Слухай, ти ж знаєш, як у нас усе буває в українських родинах. Ось і в цій історії, головна героїня Тетяна Мельничук з Луцька пригортає свою молодшу донечку до себе, цілує і все думає: «На кого ж ти така?» Й зітхає тихенько. Сусіди, куми, навіть родичі дивуються й те саме питання ставлять. А тут ще чи то подруга щось чоловіку шепнула, чи маму щось непокоїло, а може, і сам Віктор, її чоловік, закрався сумнів одного разу з роботи прийшов, похмурий, як ранок понеділка.
Вітю, що ж будемо вирішувати? питає Таня. Ще зарано для другої дитини. Марічці ж ледве три, щойно памперси відклала. Я й від минулих безсонних ночей не встигла відпочити. Одна декретна відпустка за другою, серйозно? Марічка ще зовсім мала, тільки й проситься на ручки. Як я з пузиком буду її носити?
Нас буде четверо, а ти один на всю сімю працюєш. Може, зачекаємо трохи з другою дитиною? порадно питає і сама ж злякалася того, що сказала.
Що це ти? Годі вже з такими думками! суворо буркнув Віктор, а потім мякше: Вибач, це моя провина, та впораємось. Я знайду ще підробіток, не переживай.
Якщо буде ще донечка ще краще! Одягу після Марічки залишилося повно, навіть коляска є. І різниця у віці невелика разом рости будуть, як лялечки. Якщо буде хлопчик що ж, подумаємо про розширення житлової площі, усміхнувся Віктор.
Так і порішили. Таня свою Марічку обожнювала: перша дівчинка, вже вистраждана. Не могла втриматись частіше пригорнути її, поцілувати, навіть коли живіт почав округлятись. Десь там глибоко сподівалася, що, можливо, не виносить вона цю другу дитину, таку вже нетерплячу на світ, хоч і собі в тому не зізнавалась.
Але як належить усе пройшло легко, і в родині Мельничуків зявилася ще одна донечка. Принесли вперше годувати, Таню трохи злякав золотистий пушок на маківці малої, бо і Таня, і Віктор обоє темноволосі. Марічка теж при народженні з темним волоссячком була, хоч згодом і посвітлішала. Може, у цієї навпаки з часом потемніє, подумала Таня.
А та дитинка світленька, блакитноока, як ангелочок із вишиванки. У всіх, хто бачив маленьку, очі розбігалися від розчулення. Над іменем довго не думали назвали Ладою. І в імені рідкість, і з Марічкою ініціали співпадають придали цьому якогось значення.
Ніхто не міг пояснити, як так вийшло, що дві різні дівчинки зявились в одній сімї. Лада і зовнішністю, і характером відрізнялася не тільки від сестри, а й від батьків. Чим старшою ставала, тим більш помітною була різниця. Ніби якоюсь завірюхою її занесло в їхній дім.
Згодом волосся у Лади трохи потемніло, стало теплим русявим. Тиха, кругленька, вона спокійно дивилася на цей світ своїми чистими очима, а Таня обіймала її, зітхала: «На кого ж ти така?» Знайомі теж питали.
Десь закралися підозри чи то друзі щось наговорили Віті, чи його мати насіяла недовіру. Якось після роботи він мовчав усю дорогу, поки не вибухнув звинуваченнями: вірність, зрада, спогади про якогось світлочубого кавалера коло Тані в університеті…
А якщо не зрадила може, дітей у пологовому переплутали, таке ж буває?
Та нікому я не зраджувала! Це наша донька, ніхто її не підміняв! у сльозах виправдовувалася Таня.
Почали сварки день у день. Дійшло до валіз, Таня вже речі збирала. Віктор отямився в останню мить: він дійсно любив дружину. Злякався залишитись сам, та й правду хотів дізнатися. Зрештою попросив пробачення і запропонував зробити ДНК-тест, і Таня погодилась, хоч плакала ще більше від образи: «Як залишусь, якщо ти не віриш? Тест по обох дівчатах роби, раптом і Марічку десь нагуляла!» Віра зламалась, та й шляху назад не було.
Віктор власноруч зібрав слину Лади і волосся Марічки, особисто поніс у лабораторію Києва, у медичний центр. Випитав лаборанта про всілякі помилки та підміни той його заспокоїв, усе під контролем.
Вдома дівчатка чули постійні сварки. Ладі було чотири, але навіть вона відчувала: між мамою і татом напруга. А Марічка взагалі уточнювала:
Ти не моя сестра, тебе нам підкинули! Через тебе мама з татом сваряться і розлучаються!
І Лада розплакалася, і мама довго її втішала, а Марічка все думала як позбутися цієї сестри, щоб батьки були разом.
Якось Таня побігла в магазин, дівчат самих залишила, ще й телефоном відволіклась а старша, надумавши «вигнати» Ладу, вдягла її й повела гуляти аж до самого Прімишлянського парку! Трохи не заблукали, мало не змерзли, але все добре закінчилося поліція знайшла їх по дзвінках добрих людей.
Повернувшись додому, Віктор уже не кричав результат тесту показав беззаперечно: обоє його рідні доньки. І пояснили, що це просто отак проявились давні гени з предків, таке трапляється.
Поступово в сімї повернувся спокій, але Лада відчувала себе чужою. Марічка відверто її недолюблювала, сварки супроводжувались фразами: «Мені нових суконь купляють, а ти мої уношені носиш, бо не рідна!» Лада тихо ховала сльози, мамі не скаржилась. Таня часто ставила Марічку в приклад: чемна, тиха дівчинка, а Лада ніби щось все не те.
