Коли я повернулася до нашої спільної хати, життя сестри розлетілося на шматки: тепер її чоловік подає на розлучення, а вона звинувачує мене.
Моя сестра Оксана звинувачує мене в тому, що її чоловік пішов від неї. Ні, він не до мене, але, за її словами, якби я не лізла в їхнє життя, вони б жили щасливо. Звісно, вони могли б спокійно мешкати в нашій спільній хаті у Львові, поки я винаймала кімнату та платила за неї чужім людям. Але я не збиралася віддавати своє законне місце.
Ми з сестрою успадкували двохкімнатну квартиру від батьків. Мама й тато померли, коли ми вже були дорослими: мені виповнилося двадцять, а Оксані — вісімнадцять. Я навчалася в Києві й залишилася там після університету, а Оксана жила в батьківській хаті.
Сім років я провела у столиці, але втомилася від метушні великого міста й вирішила повернутися додому. Працюю віддалено, тож роботи не втратила. Але Оксана вдарила мене як грім серед ясного неба. Ми ніколи не були близькими, навіть після смерті батьків. Кожна переживала горя по-своєму, дзвінки були рідкісні, розмови — пусті. Але те, що вона вийшла заміж, стало для мене ударом. Вона не сказала мені ні слова, не запросила на весілля. Це було важко. Вона моя сестра, але я мовчала.
Мій приїзд до Львова й повернення в наш спільний дім викликали бурю обурення в Оксани та її чоловіка Тараса. Вони сподівалися, що я передумаю, і навіть не звільнили мені кімнату, хоча я попередила за місяць. Я приїхала ввечері, і перестановка меблів відклалася на ранок.
Так почалося наше життя втрьох. Оксана й Тарас давали зрозуміти, що я їм заважаю, але це мене не хвилювало. Це ж і моя хата. Я поводилася тихо: не вмикала музику, не запрошувала гостей, ледве виходила з кімнати. Та жити з ними виявилося нестерпно.
Оксана не втручалася в прибирання, а Тарас був ще гірший. Після нього ванна перетворювалася на болото: брудний одяг на підлозі, бризки на стінах, мокрий рушник — іноді мій! — кинутий десь у кут. Він крав мої продукти. У нас із сестрою різний підхід: вона купує більше, але дешевше, я — менше, але краще. Тарас міг взяти мій сир і з’їсти, а коли я обурилася, питав, чи мені шкода.
Кухня після готування Оксани виглядала так, ніби там пронісся ураган: плита в плямах, фартух у борошні, а іноді треба було мити навіть підлогу. Брудний посуд міг стояти днями, поки я, стомлена від пустих шаф, не вимила все сама. Здається, вони на це й розраховували.
Я швидко втомилася від цього жаху й запропонувала створити графік прибирання. Але Оксана лише відмахнулася:
*”Якщо тобі заважає брудний посуд — помий його. Ти й так за собою прибираєш. У тебе купа часу, а ми працюємо.”*
*”Я теж працюю, просто з дому,”* — відповіла я.
*”Ну й що? У тебе все одно більше вільного часу.”*
Я зрозуміла, що сперечатися марно. Тоді я забрала свій чистий посуд до кімнати, купила малий холодильник і поставила замок на двері. Виходила рідко, щоб вони не лазили в мої речі.
*”Ой, панночко, не забудь підписати тарілки, а то покинеш їх у кухні!”* — насміхалася Оксана. — *”Тарас, може, і нам замок поставимо? А то хто знає, хто тут ходить.”*
Свари стали щоденними. Мене бісило, що ні Оксана, ні Тарас не хотіли домовлятися. Я повернулася в свій дім, а не напросилася до них! В мене такі самі права, а в Тараса їх ще менше. Але я намагалася уникати конфліктів.
Після чергової суперечки через бруд у ванній я почала збирати речі. Через два дні я виїхала.
*”З воза впало — кобилі легше,”* — кинула Оксана.
Вона ще не знала, що я вирішила продати свою частину хати. Через два тижні я надіслала їй офіційний лист із пропозицією викупити мою долю, попередивши, що інакше знайду інших покупців. Оксана подзвонила в лютості:
*”Ти з глузду з’їхала? Нащо продавати хату?”*
*”Тому що ви з чоловіком не даєте мені жити в моєму домі. Я продам свою частину, візьму іпотеку, а ти роби що хочеш.”*
*”Продати чужим? Це перетворить наше життя на пекло!”* — кричала вона.
*”Ми можемо продати хату разом і отримати більше. Обидві візьмемо іпотеку й купимо окремі помешкання.”*
Оксана твердила, що іпотека їм не по кишені, і нащо я лізу в їхнє життя. Я втомилася пояснювати, що не можу жити під одним дахом із ними. Вона хотіла привласнити всю хату, а мені що, мандрувати по кімнатах? Ні за що.
Я дала їй тиждень на роздуми, попередивши, що потім почну шукати покупців. Через два дні Оксана подзвонила й заявила, що вагітна. Я привітала її й запитала, чи обдумала вона мою пропозицію.
*”Ти що, не розумієш? Я вагітна! Яка іпотека? Жити з чужими теж не можна, уЯ заблокувала її номер — тепер усе вирішить юрист, бо сестри в мені більше немає.
