Сьогодні був особливий день. Я взяла свою донечку, щоб вибрати песика з притулку. Але вона зупинилася біля найсумнішого вольєра й не хотіла йти далі
Я, Оксана Гончаренко, міцно тримала за ручку свою двурічну донечку, Соломійку, коли ми переступили поріг міського притулку для тварин. Ранкове сонце пробивалося крізь широкі вікна, освітлюючи ряди кліток, з яких на нас дивилися повні надії очі. Повітря було наповнене звуками гавкіт, нудьгуюче нявкання, шелест соломи та дзенькіт кігтів по підлозі.
Ну що, серденько, тепло посміхнулась я, виберемо собі друга?
Соломійка кивнула, її очі засяяли від радості. Вона давно мріяла про собачку, щодня з захопленням спостерігала, як сусідські діти граються зі своїми улюбленцями.
У моїх мріях цей день мав виглядати інакше. Я уявляла, як ми візьмемо гарненького цуценя золотистого ретривера або веселого лабрадора, який ростиме разом із Соломійкою. Слухняний, здоровий, гарний ідеальний домашній улюбленець.
Ми пройшли повз клітки з грайливими цуценятами, елегантними дорослими собаками та пухнастими кошенятами. Я показувала на найсимпатичніших, але донечка, здавалося, навіть не помічала їх.
І раптом Соломійка зупинилася, ніби вростаючи в підлогу.
У найдальшому кутку, у напівтемряві вольєра, лежав пес, вид якого мимоволі змусив мене зітхнути. Пітбуль був у жахливому стані збита шерсть, запалені ділянки шкіри, виснажене тіло. Він дивився у стіну, ніби соромився свого вигляду.
Соломійко, ходімо, поспішно сказала я. Подивись, ось такі гарні цуценята.
Але донечка притулила ніс до ґрат вольєра.
Мамо, що з ним? Він хворий? прошепотіла вона.
Так, серденько, хворий, зітхнув працівник притулку. Його звуть Барс. Він тут вже півроку. Але чоловік замовк, не договоривши.
Я нахмурилася. Для мене пітбулі завжди були символом агресії. А цей ще й хворий. Раптом він заразливий? Або непередбачуваний?
Соломійко, ходімо, сказала я вже суворіше. Тут багато інших собак.
Але донечка сіла прямо перед вольєром, ніби приросла до підлоги.
Я його хочу, сказала вона рішуче.
Що? Ні, це неможливо. Подивись на нього він дуже хворий. До того ж, пітбулі небезпечні.
Працівник притулку, який представився Миколою, сумно похитав головою.
Барс не злий. Він наче зламаний. Його викинули ще цуценям, бо вважали «негарним». Знайшли вже хворого, з інфекціями. Одна сімя взяла його, але через кілька тижнів повернули казали, що він занадто байдужий.
Я відчувала, як у душі бореться жалість і розум. Дома мала дитина, порядок, затишок. Навіщо заводити стільки проблем?
У нього серйозні проблеми з шкірою, потрібна операція, дуже дорога, продовжив Микола. Притулок не може її оплатити. Якщо до наступного місяця його ніхто не візьме він замовк.
Усиплять, ледве чутно прошепотіла я.
На жаль, так.
Соломійка весь цей час сиділа перед вольєром, не відводячи очей від собаки.
Песику, тихо кликала вона. Песику, подивись на мене.
Нічого не змінилося.
Я Соломійка. А ти хто?
Я вже збиралася взяти донечку на руки і піти, але щось зупинило мене.
Його звуть Барс, сказала я.
Барс, повторила донечка. Гарне імя. Барс, давай дружити.
І раптом сталося диво. Пес повільно підняв голову і зустрівся поглядом із Соломійкою. В його очах було стільки болю, що моє серце стиснулося.
Я можу його погладити? запитала донечка.
Не знаю вагався Микола. Він боїться людей, не підпускає до себе.
Можна спробувати? її голос був настільки щирим, що неможливо було відмовити.
Микола обережно відчинив вольєр. Від звуку замка Барс згорнувся в кутку і тихо заскіглив.
Соломійко, ні! скрикнула я.
Але донечка вже зайшла всередину. Вона присіла посередині й простягнула ручку до собаки.
Не бійся, Барс, шепотіла вона. Я тобі не зроблю боляче, я просто хочу дружити.
Пес кілька хвилин уважно спостерігав за нею. Потім крок за кроком, дуже обережно, підповз ближче. Довго нюхав її руку і нарешті несміливо лизнув її.
Соломійка радісно засміялася:
Мамо, дивись! Він поцілував мене!
Щось змінилося в моїй душі. Вперше за місяці в очах Барса зявилася іскра надії. Він дивився на донечку так ніжно, ніби боявся її поранити, і несміливо лизав її руку.
Мамо, серйозно сказала Соломійка, гладячи Барса по голові, він такий сумний. Йому дуже потрібна сімя.
Я ніколи такого не бачив, здивовано сказав Микола. Дивіться! Він посміхається!
