Минулого року моя мама видала фокус: вирішила продавати нам овочі зі своєї дачі. Сказала, що ми ані разу не приїхали до неї, не допомогли, тож тепер усе по-чесному й по-українськи: хто працює той і їсть. А хто платив за воду, за встановлення теплиць та за те, що Іван з Василиною допомагали їй копати грядки і носити чорнозем? Ну, так, якось це в неї з памяті зникло. До речі, купували ми раніше овочі ближче до дому, в супермаркеті, бо було швидко й без клопотів.
Жодної власної дачі в нас не було. Ми жили собі у Львові, і тато, здається, бачив картоплю тільки вже миту й у сітці на прилавку. А мама зовсім навпаки: вона з-під Тернополя, за городи своєї молодості, мабуть, досі бачить страшні сни, тому любові до сапи не мала.
За життя батька город взагалі нікому не був потрібен. Він і так тримав родину, як козацький обоз на плечах, навіть коли здавалось, що грошей вистачить тільки на хліб і кефір. Мама працювала теж, але головним годувальником був тато.
Після того мало що змінилося. Як почала я працювати, то й допомагала мамі: жили разом, витрати ділили. Змінила прописку аж тоді, як вийшла заміж, ну от буквально два роки тому.
Минулого року мама пішла на пенсію і зненацька закрутила ностальгію: надумала купити собі дачу під Стриєм, бо ж хоче згадати, як у дитинстві бігала босоніж по полуничних грядках у баби Марії. Зняла з рахунку всі гривні й зробила покупку. По-моєму, хатинка та більше для Сірка підходить, але мамі подобається і добре.
Я з чоловіком (його, до речі, звуть Богдан) несли на той дачний вівтар немало грошей: щось підремонтувати, провести воду, на веранді зробити вікна. Не палац, але гніздечко зручне. За сапу ми відразу відмовились братися який із нас агроном? Ми міські люди: на вихідних хочемо поспати або вина пити з друзями, не полоти буряни.
Мама мала на нашу байдужість свої аргументи й читала нам по телефону мораль, доки не приходив час просити грошей на нову теплицю чи «розумні» ящики для грядок. Ми за все платили, мама хіба телефон підзаряджала.
Ще й таксі для мами не раз викликали, щоб вона не тягла самотужки 10 кг насіння і сапу у маршрутці!
Час від часу мама розповідала про свої успіхи в городництві, пересилала мені фото мальовничих грядок, квітів, ягоди ну, просто як у журналі «Дача». Я переглядала емоції не рвалось, бо мій максимум із ґрунтом це вазон на балконі. Й так тривало, доки одного дня мама не вирішила похизуватися полуницею.
Ягоди великі, червоні… На очах спалахують спогади про літо в дитинстві, навіть слина потекла. Пишу мамі: поклади трохи в лоточек, забіжу після роботи. Я ще не знала, що у відповідь отримаю не смайликів, а фото боксів із цінами по 100 гривень за кіло! Серйозно.
Стала перечитувати думала, щось недочула, може, мама жартує. Дзвоню: «Ма, ти що, справді хочеш мені полуницю продавати?» Мама озвучує тариф чітко.
А чого ти чекала? Тут я із сапкою, із ранку до ночі поливаю а ви з Богданом навіть не приїжджаєте! Що, я повинна вам ще й дарувати все? Хто не працює той не їсть, запамятай, доню!
Я, звісно, нагадала їй, що всі ці грядки, штахети і цілющі добрива виросли теж не з бульби ми їй це оплатили. На що мама обурено: «Ти як можеш зі мною так розмовляти?! Це ж я твоя мама!»
Я принципово відмовилась купувати продукти у рідної матері. Хоче підзаробити хай іде на базар. Ми з Богданом собі все купимо там, навіть не роздумуючи. Вона ще торгувала мені огірки, кабачки, але дякую, обійдемося.
Тепер все просто: в питаннях дачі допомагати не будемо, навіть як попрохає. За комуналку чи ліки так, допоможемо, без питань. Але на землю з маминим прейскурантом більше ані копійки!
Ось так і живемо. Українська сімя: буряки в полі, а буря на душі.
