Зараз мені сімдесят. Я сама, як палець. Стала тягарем для власної доньки.
— Донечко, приїдь увечері… Благаю тебе, без тебе я не витягну.
— Мам, я завалена роботою! Вже втомилася від твого нарікання. Гаразд, приїду…
Не витримала — заплакала. Болюче, аж до сльоз. І в ту ж мить перед очима виникли безсонні ночі, довгі роки, коли я сама тягла все на собі, щоб виростити її, мою Оленку. Віддала їй усе життя. Хіба це подяка?
Мабуть, сама винувата. Занадто балувала, занадто багато дозволяла. А коли їй було одинадцять, зустріла чоловіка… вперше за довгі роки відчула, що теж можу бути жінкою, коханою, бажаною. Та Оленка влаштувала такий скандал, що довелося розірвати з тим чоловіком, хоч серце розривалося.
Тепер мені сімдесят. І я сама. Зовсім сама. Купа хвороб, ледве пересуваюся. А моя єдина донька… уже двадцять років як заміжня, і, схоже, їй простіше робити вигляд, ніби матері в неї немає зовсім. Так, у неї троє дітей — мої онуки. Та бачу їх тільки на фото. Чому? Навіть не знаю…
— Ну, що цього разу трапилося? — роздратовано кинула Оленка, заходячи в хату.
— Мені призначили уколи. Ти ж медсестра, допоможеш…
— Що, я тепер щодня сюди маю кататися? Та ти жартуєш, мам?!
— Оленко, я не можу вийти на вулицю — на тротуарах ожеледь…
— А платити мені будеш? Я ж не на благодійності працюю! Безкоштовно їздити не збираюся!
— У мене нема грошей…
— Ну тоді бувай, мам. Звертайся до когось іншого!
Вранці я вийшла з хати за дві години до прийому, щоб дійти до поліклініки. Повільно йшла узбіччям, важко дихаючи та витираючи сльози. Ніколи не думала, що доживу до такого…
— Жінко, проходьте без черги, будь ласка… Вам погано? Ви плачете?
Це була молода жінка з добрими очима. Вона зупинилася поруч у коридорі, поклала руку мені на плече.
— Ні, доню, я плачу зовсім з іншої причини…
Так ми й розбалакались. Я, ніби на сповіді, вилила їй душу. Просто тому, що більше не було з ким поговорити. Її звали Мар’яна. Виявилося, вона живе всього у двох будинках від мене. Після тієї зустрічі вона почала часто приходити в гостя, приносила продукти, допомагала по господарству.
А на день народження прийшла лише вона. Лише Мар’яна.
— Я не могла не привітати вас у такий день. Ви дуже нагадуєте мені мою маму… Так тепло стає на душі, коли я поряд з вами, — сказала вона, обіймаючи мене.
Тоді я зрозуміла — вона стаТоді я зрозуміла — вона стала мені ріднішою за власну дитину.
