ЛІДОЧКА
Сергій Васильович уважно оглянув штани та сорочку й з роздратуванням жбурнув їх на крісло.
Ну як у такому йти?! Штани зімяті, стрілки й не видно, а на сідницях блищать, не кажучи вже про те, що за останній час він схуд на пять кілограмівтепер штани звисають, як мішок. Про сорочку й казати нічого: із голубої вона стала якогось мишачого кольору, манжети обтрепалися, комір вже без жодної жорсткостіганьба! Лідочка й у сільський магазин не пустила б у такій, а він у ній у Київському університеті професорський курс веде!
Раніше він навіть не думав про одягзавжди виглядав не просто пристойно, а зі смаком. Ну й де воно все поділося?!
Сорочки зявлялись і зникали, костюми й піджаки змінювались, як тільки закине руку в шафу, або кине слово Лідочці: «Треба завтра гарно виглядати»
Ех, Лідочко-Лідочко, що ж ти наробила? Не чекав він зради від неї Молода була, на ціле десятиліття, не хворіла ніколи серйозно, й тепер нічого не віщувало лиха: три дні з температурою, цей дурний кашель Навряд чи сама пішла б до лікаря, пила б свої трави, але на новий навчальний рік треба ж було санітарну книжку оформити перед школою, от і пішла з іншими в поліклініку
Питання формальне, лікарня звичайна районна, а звідтипрямо до лікарні й понеслось усе, як у кошмарі. До Нового року все й закінчилось
Сергій Васильович розумом усе усвідомлював, але районну поліклініку зненавидів, ніби то вона Лідочку згубила, хоча саме там її й врятувати намагалися! Та на серці в нього було, що як там усе почалосьто й винні вони
З Лідочкою вони познайомилися, як Сергій був ще аспірантом другого року, вів семінари для студентів з інтегрального числення, а Лідочкапершокурсниця, опинилася серед його підопічних. Дивно навіть, як він звернув на неї увагу!
Завжди йому подобались яскраві, гомінкі, гордовиті дівчата, а вонапросто дитя з рожевими від морозу щоками, веснянками в лютому, і коротенькими пальчиками з обгризеними нігтями та плямами чорнила. От ті пальчики йому й дорогу перебігли
Так розчулився, що й не зчувся, як почав її проводжати додому, з бабусею вареники ліпити, а потім вже нічого іншого не лишалось, як одружитись.
Сорок років лишилося позаду, Лідочка з маленької дівчинки стала поважною заступницею директора математичної школи, розтовстіла, відрізала коси, курила по дві пачки на деньа для Сергія Васильовича залишалася все тією ж, з обгризеними нігтями, милими руками, що розривали йому серце; і ніхто другий не був потрібний.
Пасторальню це їхнє життя не стало. За сорок років стільки всього було. Й у Сергія Васильовича перед Лідочкою були провиниз десяток дрібних і дві серйозних, із втечею з дому. І Лідочка й собі не пасла задніхтри роки бігала на побачення до директора львівського заводу, що шефствував над її школою. Але мали вони двох дочокі ці якорі втримали їхній життєвий човен у всіх бурях.
Теж було несправедливо: спершу жили в бідноті, тулючись у крихітній «хрущовці» в Києві, потім дівчатка маленькі, життя зводилося до маневрувань між музичною і художньою школою, фігурним катанням та нескінченними дитячими хворобами А тепер і квартира велика на Оболоні, і дочки окремо, в кожноїсвоя справа, онуків бачиш кілька разів на рік Можна б було й радіти життюта Лідочка зробила отаке Як тепер житинастанов не залишила!
Сергій Васильович так і не збагнув одразу, що сталося. Навіть на поминках був скоріш як на іменинахлюди підмітили й шепотілися: «Та хіба він сумує?!» А дарма. Просто до нього все дійшло трішки пізніше, з першим весняним сонцем. І скис, знітився, схуд зовсім, не витримував самоти вдома.
Об’єднання з дочками не було варіантом: одна літала світом із екологами, то дельфінів рятувала в Чорному морі під Одесою, то за птахами слідкувала під Каневом; друга жила у Львові в родині чоловіка й весь час належав онучці, а татові в її уявленні місця не лишалось.
Сергій Васильович почав «ходити в гості».
Гостіце гучно сказано: приходив зранку, наїдався до ситості, дрімав у чужому кріслі, мовчки пив чай із пряниками, залишаючи крихти, і чекав, коли вже стане зовсім несвоєчасно лишатись І тільки тоді плентатись додому, аби завтра повернутись.
Вдома майже не їв. Хоч сорок років для Лідочки готував сам, для себе одногоне хотілося. І ззовні постарів, обтріпався, осів, друзі забили на сполох: «Слухайте, його треба одружити!»
