Микола приїжджає на нове замовлення. Двері відчиняє хлопчик приблизно десяти років та дівчинка з пишним русявим волоссям. Мама незабаром буде, заходьте! Кран на кухні капає, каже хлопчик. Микола заходить, лагодить кран. Тато міг би сам полагодити, але він льотчик, його майже не буває вдома, пояснює хлопчина. За кілька хвилин повертається мати, розраховується з Миколою у гривнях, хлопець супроводжує його до виходу. Та немає у нас ніякого тата-льотчика! Мама все вигадує, зізнається він тихо.
Микола щойно закінчив своє попереднє завдання поміняв кран у ванній старенькій жінці у Черкасах.
Він уже думав повертатися додому, але отримує ще один дзвінок від диспетчера компанії та їде на нову адресу перевірити кран на кухні.
Микола шість місяців працює у невеличкій фірмі, яка займається сантехнічними роботами та домашніми дрібницями по ремонту.
Він натискає дзвінок. Йому відчиняє серйозний хлопчина Максим, поруч з ним стоїть молодша білокоса дівчинка Надійка.
А дорослі зараз відсутні? питає Микола, дещо насторожено.
У компанії їм не радять заходити до оселі без дорослих.
Мама ось-ось прийде, заходьте! Кран тече, я вже й ізолентою пробував заклеїти, та все дарма. Не хвилюйтеся, у нас є гроші, швидко додає Максим.
Микола заходить, вірить, що «мама скоро прийде». Він розкручує кран, міняє клапан.
А ще ніжка стола хитається й вимикач не працює, раптом каже Надійка.
Тато б усе це полагодив, але він наш льотчик. Він десь далеко літає й ніяк додому не добереться, повторює вона за мамою.
Нарешті повертається ЛЮБА, мати дітей.
Жінка десь під 35, життєрадісна, хоча помітно втомлена після зміни у дитсадку.
Вона дивується ініціативі малечі.
Тебе не допросишся, каже син. Ти все обіцяєш майстра викликати, а руки не доходять! Я вже сам усе організував!
Жінка віддає Миколі гроші 320 гривень. Надя нагадує йому про хитаючийся стіл та зламаний вимикач.
Домовляються на завтра. Микола лишає свою візитівку.
Якраз коли вони виходять викинути сміття, Максим, притишивши голос, раптово ділиться:
У нас зовсім немає тата. Мама все придумує Вона думає, ми нічого не розуміємо. Якби він був, хоч раз би приїхав. І подарунки сама купує, а каже, ніби від тата. Я бачив, як вона для Наді вибирала ляльку в магазині, а потім сказала, що це тато передав, сумно каже хлопчик.
Може, ти помиляєшся? У житті буває всяке, тільки й відповідає Микола.
Максим зітхає і мовчки йде додому.
Весь вечір Микола згадує слово «льотчик». Він колись і сам був льотчиком Жив у Києві, літав у інші країни Польщу, Туреччину, Грузію.
В нього була чудова дружина. Але вона весь час просила залишити літаки і осісти на землі. Дітей у них не було.
Ти кайфуватимеш у хмарах, а я з малюками буду борсатись? Я так не хочу!
Її батьки невдовзі виїхали за кордон до родичів, і вона згодом теж залишила Україну.
Микола ж вирішив залишитись. З часом через проблеми зі здоровям змушений був піти на пенсію.
Він має добрий льотний стаж, пристойну пенсію.
Тепер він пенсіонер. Їде до матері у невеличкий райцентр на Полтавщині.
Встигає прожити з нею лише пів року, і вона раптово йде з життя
Микола втрачає сенс, починає пити, хоча раніше ніколи не захоплювався цим.
Його квартира перетворюється на місце посиденьок для випадкових знайомих, поки одного дня йому не сниться мама сумна, плаче.
Вранці Микола виганяє всіх гостей, приводить до ладу оселю і впадає в тугу.
Одного разу знаходить в місцевій газеті оголошення: шукають майстрів із власною автівкою.
Микола вирішує спробувати. Хоч якась справа, та й заробіток до пенсії не завадить.
Йому до вподоби гнучкий графік можна працювати вільно, брати вихідні коли заманеться.
Наступного вечора Микола їде на знайому адресу. Думає, Люба знову затримається на роботі, та вона вже вдома.
Він ремонтує ніжку стола, лагодить вимикач, підправляє полицю в коридорі, вирівнює дверцята гарнітуру.
Заходить у ванну йому одразу видно: потрібен капітальний ремонт.
Тут треба повністю все переробляти, каже Микола.
Добре, якщо ви візьметесь, ми з дітьми тільки «за»! відповідає Люба. Гроші у нас трохи є, думаю, вистачить оплатити роботу.
Під час ремонту Люба розповідає про себе вона вихователька у дитсадочку.
Повечеряйте з нами, ви стільки попрацювали, певно зголодніли, обережно пропонує вона.
Діти вже кличуть його до столу.
Микола сідає вечеряти.
Вечеря затягується. Діти вже сплять, а вони з Любою мовчки розмовляють у напівтемряві.
Микола ніколи так щиро не розповідав про своє минуле: про літаки, життя у Києві, самотність. Люба просто слухає, у її очах стільки теплоти та співчуття, скільки Микола давно не бачив.
У Люби не було жодного чоловіка, двічі пробувала створити власну сімю не склалося. Двоє дітей: Максим та Надія головна її опора.
Тата-льотчика для них вона вигадала. Вирішила, пояснить усе, коли підростуть.
Коли Микола йде додому, вже за північ.
Домовляються: завтра продовжить ремонт.
Спустя добу Люба відчиняє двері й завмирає на порозі Микола у льотній формі, з букетом жоржин і тортом.
Тато! Це ж наш тато-льотчик! радісно вигукує Надійка і кидається до нього.
Я повернувся, просто вас не відразу впізнав, каже Микола і подивляється на Любу з надією.
Вона посміхається і погоджується: так, тато-льотчик повернувся.
Відтоді родина Люби стала повноцінною та щасливою.
Максим не одразу, але повірив, що у нього все ж зявився тато.
Микола офіційно усиновив Максима й удочерив Надійку, а через рік у них народився ще один хлопчик
Друзі, якщо вам подобаються такі історії пишіть свої відгуки та натискайте подобається! Нам це дуже важливо для натхнення писати далі.
