Оленка співала від щастя, ще б пак! У неї тепер є квартира, власна, без грізної господині, що гасила світло об одинадцятій, стояла над душею і перекривала газ під киплячою каструлею. Не дозволяла користуватись феном і випрямлячем для волосся, «щоб не намотало». Ванну приймати заборонено, лише душ раз на день, вибирай, коли: зранку чи ввечері, а все одно Галина Іванівна чекатиме під дверима й грюкатиме, аби воду тихіше вмикала.
Рік прожила під гнітом Галини, яка вважала себе наставницею Оленки, і от, щойно виповнилось їй вісімнадцять, випросила у батьків дозвіл перебратись у гуртожиток. Це випробування ще те: клопи й таргани дрібниці, а ось сковорідка із смаженою картоплею, зникла, варто було відволіктись це вже інше. Сусідки, які приводили хлопців то справжня несподіванка. Потерпіла рік, а потім пішла на квартиру, після того, як тато приїхав і побачив бардак у гуртожитку. Звісно, навіть дня більше залишитись там не дозволили, й ще пять років Оленка жила у квартирі бабусі Марфи. Добра бабуся, з причудами, проте її любили.
А потім Оленка, закінчивши університет, влаштувалась на роботу, й жила у тієї ж бабусі Марфи збирала на перший внесок. Мріяла купити квартиру, нехай і маленьку, головне свою. Коли інші дівчата бігали по побаченнях і витрачали зарплату на модний одяг та сумки, Оленка працювала й відкладала гроші. Навіть баба Марфа казала: «Відпочинь, дівко, не рвися так!» а Оленка вперто йшла до мрії.
Одного разу приїхали батьки й тато, хвилюючись, оголосив, що вони вирішили допомогти доньці разом із мамою і бабусею Лесею. Бабуся Леся рідня по татовій лінії, сімї своєї не мала, сорок років працювала вчителькою у школі, викладала навіть до вісімдесяти пяти. Характер мала суворий, переругалася зі всією ріднею. Єдина людина, яку вона хоч трохи слухала, це був тато Оленки. А маму Оленчину поважала й любила, бо й мама була вчителькою.
Якось бабуся Леся попросила тата Оленки, щоб допоміг їй влаштуватись у будинок престарілих. Нічого тато тоді не сказав з мамою поїхали, подивились куди бабуся збирається, й, не змовляючись, підготували її власну кімнату у своїй квартирі. Тим паче їхня дочка жила в іншому місті. Бабуся Леся, хоч була у поважному віці, ясність розуму мала, тому й сказала племіннику, щоб не мучився совістю вона знає свій характер, і може зіпсувати добре враження про себе. Але батьки Оленки настояли так за неї спокійніше буде. До того ж, і кіт у них, і хвилястий папуга Степанко, коли їдуть кудись, доводиться друзів просити приглядати. А тут бабуся Леся слідкуватиме й за тваринами, і вони спокійно можуть подорожувати.
Звитрати на продукти, пальне усього можна уникнути. Разом вечеряють, їздити не треба, а якщо, до прикладу, тато на рибалку вирушить, мамі не сумно. Бабуся спершу вагалась, але погодилась. Їй було радісно, що не сама в цілому світі. Прожила вона декілька років у колі коханих людей, наповнилась любовю й тихо пішла з життя, залишивши усе майно на користь племінника Оленчиного тата. Оленці окремо подарувала кольє, що дісталось від прабабки й було свято бережене навіть у найважчі часи Леся його не продавала.
Оленка з радістю прийняла кольє, любила на нього дивитися і часто згадувала добру бабусю. Тато запропонував продати бабусину квартиру і купити Оленці нову, у тому місті, де вона вже влаштувалась. Так у Оленки зявилась власна двокімнатна квартира. Жінка, яка жила там до неї, казала: «Я залишаю гарну енергетику!», і Оленка з натхненням почала робити ремонт. Батьки часто бували у неї, допомагали з ремонтом. Олена вигадувала ще й ще варіанти, а тато терпляче втілював усі ідеї. Врешті, квартира змінилася так, що мама вирішила і вдома все переробити, а Оленка пообіцяла придумати їй дизайн.
Ось так і звикла Оленка до чужого спочатку міста з часом полюбила його. На роботі вона познайомилася з Маланкою, подружились, і та часто навідувалась у гості. Одного разу Оленка згадала, як у дитинстві бігала з подругою Софійкою на дах їхнього семиповерхового будинку і там засмагала.
Круто, каже Маланка, а може, і нам Дівчата переглянулись і розсміялись.
Головне, щоб там не зачинили, сміється Оленка, а то ми з Софійкою якось до вечора на даху просиділи: у нас двірником був дядько Петро, глухуватий трохи, от і зачинив, а ми гукали не чув Дочекались, поки тато з роботи прийшов, відкрив нас.
Дуже дісталось? співчутливо питає Маланка.
Та ні, безжурно відповіла Оленка, тато мене завжди балував, мама була суворішою, тато мене прикривав, вона багатьох витівок моїх не знала.
