Мені було п’ять чи шість років, ще до школи, на початку дев’яностих, як до нашого села з міста приїхали жити двоє пенсіонерів — бабуся Віра та дядько Льоша

Мені було пять чи шість років, ще до школи, десь на початку девяностих, коли до нашого села з міста перебралися двоє пенсіонерів бабуся Ганна і дідусь Олекса. Вони купили хатинку просто напроти нашої низеньку, на два віконця, але з чималим городом. Проте через вік город обробляти вони вже не могли та й не хотіли. Кожного дня вони ходили гуляти то в ліс, то до річки, а до райцентру вибиралися хіба що по продукти. Жили тихо, майже непомітно. До нас у гості не ходили, лише двічі на тиждень прибігали по молоко. Ми тоді тримали велике господарство, хоч і жили скромно, і бабуся Ганна мені часто нишком простягала гостинці: то шоколадку, то зошит, а то й пару гривень. Дітей у них не було.

Пройшло, мабуть, роки три, як вони жили у нашому селі. І ось однієї пізньої зимової ночі, тільки-но ми погасили світло й вляглися спати, у віконце несміливо постукали. Прийшла бабуся Ганна й тихо сказала Олекса Іванович помер.

Ми допомогли їй з похороном, як могли.

Бабуся Ганна тяжко переживала смерть чоловіка, хворіла, майже не залишала дому. Ми стали навідувати її майже щодня, і щоразу вона розповідала, як прожила з дідусем Олексою 52 роки, як разом працювали по цехах на заводі роками, а на пенсії вирішили залишити квартиру племінниці, самим переїхати в село, поближче до природи.

Прийшла весна. Бабуся поволі звикла до життя на самоті, дужчала, і ось одного разу покликала мене до себе й показала сіреньке цуценя, що повзало в коробці. Я тоді собак не дуже любив, але тільки глянув моє серце дрижало й зразу полюбило його.

Вже стільки років минуло, а чітко памятаю, як сидів на підлозі, гладив цуценя пальцем, а бабуся Ганна лагідно дивилась то на песика, то на мене й вперше за довгий час обережно усміхалася беззубою усмішкою.

Ми з дідом ніколи не мали ані кота, ані собаки. Та й дітей ось теж Бог не дав. А знаєш, важко одній. Сьогодні біля базару в райцентрі у смітнику знайшла це сіреньке створіння. Як не забрати? Глянь, яке ж воно хороше.

Я боявся навіть дихнути у його бік, не зводив очей з цуценяти.

А що він їсть? Мабуть, голодний? ледь не плачучи, запитав я.

Я йому молочка підігріла, а з мисочки не вміє пити треба з соски, а у мене немає. Завтра куплю, ледве чутно відказала бабуся.

Я помчав додому й просто з рота у пятимісячної сестрички витягнув соску.

Виявилося, що цуценяті було кілька днів від народження. Я тицяв йому в рот соску, обережно вичавлював тепле молоко, хвилювався, аби він не загинув.

З бабусею Ганною ще понад тиждень не могли вигадати йому імя. Вона сміялася й пропонувала назвати його Рижиком, а я наполягав на Тихончику бо песик сидів завжди тихо, майже не скавчав, і ми над ним також тихенько схилялися, трохи, як миші. Так і залишилось: Тихон, Тихончик, Тихо.

Ми з бабусею вдвох виходжували Тихончика гріли молоко, варили їжу. Коли стало тепліше, випускали його з коробки на двір. Певно, бо його кинули одразу після народження, не встигла й мати його облизати, виріс слабкий, хворобливий. Але ми дбали, як могли. Я після школи, ще не роззуваючись, біг перевіряти песика, тоді робив уроки, допомагав мамі, а вечори проводив у бабусі Ганни, грався з Тихончиком, поки бабуся з посмішкою дивилася на нас.

За літо Тихон багато підріс, хоча зростав невеличкий до 30 сантиметрів у холці. Я брав його з собою: ловити рибу, відганяти корів на випас, а коли був зайнятий він лишався з бабусею. З появою Тихона бабуся Ганна наче ожила: стала більше рушати, навіть трішки одужала. Вона дбала про Тихончика, як про дитину все окремо готувала, вичісувала, читала книжки про догляд за собаками.

Минув рік, другий, третій Уже майже до літа Тихон жив у хаті бабусі, але щоранку прибігав до нашого порога, чекав, поки я піду в школу, супроводжував аж три кілометри. До двох годин біг до школи й разом ми поверталися назад. І весною у грязюку, і взимку у морози завжди він був поряд. Так пролетіло девять років.

У нашій сусідній школі було лише девять класів. Щоб продовжити навчання, треба було їхати в Чернігів або йти у райцентр, а жити там в інтернаті. На сімейній раді вирішили відправити мене в місто.

Коли настав той ранок, коли я мав сідати на автобус, я довго сидів на порозі у бабусі Ганни, тримав на руках Тихона й плакав.

Бери його з собою, якщо не хочеш розлучатися, також зі сльозами казала бабуся.

Як же я, бабусю, його візьму? Тихон ваш. Ви бережіть себе. Мама щодня до вас навідуватиметься. Я дзвонитиму.