Сьогодні мав іти з якоюсь Ганною Костянтинівною до театру. З того нічого не вийде. Ще з Лідочкою ходив в театрі то ради неї. Йому це все здавалося фальшивим, бутафорським, нудним і частішебездарним. Але Лідочка так захоплено дивилась на сцену, берегла афіші, по сто разів переповідала спектакль Їй відмовити не міг
Тепер же друзі «піклувальники» щотижня купують квитки і тягнуть його зі неznajomymy тітками по львівських вулицях у мокрому снігу дивитись ті вистави, а він сидить три години в душному кріслі, задихається від чужих парфумів, пригощає їх компотом та старими сирниками, а сам мріє тільки повернутися додому й впасти у подушку, яка ще пахне Лідочкоючи це йому тільки здається… Незручно ображати друзів, тому йде. Хоча і сам знає: одному жити ніякале навіщо це далі, до кінця не розуміє.
Сьогоднішня Ганна Костянтинівна була напрочуд милою, доглянутою, років на пятнадцять молодша, мініатюрна, вихована, світська. На її фоні він відчув себе ще старішим, ще обірванішим. Вона явно зацікавилась знайомством і сипала пропозиціями на вихідні.
І вистава була не найгіршатим більше, що коротка, без антракту. Але після неї логічно б запросити її у кафе: але й тут удача на його боціГанна Костянтинівна запропонувала вечерю вдома: дескать, живе за два кроки, щойно спекла пиріг і приготувала печеню, буде щаслива пригостити.
У її охайній, наче цукерковій однокімнатній квартирі пахло корицею і ваніллю. Господиня переодяглася в спортивний костюм і ще більше помолодшала, бігала по кухні, жартувала, вела легку розмову, пригощала Сергія Васильовича власними делікатесамиі він подумав: «А непогано було б залишитися тут назавжди, у цьому затишку, щоб минуле не давилось уночі, не визирало з шафи вдень»
Додому довелось вирушити вже після півночі, але вже зранку вони з Ганною Костянтинівною планували відвідати виставку в Музеї приватних колекцій на Печерську, а потім купити новий гардероб, щоб не ганьбити даму, й у суботу вже був запланований обід удома в Анічки. Вона навіть хотіла показати йому дачу під Брорами, але донька попросила забрати онучку зі школи, тому вирішили зустрітись удома з онукою, а на дачу поїхати вже в неділю.
У суботу зранку Сергій Васильович навідався до перукаря й одразу помолодшав на пять років; вдягнув нову модну картату сорочку й оксамитові джинси, купив букет квітів та шоколадку для онучки й вирушив до Ганни Костянтинівни.
У будинку вже пахло смаженою качкою й свіжою випічкою, Сергій Васильович зловив себе на думці, що наспівує якусь мелодію й всміхається своєму відображенню у дзеркалі старого ліфта
Аніта зустріла його так радо й ніжно, ніби дочекалась із війни, одразу запросила до столу:
А де онука? спитав Сергій Васильович.
Зараз покличу, вона вперта, аж не хотіла виходити, в спальні сидить…
Поки Сергій Васильович розставляв квіти у вазі, відкрив пляшку вина та сік для дівчинки, різав хліб і вмощувався за стіл.
Знайомтеся, Сергію Васильовичу! Це моя онука Лідочка.
Він побачив великі прозорі очі, рожеві щоки, рідкі веснянки на кирпатому носику. Лідочка дивилася на нього з підозрою й, хвилюючись, гризла ніготь великого пальця.
Добре було б не померти прям тут, подумав Сергій Васильович і тихо вийшов з кімнатиСергій Васильович завмер, притримуючи шматок хліба просто над тарілкою. Йому навіть здалося, що кімната на мить затихла і збільшилась у розмірах, наповнилася знайомим ароматом вареників, фарфорового пилу й весняного повітря.
Він сором’язливо скосив очі на дівчинку Лідочка соромязливо опустила голову, а тоді швиденько підняла і кинула йому ковзний, майже викличний погляд.
В кімнаті стало тепло не від опалення, а від надії. Від майбутнього. Від чогось невідомого, але такого природного, як зустріч у дверях, як букет квітів у вазі, як веснянки на переніссі.
Дуже гарне ім’я, промовив він хрипло, посміхнувшись так, що Лідочка перестала гризти палець і теж несміливо всміхнулася у відповідь.
Знаєте, додала Ганна Костянтинівна, вона страшенно любить математику весь час малює вдома синусоїди та інтеграли!
Сергій Васильович м’яко розсміявся, перестав хвилюватися і відчув: щось у ньому зрушилося, розтануло, відкривши місце для світла.
Тоді я мушу розказати один цікавий прийом для підрахунку площ під кривою, в усі часи це була його улюблена тема з першого семестру
Дівчинка з цікавістю сіла ближче, поклавши підборіддя на кулачок, і Сергій Васильович уперше за довгі місяці не думав ні про старі речі, ні про втрати, ні про порожнечу. Над столом співала весна, а за вікном в небі здіймалися нові обрії, такі прості й необхідні, як посмішка дівчинки з іменем Лідочка.
