Життя минає швидко, щоб довго роздумувати. Воно складне й інколи несправедливе. Але часом дарує такі сюрпризи, що наповнюють його новим змістом. Дають шанс виправити помилки минулого, зрозуміти цінність кожного дня, стати кращим.
Прокіп Семенович поховав дружину вісім років тому й з того часу не одружувався. Спочатку жили удвох із сином Дмитрком у великому двоповерховому домі. Усе там було облаштоване й доглянуте, затишно — кожен куточок зберігав тепло рук його Катрусі. Але вона пішла, лишивши чоловіка з сином. З тих пір Прокіп Семенович нічого не переставляв — усе лишалося, як за Катрусі. Тільки з Дмитрком старалися підтримувати порядок, обоє були акуратними.
Дмитро закінчив школу й вступив до університету. Був гарним хлопцем, дівчата йому так і липли ще зі школи, а він не противився.
— Дмитре, якось не так ти поводишся з дівчатами, — казав йому батько. — Дивись, якась раніше часу принесе тобі дитину. Тоді й зрозумієш — доведеться женитися.
В університеті та сама історія. Коли син переїхав до іншого міста, Прокіп Семенович залишився сам. Але до жінок не поспішав — мабуть, не міг забути свою Катрусю. У них було щось справжнє, таке трапляється нечасто.
Якось до Прокопа нагрянув давній друг і однокласник Тарас. Вони стояли у дворі, смажили шашлики й балакали.
— Як твій син? Як твої справи? — питав Тарас.
— Справи йдуть вгору. Дмитро — моя права рука, після університету допомагає. Тільки оженитися не хоче — у цьому він не в мене, — сміявся Прокіп. — Наступного року планую розширити справу. А в тебе як?
— У мене теж усе гаразд. Знаєш, фермерствую, багато чому навчився. А ще оженився — з Наталкою розійшовся, ти ж знаєш. Тепер дружина молода, майже на двадцять років молодша. Тільки з донькою тепер не знаходжу спільної мови. Лається, хоч і сама заміжня, — не подобається їй моя молода дружина. Та нічого, може, з часом улагодиться. А ти ось із Катрусею розлучився давно, а все самотній — пора вже й собі пару знайти.
— Ні, Тарасе. Поки не планую. Жінок, звісно, багато, і уваги їхньої я не позбавлений. Навіть далеко ходити не треба — у конторі є гарні жінки. Але поки що не хочу родини, — пояснював Прокіп Семенович.
Поруч із ним мешкала Мар’яна — гарна жінка, три роки тому поховала чоловіка, живе сама. Донька вже заміжня. Прокіп спілкувався з нею, і вона його трохи хвилювала. Але вона трималася строго, як і належить удові. Жодних натяків на флірт — хіба що по-сусідськи пригостить пирогами чи яблуками із саду. Вони обмінялися номерами:
— Мар’яно, давай обміняємося номерами. Живемо самотужки — мало що трапиться. Якщо довго не побачимось, подзвонимо.
— Так, Прокопе Семеновичу, життя — штука непередбачувана, — погодилася сусідка.
Провівши Тараса, Прокіп пішов спати після шашликів і горілки — хоч і пили обидва по трохи. Наступного дня, коли він під’їхав додому, побачив молоду дівчину. Вийшовши з авто, спитав:
— Ви до Дмитра? Але він тут не мешкає — переїхав до міста.
— Я знаю, Прокопе Семеновичу, я до вас, — ніжно промовила дівчина. — Мене звати Олеся.
— До мене? Цікаво.
Вона простягнула фото, де була маленька дівчинка.
— Це ваша онука — Софійка, їй чотири роки.
— Олесю, почекайте. Не морочте мені голову, розбирайтеся з Дмитром самі.
Він зачинив хвіртку й увійшов у дім. Півроку тому вже приїжджала одна така — навіть дитину привезла. А коли зробили тест, виявилося — збрехала. Тому тепер він не довіряв дівчатам. Увійшовши в хату, бурмотів:
— Ох, сину, скільки ще таких дівчат приходитиме до мене? Завтра з ним поговорю серйозно — хай одружується.
Через деякий час вийшов у двір годувати Барса — свого вірного сторожа. Побачив у хвіртці торчачий файл із документами. Всередині — фото дівчинки та якісь папери. Він узяв його й поклав на верхню полицю:
— Гаразд, пізніше подивлюся. Що я там цікавого знайду?
Звісно, справами й роботою він забув про дівчину й файл. З сином поговорив, але той, як завжди, віджартувався.
Минуло близько року. Прокіп Семенович був на роботі, коли задзвонив телефон. Він підніс слухавку:
— Слухаю. Що? Не може бути… Коли? — Натиснувши кнопку, він опустив голову. Секретарка, побачивши блідого начальника, швидко принесла води.
На Прокопа звалилося велике горе. У аварії загинув його єдиний син. Йшов сильний дощ, Дмитро повертався із сусіднього міста після службової поїздки. Не впорався.
Похорони пройшли як у тумані. Прокіп Семенович пам’ятав лише, що Тарас узяв усе на себе, а поруч постійно була Мар’яна — під
