Закохана пара неквапливо прогулювалася полем, продираючись крізь високу, густу траву. Вони йшли, тримаючись за руки, зрідка кидаючи один на одного ті теплі погляди, якими обмінюються лише справді закохані. В атмосфері легкості й щастя вони не одразу помітили щось дивне попереду.
Дівчина справжня українка з імям Зоряна зненацька зойкнула й відступила назад. Я, її хлопець, відразу крокнув уперед, инстинктивно намагаючись бути опорою для неї, хоча жодної реальної загрози спочатку не було видно.
Усією своєю масою трава приховувала знесилену коняку.
Точніше, те, що ще недавно було конем. Зараз це було радше нагадуванням кістяк, обтягнутий шкірою, а не живу істоту.
Шкіра суха, туго натягнута на випнуті ребра, здавалося, ось-ось порветься. Вся поверхня була всіяна засохлими кірками, навколо яких з гулким дзижчанням літали мухи.
Видовище було прикре й моторошне, аж у грудях стискало.
Бідолашна тварина! вигукнула Зоряна.
На її голос навіть птахи на хвильку примовкли. Аж раптом змарніле коняче тіло ледь чутно поворухнулося.
У нас із Зоряною волосся стало дибки такого лякатися не соромно.
Ми унісон зірвалися на крик і кинулися тікати, не озираючись, поки не вибралися на польову дорогу. Тільки зупинившись і переводячи дихання, зрозуміли, що нам нічого не загрожує.
Поступово паніка спала, і в голові прояснилося.
Вона жива промовила тихо Зоряна.
Жива, але виглядає, наче мертва, похмуро відповів я.
Та ж вона щойно рухалася!
Треба перевірити ще раз. Може, то їй щось заважає всередині, а не своїми силами ворушиться? Думка не з приємних, Зоряна навіть здригнула плечем.
Вона попросила мене піти подивитись, а сама залишилася на дорозі. Я з обережністю підійшов до трави.
Поряд нікого, а кобила дійсно ще жива. При моєму наближенні вона трохи повернула голову й слабко фиркнула.
Рухатись їй було вкрай важко, але боки ще піднімалися вона дихала. Очі напівзаплющені, а на зрачку мутнувата, червоняста плівка. Нижня губа без сили звисла.
Ні ноги, ні хвіст навіть не намагалися ворухнутися. Часом лише вуха ледь-ледь тремтіли то, певне, вітер зачіпав.
Я не міг зрозуміти, як кобила опинилася серед цього поля. Трава навколо була непомята, наче лежала тут уже давно. Зробивши висновки, я розповів про все Зоряні, яка стурбовано запитала, що далі.
Я навіть не знаю, хто у нас розуміється на конях
Тут я пригадав, що в сусідньому селі нехай воно буде Роменське є конюшня. Там часто катають дітей, туристів і навіть місцевих.
Знайти власників вдалося досить швидко. Вони не одразу зрозуміли, що ми намагаємося пояснити, але пообіцяли підїхати якнайшвидше. За якийсь час на польовій дорозі здійнялася курява: підїхав бус із причепом для перевезення коней.
Вийшли господарі чоловік із дружиною. Ще здалеку вони здивувалися, та, підійшовши ближче, переляк виглядав уже на їхніх обличчях.
Розраховувати на те, що кобила підведеться й стане на ноги, не було сенсу. Вона ледве дихала. Навіть у такому виснаженому стані четверо дорослих не могли підняти її на рівень причепу.
Тоді я побіг кликати сусідів-односельчан на підмогу. Назбиралася чимала кількість чоловіків і, підклавши під тулуб шматок міцного полотна, всі разом підняли змучене тіло, не перевищуючи можливостей коня.
Кобила злякано широко відкрила очі й ледь сіпнула ногою. Сили на більше не було.
Без сліз дивитися на це було важко: тварина була повністю знесилена.
Нарешті ми обережно помістили її в причеп, зачинена дверцята, й машина рушила в бік конюшні.
Поки їхали до стайні, господарі викликали ветеринара та попередили своїх помічників, які вже чекали на місці.
Обережно витягли кобилу в денник. Лікар одразу взявся до справи дивився, пальпував, робив аналізи.
