Я завжди вірила в другі шанси. Мені здавалося, що справжнє кохання знайде дорогу навіть крізь біль, гордість та помилки. Тому коли через два роки після розставання мені написав Максим — мій колишній, — щось в середині задрижало. Збудження, ностальгія та ніжна надія заповнили все навколо.
Ми розійшлися важко. Були образи, недомовки, спалахи гордості з обох боків. Я довго зцілювала душевні рани, навчалася жити знову. Навіть зустрічалася з іншим, намагалася будувати нове. Але Максим… він лишався глибоко всередині — як не загоєна рана. Я не забула. Тож коли він запропонував зустрітися, просто поговорити — я погодилася. Наївно вірячи, що це може бути чимось добрим. Просто бесіда двох дорослих, які колись були близькими. Що могло піти не так?
Зустрілися в затишній кав’ярні на розі Хрещатика. Я прийшла раніше, і коли він увійшов, серце різко зійшло з ритму. Все було при ньому — та сама впевнена стать, легка неголеність, той самий теплий погляд. Він усміхнувся, підійшов і обійняв. На мить я відчула, ніби повернулася в минуле, де все було легшим.
Говорили годинами. Спочатку — про дрібниці: роботу, новини, життя. Його голос був м’яким, погляд — щирим. Здавалося, він справді хотів знати, як я жила без нього. А я, дурна, мліла. Навіть подумала — може, все ще можливо? Хоч би дружба, хоч би зворушливе рідне щось.
Але потім… щось змінилося.
Він відкинувся у кріслі, став похмурішим, відвів очі. Як бився з собою. Я відчула тривогу. А потім він почав.
— Олесю… треба сказати тобі правду. Це мене гризе.
— Що трапилося? — голос задрижав. — Ти мене лякаєш.
Він зітхнув, провів рукою по обличчю і подивився прямо в очі.
— Я прийшов не заради нас. Я не хочу повертатися. Усе це… — він розвів руками, — це не тому, що сумував.
Я зблідла. Серце защеміло.
— Тоді навіщо? — прошепотіла.
Він заклав паузу, потім видихнув і кинув:
— Я використовую тебе, Олесю. Щоб помститися твоїй сестрі. Мар’яні.
Навколо закрутилося.
— Що?.. Ти… що ти сказав?
— Твоя сестра… вона зрадила мене, — промовив він холодно. — Впевнила, що любить. А потім — закрутила роман за моєю спиною. Вона грала зі мною. І тепер я граю з нею. Ти — мій інструмент. Найзручніший.
Я оніміла. Моя сестра — моя найкраща подруга, опора, людина, якій довіряла більше за себе… Вона не могла. Ні за що. А Максим… невже весь цей вечір, його теплі слова, ці погляди — були брехнею?
— Що вона зробила? — ледь вимовила я.
— Вона була зі мною. А потім сміялася з мене за спиною, — його очі потемнішали. — Ти навіть не уявляєш, як це було боляче. Я втратив щиру віру в людей. І тепер… хочу, щоб вона відчула те саме.
Я не знала, як дихати.
— Ти використовуєш мене, щоб зробити боляче Мар’яні? Мені? За що? Я ж тобі нічого поганого не зробила!
— Знаю. Вибач. Але інакше не виходить. Вона має зрозуміти, що втратила. Що накоїла.
Сльози підступили до очей. Я ледь дихала. Всередині — лише жахливий клубок з болю, розпачу і сорому.
— Ти грав із моїми почуттями, — прошепотіла я. — А я насправді сподівалася…
Він відвернувся.
— Мені шкода, Олесю. Співчуваю. Але я теж був поранений. Загублений. І не знав, як з цим жити.
Я різко підвелася. Руки тремтіли.
— Все. Досить. Я не буду частиною твоєї брудної помсти. Я не лялька. Я людина. І не дозволю тобі більше ламати моє серце заради чогось, чого навіть не розумію.
Він не спинив мене. Просто сидів, опустивши очі. А я йшла геть — по холодній вулиці, по щоках котилися сльози, і лише одне питання: «Як я могла бути такою сліпою?»
Більше я ніколи не стану нічиєю розмінною монетою. Ніколи. І якщо доведеться розірвати зв’язки із колишнім і сестрою — нехай. Бо брехня, навіть у ім’я кохання, — це зрада. А я обираю правду. Навіть якщо вона болить.
