Оксана не розуміла, як її чоловік Тарас міг дозволяти своїй матері так безцеремонно втручатися в їхнє життя. Вона ж знала, як болюче йому було в дитинстві, як він страждав від холоду та зневаги, коли старший брат Богдан купався в материній любові, а Тарас роками доносив його поношені речі та залишався на задньому плані.
Чому тепер він, доросла, самостійна людина, господар власного дому, дозволяє Марії Іванівні просто прийти — навіть не в гості, а ніби до себе — та влаштуватися в кімнаті, яку він колись мріяв віддати майбутній дитині?
— Вона ж моя мати, — тихо говорив Тарас, ніби виправдовуючись не лише перед Оксаною, а й перед власною совістю. — Трохи потерпимо. Дітей поки що немає.
Він намагався згладжувати кути, хоч усередині все бунтувало. Він ледь почав жити, як мріяв. Купив будинок, одружився з жінкою, яку любив до болю, навчився засинати без тривоги, що знову опиниться непотрібним. І ось — мати. З валізами, з докорами, з вічною претензією на те, що їй «належить».
— Ти ж сам казав, що ця кімната — майбутня дитяча! — не стримувалася Оксана. — А тепер у ній господарює твоя мати. Без дозволу, без обговорення.
Тарас мовчав. Так, він купив цей будинок саме заради цих двох кімнат — спальні та дитячої. Бо мріяв про сім’ю. А тепер мрія знову відсунулася на задній план. Якось — у дитинстві.
Усе повернулося.
Він згадав, як у їх двокімнатній хаті Богдан отримував усе — найкращі подарунки, новий одяг, торт на день народження. А він, Тарас, слухав казки про економію, про «не по кишені», про те, що радість — це розкіш. Він пам’ятав, як мати витягувала останні гроші на куртку Богдану, а йому купувала б/в черевики на ринку. Він знав, що був дитиною «по залишковому принципу».
І ось тепер мати знову тут. Каже, що на пару днів, але вже розклала речі, вже дає поради, вже критикує Оксану — за те, як та готує, як прибирає, як виглядає. І знову — як колись — викликає в Тарасі ту саму провину: що не виправдав, не став, не вгодив.
Оксана намагалася триматися. Але дедалі частіше в неї починалися спалахи. Вона скаржилася Тарасові, що Марія навмисно перекладає її речі зі звичних місць, викидає з холодильника здорову їжу та замінює її жирними соусами та смаженим м’ясом, критикує навіть воду, яку Оксана п’є.
— Це навмисно. Я певна, вона все робить на зло, — говорила Оксана, стискаючи кулаки.
Тарас намагався поговорити з матір’ю. Але у відповідь чув:
— Мене виганяти з дому, який ти купив на мої молитви? Я тобі хатку з Богданом залишу, а ви тут зі своєю невісткою від мене тікаєте. Невдячні!
Він відмахувався. Не потрібно йому тієї хати. Але коли Оксана — з болем у голосі — показала йому папери, знайдені в речах Марії Іванівни, Тарас не повірив очам. Усе було оформлено на Богдана: і хата, і гараж, і навіть та ділянка землі, де він у дитинстві саджав картоплю. Усе, що мати обіцяла йому, виявилося гарною брехнею.
— А мені співала пісні, що все буде моїм. Що заради мене вона живе. — Тарас важко опустився у крісло.
Він не плакав. Але мовчав так, що серце Оксани стиснулося.
Наступного дня він пішов на роботу, не сказавши ні слова. А вечером, повернувшись, виявив, що матері в домі більше немає. Її речі стояли біля хвіртки, а в очах Оксани — палала образа.
— Я виставила її, Тарасе. Пробач, якщо треба було з тобою порадитися, але я більше не могла.
— Через документи? — спитав він втомлено.
— Не лише. Коли я сказала їй, що знаю правду, вона назвала мене нікчемою. Сказала, що ти їй син, а я — так, нахлібниця. Що це вона має право жити в цьому домі, а не я. Що цей будинок — твій, а отже, її. І що ти мене все одно покинеш, як тільки вона відкриє тобі очі.
Тарас помовчав. Потім вперше в житті назвав матір… гадиною. І навіть неВони так і лишилися вдвох — разом із крихітним сином, який сміявся у світлій кімнаті, що нарешті стала справжньою дитячою.