Незабаром приїхала поліція. Записали свідчення зоолога, господарів, усіх добровольців. Та відразу кажуть: сподіватися на те, що знайдуть власника, навряд чи варто.
Лікар призначив підкапельницю, обробив рани, вколов ліки.
Кобилу обережно перенесли у відгороджений денник, де вона мала шанс на відновлення.
Стан був важким ветеринар не знав, чи витримає вона. Але пробувати треба було.
Найбільше турбувало те, що тварина не їла й ледве пила. Діагноз важке ураження шкіри паразитами, імовірно, укус кліща.
Кобила страшенно свербіла, всюди здирала корки, ранки гноїлися. Захворювання відбило апетит і буквально висушило колись міцне тіло до стану скелету.
Додалася ще одна напасть: третя повіка змерзла і почервоніла, схоже на пухлину лише операція могла допомогти, але для початку треба було набрати сили.
Із зубами теж ціла проблема, які терміново треба було лікувати.
Кілька тижнів денник був немов польовий шпиталь. Ветеринар не пропускав жодного дня.
Паразити поступово зникали, рани на шкірі затягувалися, після лікування зубів кобила вперше самостійно почала їсти.
Початок був важким: годували з пляшечки, вводили крапельниці. Але поступово зявились сили. Спершу тремтіла, ледь тримала голову, була дезорієнтована. Зрячість майже зникла трималась на дотик і голос.
Господарі навідувались навіть вночі перевіряли, поправляли все, слідкували.
З часом кобила почала відрізняти своїх: тяглася мордою до рук, іноді здригалась, коли ветеринар бурмотів під час огляду.
Дуже поволі тварина навчилася самостійно переходити з боку на бік, іноді підводила живіт, могла тримати голову й тулуб вертикально.
Але головна проблема залишалася стояти на ногах сама вона не могла. Жах і дезорієнтація не відпускали бідолаху.
Лікар пояснював: мязи відмовили після тривалої виснаженості, треба заново тренувати.
Господарі винайшли систему: спорудили зі старої ковдри й ременів конструкцію для підтримки кобили стоячи в деннику. Для прогулянок збирали друзів і сусідів підтримати тварину та допомогти зробити перші кроки.
На щастя, історія викликала співчуття багатьох людей. Вечорами приходили охочі допомогти в реабілітації.
З часом кінцівки почали ворушитися вже самостійно. Ще невпевнено, повільно, але це було величезне досягнення.
Втомлювалися й люди, і кобила, та ніхто не здавався.
Місяці копіткої праці дали свій результат: почала впевнено стояти, а потім і повільно ходити. Її виводили на двір на кілька кроків, і вона з цікавістю вдихала запах молодої трави.
Коли ветеринар оголосив, що тварина вже достатньо відновилась, щоб зробити операцію на оці, господарі відвезли її до районної ветклініки. Операція пройшла вдало. Після неї око боліло, але кобила вже могла розгледіти люблячих господарів, просторий денник і загін для пробіжок.
Тепер щоденний догляд доповнили очні краплі, але тварина мужньо витерпіла всі процедури.
Здивувала всіх розумом та спокоєм наче знала, що порятунок і любов нарешті поруч.
Згодом коня почали випускати в просторе пасовище разом з двома іншими конями. Вона швидко знайшла з ними спільну мову: навіть приборкувала норовливого молодого жеребця.
Минуло багато місяців відтоді, як її знайшли. Тепер ніхто б не впізнав у ній ту саму бідолашну кістляву істоту: на доброму тілі блищала здорова шерсть лише де-не-де на крупі залишились сліди минулих страждань.
Я не поспішав її осідлати. Але одного дня кобила й сама заіржала, побачивши улюблене сідло. Щоразу з цікавістю спостерігала, як на інших конях катаються дітлахи та дорослі.
Якось, у сонячний день, я вивів її на подвіря й почав осідлувати.
Кобила радісно вдарила копитом і заіржала. Моя вага дала їй відчуття сили, і вона не скаржилась.
Ми виїхали на поле, зробили обережний коло.
Того дня я бачив: наша кобила найщасливіша у світі.
Попри все пережите: біль, хворобу й розпач, вона знала більше ніколи не залишиться напризволяще.
А я знав: з таких історій і складається диво. І саме ми маємо його творити тут на своїй українській землі.
