Дорогий щоденнику,
Сьогодні знову була у нас вдома розмова про того рудого кота з одним вухом, якого вже третій рік кличу Артистом. Хто б міг подумати, що саме він стане частиною моєї щоденності, відганяючи тіні від серця. Тамара Іванівна, моя старша сестра, знову глянула на нього з таким виразом, ніби бачить Чупакабру.
Та то ж біда, Зіна, а не кіт! Його треба позбутися! скривилася вона, обійшовши Артиста по дузі.
Ти що таке кажеш, Тома?! не могла я стримати подив. Він живий, має ж свою душу!
От і душа в нього така ж хижі очі, сваволя і характер! Хіба ти не бачиш, що він усім тут командує?
Кіт, наче зрозумівши звинувачення Тамари, вигнув спину, зашипів і похапцем пересунувся у бік сестри, наче на захист свого куточка.
Бачиш?! Тома аж одступилася, тицьнувши в нього пальцем. Я ж казала!
Я покликала свого помічника:
Артисте, не треба, все гаразд.
Кіт заспокоївся, повернувся до моїх ніг і, ледве торкнувшись хворою стороною, сів поруч, як би голублячи: “Я тут, не хвилюйся”.
Он, бандит твій! промовила Тамара, побоюючись навіть пройти повз. А ти його голубиш
Ну а хто ж його пожаліє, якщо не я? лише зітхнула я.
З Артистом ми познайомилися три роки тому, у найтемніший для мене час. Не встигла я поховати чоловіка, як і мій синочок, Кирилко, полетів у небо. Лишилася я одна-однісінька: Тамара і ще кілька знайомих от і вся моя рідня та друзі. Подруг у мене якось не було.
Тома завжди була старшою, впевненою, красунею. Наші батьки завжди ділили:
Томаточка у нас розумниця, їй можна все довірити. А Зіночка наша душа, ангел, розсіяна, хоч і золотенька
У школі я дивувалася: Томі відзнаки й повага, а я ж була просто у тіні та все одно любили.
Чого це тебе завжди хвалять? ображалася Тома. За що?!
Бо я не така як ти, у мене не всі п’ятірки, але стараюся
Тома ображалася, а я тихенько всміхалася, аби не роздратувати її ще дужче.
Вона блискуче закінчила школу, вступила до університету, й удома більше не з’являлася.
Як справи, Томо?
Йдуть, казала вона завжди ділово. Треба більше часу, щоб усе встигати!
Для навчання? питала, а вона відповідала:
Та де там, для життя! На хорошого хлопця часу нема всюди гайдаюся!
Я здивовано слухала її, не розуміючи, чому вона така сувора до всього, навіть до себе.
Зростаючи, ми віддалялися, хоча я щиро за неї раділа.
Тома закінчила університет, а хлопців так і не мала її бойовий норов лякав. Навіть мамині прохання бути м’якшою не допомагали.
Мамо, я не буду “дівчиною у кутку”. Це не для мене, відмахувалася вона.
Я ж зовсім іншим життям жила. Для мене було чесно закінчити коледж, стати швачкою. Любила красу й творити речі власноруч. Навіть Томині сукні були моїми руками зшиті.
Ти знов те плаття пошила? бурчала вона, але з задоволенням ходила у моїх світлих сукнях.
А потім усе раптом змінилося: я познайомилася з Олександром, простим журналістом на українському телебаченні, який покохав мене з першого погляду. Батькам він одразу припав до вподоби, а Тома ніяк не могла змиритися з тим, що саме я негарна й без особливого таланту стала нареченою першою.
На моєму весіллі Тома сиділа кам’яна, а потім тихцем пішла додому.
Коли ж і вона нарешті вийшла заміж мов за першого зустрічного. Чоловік її був старший, з характером, але вони швидко домовилися про правила.
