Моя невістка навіть не приховує, що ненавидить мене. Вона зателефонувала і звинуватила, що я намагаюсь зруйнувати її шлюб з Олексієм.
Уявіть собі: моя невістка навіть не робить вигляду, що я їй хоча б трохи подобаюсь! Вона кидає це мені у лице при кожній можливості, не соромлячись ані трохи. І найганебніше те, що мій син про це знає! Ось, тут я, шістдесятирічна жінка із спокійного містечка під Вінницею, що мріяла бути люблячою матір’ю і тещею, оточеною теплом і повагою. Я завжди знала, що виховувати єдину дитину — це ризиковано. Не можна класти всі яйця в один кошик, але хто б міг подумати, що це обернеться таким жахом?
Моя невістка, Мирося, з першого погляду здалась мені надто різкою, надто живою, як буря, яку неможливо вгамувати. Коли Олексій, мій син, вперше привів її до нашого дому, я відчула холод, коли подивилась у її темні проникливі очі. Вона дивилася так, ніби сканувала кожну деталь, кожну мою зморшку, кожен кут кімнати. Інтуїція шепотіла: «Стережись», але я відмахнулася. Вирішила, що це просто нерви, і намагалася прийняти дівчину, яку мій син обрав собі за дружину. Що могло піти не так на першій зустрічі з майбутньою невісткою? О, як я помилялася!
Перше, що кинулося у вічі, — її зверхність. Я читала у журналах, що одна з ознак токсичної людини — це грубість до тих, хто нижче за статусом. В мої роки я досі вірю таким речам. Того дня ми сиділи в кафе, і Мирося обрушилася на офіціанта, як яструб на здобич. Її десерт, бачте, виглядав «неапетитно», і вона зажадала замінити його, ще й з таким тоном, ніби хлопчина був її особистим слугою. Я намагалася виправдати її — можливо, вона переживає, можливо, день невдалий. Але тепер я знаю: це був перший дзвіночок, який я проігнорувала.
Друге — її зовнішній вигляд. Вибачте, що кажу про це, але її вбрання того дня було просто викликом. Глибоке декольте, коротка спідниця — ні, скоріше обтягуючий комбінезон, який лише ледь прикривав тіло. Спортивний стиль? Модний каприз? Не знаю, що нині в тренді, але це кричало про неповагу. Вона знала, що йде знайомитися зі мною, матір’ю свого нареченого, і могла б вибрати щось скромніше, якби хоч трохи мене поважала. Але ні, їй було байдуже.
Коли вони одружилися й почали жити разом, мені стало сумно. Я сумувала за своїм єдиним сином, за його дзвінким сміхом у нашому домі. Місяць я трималася, не телефонувала, не втручалася в їхнє життя. Але потім почала потрошку набирати номер — він же моя дитина, моя кров, хіба я повинна виправдовуватися за це? Виявилося, Миросю це дратувало. Вона не приховувала роздратування і навіть казала Олексію при мені: «Повісь слухавку, досить з нею розмовляти». Стояла поруч, а я все чула — кожне її слово, гостре, як ніж.
Я не хотіла роздувати скандал, але зустрілася з Олексієм наодинці й прямо запитала: що відбувається? Він зітхнув і розповів. У Миросі, виявляється, нелегке минуле: був хлопець, вагітність, він кинув її, не взявши відповідальності, і вона втратила дитину. Після цього її психіка дала тріщину — довелося звертатися до лікарів. Олексій запевняв, що вона просто переживає стрес, що це тимчасово, що консультації психолога все виправлять. Але я бачила інше: її погляд, її різкість — це не просто нерви, це щось глибше. І я не могла вдавати, що вірю в його слова.
А потім стався вибух. Через кілька днів після нашої розмови Мирося дізналася, що Олексій говорив зі мною про неї. І тут вона вибухнула. Телефонний дзвінок уночі став для мене як грім із ясного неба. Вона кричала, звинувачувала мене в тому, що я хочу зруйнувати їхній шлюб, що я зла стара, мріючі позбутись її. Її голос тремтів від люті, і я зрозуміла: вона кохає Олексія, але це кохання хворе, чіпке, як павутина. Єдиний промінь світла в тій темряві — її почуття до нього справжні. Але мені від цього не легше.
Олексій не захистив мене. Я не розумію, чому мій син, мій хлопчик, якого я виховувала з такою любов’ю, не може сказати їй ні слова поперек. Він ніби під її владою, під її поглядом, який тримає його, як повідець. Він не грубістю мені, але щоразу повторює: «Мамо, я дорослий. У мене своя сім’я. Я сам вирішу, коли телефонувати, коли приїхати». Формально він має рацію, але я бачу: це вона диктує йому правила. Вона керує їхнім життям.
До речі, вони живуть у її квартирі — трикімнатній, новій, з блискучим ремонтом. Я розумію, як важлива власність у наші дні, особливо в місті. Але чи варто заради цього рвати зв’язок із матір’ю? Невже квадратні метри важливіші за кров? Я задаю собі ці питання, і серце стискається від болю.
Я й досі сподіваюся, що час розставить усе на свої місця. Можливо, потрібно просто потерпіти, дати їм шанс розібратись. Але з кожним днем я все ясніше бачу: мені пора відпустити. Я зробила своє як мати — виростила здорового сина, дала йому крила. А далі — його шлях, його вибір. І все ж у глибині душі я молюся, щоб ця буря вщухла, щоб ми знову стали родиною. Але поки що я стою на узбіччі їхнього життя, дивлячись, як мій син розчиняється в її світі, і не знаю, чи вистачить у мене сил дочекатися змін.