Щастить тобі А я теж трохи бешкетувала, але за це добряче отримувала! Слухай, може, з двірником поговоримо, візьмемо ключ і будемо спокійно засмагати?
Давай спробуємо!
Двірник спершу опирався: мовляв, не положено, а раптом хто дізнається його покарають. Потім перейшов на правила безпеки: «А як упадете з даху?» «Та ми вже дорослі люди!» сперечалися дівчата. Урешті дядько Петро погодився, наказав без пустощів і пустив. Дівчата півдня провели на даху. Ще кілька разів брали ключі в дядька Петра.
Якось почулося, що двері скрипнули, але ніби нічого тиша. Зібравшись йти, обійшли виступ і побачили літню жінку: чисто вдягнену, акуратну, сиділа, притулившись до труби, і неквапом їла канапку.
А ви хто? хором спитали дівчата.
Я? жінка трохи знітилась, пережувала хліб, Я Я Ірина Борисівна.
Оленка подумала, що десь її вже бачила.
Ви Ви ж колишня власниця цієї квартири? аж округлила очі.
Так! Це ж ви, мила дівчина, яка купила мою квартиру, захвилювалась Ірина Борисівна. Розумієте
І заплакала. Розповіла свою дивовижну історію.
Я Колю одна виховувала. Чоловік покинув, звична справа знайшов іншу. Сина плекала, кращого для нього не шкодувала. Вчився добре, закінчив університет, потім магістратуру. На роботі його цінували, карєра складалась, а от із дівчатами не складалось. Пять років тому став пізніше з роботи вертатись, а якось привів знайомитись: це, каже, Діана. Проста дівчина, до всього руки докладала: і мила, і прала, і готувала для Колі.
Я зраділа тепер можна й собі пожити. Квартира велика, а Коля все одно жив із мамою так зручно. А тут молоді перебрались у свою нову квартиру, і я почала потроху своє життя жити. Тривало це недовго
Діана народила Тараса душі в ньому не чаяла. За рік Юрка, а ще через рік Соломійку. Коли Соломійка народилась, молоді запропонували мамі продати її квартиру, бо все одно живе з ними й допомагає, «а навіщо та буде стояти». Так я опинилась у маленькому пеклі. Діана вийшла на роботу, а наді мною лишили трьох бешкетників: годувати, прати, гуляти, читати казки, підтримувати чистоту вдома, готувати до приходу дітей з роботи. Виховувати чи сварити не дозволяли. Як уложу малечу, перечитаю казку, тоді вже мала трохи часу для себе.
Коли просила сина полегшити працю, казав: «Мамо, рух це життя, ти все так гарно робиш! Ми можемо заробляти більше, діти з тобою!» А коли діти влітку поїхали відпочивати до моря, мене з дітьми залишили думала, не витримаю. Люблю внуків, але дуже втомлююсь. Тоді й придумала в Ірини Борисівни: сказала Колі, що їду до подруги на дачу, а сама гуляла по місту, відвідувала музеї, виставки.
А де ночуєте? питають дівчата.
Жінка усміхнулась:
Та я й не спала літо ж, сиділа біля Дніпра на лавочці А сьогодні прийшла до мого колишнього дому, піднялась ба, двері на дах відчинені Колюня колись там любив ховатись, зароєм щось мене потягнуло залишитись тут на ніч.
Ну й жах, вигукнули дівчата.
Оленка з Маланкою умовили Ірину Борисівну піти в гості до Олени.
Який у вас ремонт, Оленко! захопилась жінка. Як гарно Шкодую, що тоді послухала Колю з Діаною Ой, не подумайте
А знаєте що, ходіть до мене в гості! каже Оленка.
Та куди вже там, мені ніяково
Все гаразд! підбадьорює дівчина.
Перепрошую, а гроші за квартиру куди пішли? допитується Маланка.
Маланка в нас юрист, не ображайтесь, посміхається Оленка.
Звісно, дітям віддала, зітхає Ірина Борисівна. Коля пообіцяв половину покласти мені під відсотки, а іншу собі.
За ці гроші можна купити однокімнатку, задумливо каже Маланка.
А з ремонтом допоможемо! додає Оленка.
Та куди ж я
Ви все довірте мені! запевнила Маланка.
Менше ніж за місяць Ірина Борисівна вже переїхала у нову квартиру, у тому ж старому будинку. Що там казала Маланка на роботі в Колі, ніхто не знає, та видно, довго зважувався, а потім нарешті віддав гроші мамі. Діана спочатку образилась, відмовилась спілкуватись із свекрухою, а діти самі записались ночувати по черзі до бабусі. З часом і Діана змирилась, оформила дітей у садочок. Ірина Борисівна з Оленкою ходили одне до одної в гості, бували у музеях, на виставках.
Ні, сміється Маланка, як буду старою, то тільки у своєму житлі житиму, ніяких умовлянь! Звідки я знаю, чи зможу ночувати на лавці та ходити по дахах?
Це точно, погоджується Оленка.
Доброго ранку, мої хороші! Дякую, що ви зі мною. Обіймаю міцно!