Які б почуття не давалися Томі важко, вона вирішила: буде договірна сім’я. Вона подарувала чоловіку сина, потім донечку, а виховували дітей няня з домробітницею, бо Тамара будувала кар’єру.
Я тоді тільки-но почала свою роботу на дому: шила, отримувала гривні і щастя, що можу радувати когось своїми сукнями. Моєю рекламою були клієнтки, які пошепки передавали мою адресу.
Коли з’явилися перші великі гроші жінки депутатів, акторки театру, навіть знімальні групи Суспільного та зірки Балету усі хотіли мої наряди, а я намагалася не повторюватись.
Потім я відкрила невеличке ательє у центрі Києва. Тамара, як справжня сестра, допомогла з приміщенням, зробила для мене ремонт, видала позику і сказала, що з грошима не турбуватись.
Я хочу, аби ти, Зіно, твердо стояла на ногах.
Тамара старалася підтримати мене у всьому: коли мій чоловік мав проблеми з роботою, вона власними звязками допомогла. А я потім довідалася, що розслідування цієї справи мало не позбавило мого Сашу життя.
Моя Тамара… що б не було, була поруч. Особливо, коли я поховала Кирила. Мій солоденький хлопчик мій Сонячний, як вона його ніжно називала. Вона завжди привозила йому подарунки, і лише він обіймав її так щиро, як нікого іншого.
Після його смерті я стала, як порожня. Працювала на автоматі, лише ходила тінню по майстерні. Та переломним став той день, коли на порозі зявився Артист…
Звідки взявся невідомо. Брудний, з порваним вухом. Його хотіли прогнати, але він ліг на сходах, витяг лапки й удав мертвого. Коли я приїхала, то не могла не всміхнутися, побачивши цю сцену.
Талановитий ти артист, друже! сказала я, підіймаючи його.
Повезла до ветеринара, а потім забрала додому і нагодувала паштетом для котів. Він став моїм хвостатим компаньйоном.
Коли Тома зморщила носа при перших зустрічах з Артистом, я лише сміялася:
На мене сто років ніхто так не дивився!
З любовю?
Саме так
Вони все більше звикали один до одного. Аж до тієї ночі, коли кіт врятував мені життя. Я зомліла біля колишньої кімнати Кирила з його фотографією в руках, а Артист голосно загуляв майстернею, поки не знайшли мене. Сестра викликала швидку врятували.
Лежала я у лікарні Артист тиждень нічого не їв, сумував. Лише коли я повернулася, ожив і муркотів так голосно, як раніше. Я розповіла сестрі, що в тим часом, коли була між небом і землею, спершу відчула присутність сина та чоловіка, а потім ще й голос кота, який кликав мене повертатися
Тома дивувалася, але зрозуміла: ми разом сильні. І вона тепер точно прийняла Артиста як частину нашої родини.
Зараз я все частіше згадую: що ще потрібно людині для щастя? Рідні люди поруч і спокій у душі.
Так просто. Так багатоВечорами ми сидимо втрьох: я, Тома і Артист, пємо чай біля вікна. За склом весна на деревах бринить білий цвіт, і вікна майстерні відкриті до самого заходу. Я бачу, як Тома вперше обережно гладить Артиста, а він, вдячний, ластиться до її руки. І я розумію: старі образи та незрозуміння наче розтали у повітрі, розчинилися в тій простій тиші, що буває лише вдома, серед своїх.
Іноді мені здається: мій Кирило й Саша посміхаються нам звідти, знаючи, що у серці врешті затишно. Життя не стало легшим, воно просто навчило мене любити його з усіма втратами й радощами. Наприкінці кожного дня я заплющую очі, відчуваю теплий дотик на плечі чи то лапка кота, чи то рука сестри й тихо шепочу дякую.
Бо іноді справжнє диво приходить не в блиску й гучності, а в муркотінні на вухо, у прощенні, у невловимому спокої вечірньої кави, коли знаєш: ти вже вдома, і більше нічого не треба.
