Ой, слухай, ось таке трапилося!
Ірина стояла біля плити, а по всій кухні розлився аромат запеченого м’яса та спецій. Це був один із тих рідкісних вечорів, коли в неї знайшовся час приготувати щось більше, ніж просто яєшню. Втомлено витерла чоло, обернулася й крикнула:
— Андрію, ти пам’ятаєш, що завтра до нас приїжджає моя мама?
За кілька секунд у дверях кухні з’явився він — збентежений, зі сонними очима.
— Яка ще мама? — витропив він очі. — Ти мені щось казала?
— Так! Кілька днів тому! — Ірина насупилася. — Ми ж домовилися, що вона приїде у неділю.
Андрій раптом занервувався й випалив:
— Відміняй. Їй завтра до нас не можна. Ніяк.
— Це ще чому? — насторожилася Ірина.
— Завтра приїде… Оля.
— Яка ще Оля?
— Ну… моя колишня, — видихнув він.
У кімнаті повисла мерзенна тиша. Потім її перервав Іринин кашель — вона не знала, чи сміятися, чи кричати.
— Ти серйозно? Ти хочеш, щоб у нас жила твоя колишня? Саме того дня, коли приїде моя мама?
— Та ти не так зрозуміла! Вона не жити, просто переночує! Вона з хлопцем посварилася, а йти їй нікуди. Всього на пару днів, чесно. Ми з нею вже давно не разом, ти ж знаєш! Оля — просто людина у біді!
— А тебе не бентежить, як це виглядатиме? Мама приїде, а тут твоя «подруга» з минулого по хаті ходить. Чудова картинка!
— Скажемо, що вона твоя подруга. Ти в мене актриса — повірять!
Ірина закатила очі, але глибоко всередині вже уявляла, як ця Оля з’явиться на порозі й одразу назве її господинею. Було гидко, але… цікаво.
Ввечері подзвонили у двері. На порозі стояла Оля — висока, впевнена, з модною стрижкою та сумкою з бутика. Вона глянула на Іру, оцінюючи.
— Ой, от ти його «законна»? Ну добре… Я тільки на пару днів — не бійся, чоловіка твого не заберу.
Ірина стрималася, лише стиснула зуби:
— Кімната справа, завтра моя мама приїде — не крутися без потреби.
Оля зайшла, а Ірина пішла на кухню, де їжа вже починала остигати.
— Олю, будеш з нами вечеряти?
— Ну звісно! А у тебе пиріг? Тільки не кажи, що сама спекла. Це ж куплені коржі з варенням, так?
— Можеш не їсти, — відрізала Ірина, але в куточках губ крався усміх.
Оля, не здаючись, раптом запропонувала:
— А хочеш, я навчу тебе справжньої випічки? Моя бабуся була кухарем, я з дитинства біля плити.
Так почався вечір, який обидві запам’ятають. До півночі жінки балакали, як старі подруги — про чоловіків, рецепти й навіть моду. Ірина вперше відчула себе не просто «дружиною», а жінкою, яка може вражати. Оля виявилася не ворогом, а союзницею.
Вранці Оля пішла на роботу, а в двері постукала мама Іри — Надія Степанівна. З порогу її вразив запах свіжої домашньої буженини.
— Це ти сама? — очі матері стали великі. — Не очікувала…
Ірина лише кивнула, ледве стримуючи гордість. Вона знала, кого треба подякувати — ту саму «колишню».
Ввечері подзвонила Оля:
— Іро, я сьогодні вдома. Ми з Олегом помирилися. Дякую тобі за сукню й підтримку. Він очманів, коли побачив мене на прийомі — сказав, що тепер братиме мене на всі ділові зустрічі. І контракт ми підписали, до речі. Ти класна. Завтра зайду по речі — і обійму тебе як подругу!
Ірина поклала трубку й глянула на Андрія:
— Знаєш, ти був правий. Вона справді хороша. І, мабуть, тепер я знаю, хто я. Не просто дружина. А господиня. І жінка, яка може дати щось іншим.
— Ну якщо ти ще й з Олею подружилася — то я вже й не розумію цей світ! — розвів він руками.
— Просто не заважай, — посміхнулася Іра, — і все буде добре.