Замкнулась у собі Лада навіть у кімнаті любила сідати у кутку, закривати очі й думати: «Я тут невидима, мене тут нема».
Роки минали. Марічка закінчила школу інститути її не цікавили. Гарна хлопячка, на танцях познайомилася з Ярославом, вийшла за нього, у того своя квартира на Рівненській, працював з батьком на авторинку, торгували б/у автівками з Європи. Таня хоч і любила Ладу, але без волі й надалі ставила у приклад старшу доньку.
Лада відчувала це з дитинства: завжди порівнювали, і майже ніколи не на її користь. Одяг усе доношує після Марічки. Одного разу, в одинадцятому класі, до Лади залицявся однокласник. Так їй захотілося, щоб хоча б хтось її любив. Згодом зрозуміла, що вагітна, і відразу розповіла йому. Хлопець вирішив «вирішувати» питання з батьками і тут усе сімейне коло дізналося.
Мати хлопця прийшла до Мельничуків з проханням не псувати життя її синочку, аби Лада зробила аборт. Не чекала навіть Таня такого повороту, та тато став горою:
Народжуватиме, і все! Вона й так страждала не дам ще й власне життя інвалідувати.
Хлопця відправили до родичів у Полтаву, а Ладу перевели на домашнє навчання. У школі цю історію намагалися замяти, щоб «на освіту не скаржились». Екзамени Лада здавала вдома навіть немовля не заважало.
А тут якраз батько Лади важко занедужав серце не витримало. Робота, стрес, і от одного вечора пішов з життя за телевізором уві сні. Від горя в Лади почались передчасні пологи: саме в день похорону тата вона народила хлопчика, Сергійка, світленького, блакитноокого як сама.
На похорон Лада не потрапила була в пологовому, на виписці мати прийшла вся в сльозах і відказала: мовляв, “це ти довела тата”, стільки клопоту від цієї дитини, але онука любила, як і всі бабусі: світлий, до ангелочка подібний. Ще переживала: хто ж тепер меншу доньку до шлюбу візьме з дитиною?
Мені чужий не потрібен, відповіла Лада. Рідний навіть сумнівався, а чужий тим більше мого сина не полюбить.
Сергійко ріс тямковитим, балакучим, спокійним хлопчиком. Коли йому виповнилось пять, Марічка вже неабияк натерпілась від проблем у власній сімї: чоловік зрадив, дітей не могло бути, свекруха вічно бурчала. Тож Марічка вирішила: знайду сестрі чоловіка хай або заміж вийде, або площу звільнить, а я повернуся до мами.
У них компютер налаштовував молодий фахівець, Дмитро. Сам і симпатичний, і не одружений. Марічка влаштувала їм побачення в кавярні. Сама сподівалась, що Дмитро і не озиратиметься на Ладу, та ще й з дитиною…
Лада вдяглась скромно, волосся гарно, макіяжу не було. Зайшла у кафе, побачила Дмитра. Він трохи здивувався, але каву замовив. Розмова спочатку не клеїлася.
А ви Дмитро? питає Лада.
Так, а ви?
Я Лада, сестра Марічки.
Він перепитав, чай-каву запропонував, навіть тістечко. Сиділи, тихо спілкувались, Лада соромилась. Але потихеньку увійшли в розмову, і Дмитро зацікавився, попросив номер телефону.
За тиждень зателефонував запросив у кафе ще раз. Цього разу розмова пішла відкрита. Лада розказала йому й про своє непросте дитинство, сварки батьків, як зявився Сергійко.
Як їх проводжали додому, біля магазину підійшла дворовий пес. Дмитро купив собаці паштет і хліба, а ще заплатив старенькій бабусі на касі за покупки. Лада спитала для чого ж ще й морозиво купив бабці? А він відповів: «Моя бабуся дуже любила морозиво, але рідко собі дозволяла. Тож зараз, коли є можливість допомагаю.»
Чи ти теж так мені допомагаєш з жалю? спитала Лада.
Та ні! Ти мені дійсно подобаєшся. Ти світла, щира. А стареньким і тваринам шкода не допомогти, якщо можу.
Вдома Марічка зателефонувала сестрі й спитала, чи сподобався Дмитро.
Ми спілкуємось, відповіла Лада і щиро подякувала.
Марічку це покоробило. Ввечері прийшла до мами й почала нарікати: “Чому так? Я така гарна, а їй усміхається доля, навіть з дитиною. Я повинна була сподобатись Дмитрові, а не вона!”
У цей момент у мами стався напад підскочив тиск. Лада вчасно викликала «швидку». Маму врятували, наслідки були невеликі.
Через два місяці Лада вийшла заміж за Дмитра, переїхала разом з сином до нього у Вишгород під Києвом. Маму відвідувала часто, а Марічка поїхала кудись далекенько шукати своє щастя.
Ото думаю: батьки часто вважають, що діти малі нічого не розуміють, сваряться на їхніх очах. А діти все чують, усе тягнуть у себе і роблять свої висновки. Боротьба між сестрами за любов і увагу батьків, навіть за хлопців, буває не на жарт. Та помста найперше боляче бє по тому, хто задумав недобре.
Дуже, знаєш, правдиво сказав Джеймс Болдуін: «Діти ніколи не слухають старших, але ніколи не помиляються, копіюючи їх».
А ще слова, які чує дочка, ростуть у ній, як істини: що вони про підтримку, чи про біль, саме так вона і сприйме світ.