Коли автобус рушив, я стояв з речами і не міг стримати сліз. Тихон бігав причалом, не зводячи з мене очей, видно, не міг зрозуміти, чому я йду без нього.

Навчання в аграрному технікумі повністю захопило мене. Я цілі дні вчив ветеринарію, економіку сільського господарства, іноді заходив до знайомого, з яким ще в школі товаришував.

Незадовго до зимових канікул, коли вже готувався їхати додому, раптом дзвонить мама й каже: бабуся Ганна зовсім слаба, вже тиждень з ліжка не встає, а Тихон ані на крок від неї не відходить, аж миску з їжею довелося поставити біля ліжка.

Я приїхав на кілька днів раніше. Тихон і справді сидів на стільці біля бабусі, не зводячи з неї заплаканих очей. Бабуся ж слабкою рукою гладила йому голову. Видно було, як вони обидва схудли. Це видно було до болю: стара бабуся, що згоряє від хвороби, і її пес остання й єдина відрада в бездітній самотній долі.

Коли після Різдва я знову поїхав у місто, було ясно бабусю Ганну я більше не бачу живою. Тихон проводив мене тільки до порогу не міг уже залишити її ні на мить. Я відчував у собі гострий біль разом із ним, бачив, як цей пес замінив і сина, і друга своїй господарці.

У лютому не стало бабусі Ганни.

Шістнадцятирічному хлопцю горювати за старою бабусею і псом? Чи зрозуміє хтось чужий той сум, коли життя вириває чи не єдину рідну людину, а натомість дарує тобі вірного собаку, який проживе довше й неодмінно відчує тугу за тобою?

Повернутися додому я зміг тільки у травні, після сесії. Де зник Тихон, ніхто не знав. Мама розповідала, що на похороні пес бігав навколо могили й намагався стрибнути в яму, але могильники його відганяли лопатами. З кладовища Тихона забрали додому, батько змайстрував йому будку з теплою підстилкою, але він не хотів жити з нами, крутився поблизу старої хати бабусі аж до тепла, а потім зник. Не дочекався мене з міста.

Половину літа я шукав Тихона по всіх навколишніх селах, питав людей, показував фото. Обійшов кожне подвіря по райцентру та дарма. Коли бабусю Ганну поховали, мабуть, думав, що вона повернеться, тому чекав її вдома, а вона не прийшла… Тоді він, певно, втік її десь шукати, блукає, бідолаха, і шукає.

Прийшов серпень.

Одного дня ми всією родиною поїхали на цвинтар у Носівську діброву, пятдесят кілометрів від нашого села. Я й не думав шукати Тихона там.

Тільки вийшли ми з машини бачу: кулею, з висунутим язиком та піджатими вухами летить мій Тихон!

Я впав навколішки й заплакав:

Тихон, Тихончику, Господи, ж я ж тебе ціле літо шукав, дурнику, а ти де був!

Тихон постав на задні лапи, облизував мені лице, видно, й сам плакав.

Як став, так і стрибав до мого обличчя, хвостом махав так, що аж тріщить!

Тихон був худий, брудний. Я зразу витяг із багажника всю нашу провізію: бутерброди, котлети, пиріжки. Пес жадібно їв, не зводячи з мене очей.

Я витирав сльози, а тут до нас підходить жіночка з церкви:

Ваша це собака? питає.

Наш Тихон. Його, відповідає мама зі слізьми.

Я тут у храмі давно працюю, ще з весни запримітила цього пса. Живе він біля однієї могили, аж розрив лапами всю, копає щосили, що мало не хрест завалиться. Я вже й підкопала, але знову вирив.

Одразу стало ясно це могила нашої бабусі Ганни.

Ми рушили могилами родичів. Тихон не відходив від мене й на крок, весь час дивився вгору на мене.

Вся могила бабусі й дідуся була перекопана Тихоновими лапками, особливо там, де лежала бабуся Ганна. Батько поправив хрест, мама поклала квіти, а я тримав Тихона на руках. Він сумно, з піднятими вухами, то на мене, то на могилу дивився й час від часу лизав обличчя.

Ти не примушуй його їхати додому, нехай сам вирішить, підсів поряд батько.

Не хочу залишати його тут. Скоро осінь, потім зима Тихон тут загине, йому вже за десять.

Я, звісно, розумів: захоче втече назад, і ті пятдесят кілометрів для нього не перепона.

Коли ми вже прощалися з могилою, Тихон метався між нами та могилою. І вже коли ми сіли в машину, він довго стояв у роздумах, а потім раптом скочив мені на коліна.

Тихончику, рідний мій, ніколи більше не залишу тебе одного, крізь сльози промовив я.

Головний урок, що я виніс із цієї історії: справжня відданість і вірність простягається далеко за межі людського життя, і навіть маленьке собаче серце здатне навчити людину найціннішого цінувати тих, кого любиш, та не забувати пошукати своїх рідних, навіть якщо здається, що їх уже немає поруч.

Оцініть статтю
ZigZag
Мені було п’ять чи шість років, ще до школи, на початку дев’яностих, як до нашого села з міста приїхали жити двоє пенсіонерів — бабуся Віра та дядько Льоша