсти знову.
Через три дні Сергій посмажив собі на вечерю чотири котлети, купу пюре, солоний огірок.
Будеш? запропонував.
Ні, відповіла Оксана. Дякую.
Вона відійшла, сіла у вітальні до телевізора і зробила звук голосніше, щоб не чути, як Сергій жує.
Оксана знала: ця поїздка щось у їх родині змінила назавжди. І все через руку. Звичайну, жіночу руку.
Вона заплющила очі й вирішила: більше не думати. Якщо не думати можна жити далі. Їсти те, що готуєш собі. І ніколи не брати до рота їжу з чужих рук.
