На шматочних правах
— Наталію Степанівно, сьогодні в Олега батьківські збори о шостій. Вам треба буде сходити до школи, бо ми з Олексієм не встигнемо. А щоб ви не забули, я вам о п’ятій подзвоню й нагадаю, — відзвітувала невістка Марічка з передпокою, одночасно підфарбовуючи губи.
— Марусенько, ну давайте краще самі. Я погано чую. Там стільки батьків. Усі щось пропонують, а я лише нервуватиму, — відповіла Наталія Степанівна, виходячи зі своєї кімнатки.
— Наталію Степанівна, та ви ж знаєте — Олексій до ночі працює, а в мене звіти. Ви все одно вдома сидите! Що це в нас знову починається… — роздратовано фуркнула Марічка.
— Марусю, я ж не просто так сиджу. Прибирання роблю, до крамниці ходжу, обід Олесику готую… А мені вже шістдесят сім… — наполягала Наталія Степанівна.
— Ви, мабуть, зранку посваритися захотіли. Будете мені докоряти, що внукові борщ варите. Він у вас один, до речі! Олексію, ну що ти мовчиш?! Скажи щось… — Марічка вже була поза себе від злості, коли звернулася до чоловіка.
— Мамо, ну справді. Сходь і все. Посидиш, послухаєш. Якщо скажуть гроші на щось здати, одразу пиши — я переведу. Ділово на п’ять хвилин… Навіть не розумію, про що ми сперечаємось, — як завжди, спокійно відповів Олексій, син Наталії Степанівни.
— Усе одно. Та й не можу я сьогодні. У мене свої плани… — тихо промовила Наталія Степанівна.
— Ну, значить, займайтеся своїми планами. До всіх прийдуть батьки, а наш як сирота буде! Дякую за зіпсований настрій! — крикнула Марічка і вийшла з квартири, грюкнувши дверима.
— Саме те й казала, що до всіх батьки… — промовила Наталія Степанівна і пішла до себе.
Олексій трохи постояв у передпокої, поправив краватку перед дзеркалом, взяв ноутбук і також вийшов.
— Я пішов. Олегу, не запізнюйся до школи на перший урок. — Після цих слів двері знову грюкнули.
У квартирі запанувала тиша…
Дванадцятирічний Олег уже був одяглий, щоб іти до школи. Решту хвилин перед виходом хлопець вирішив провести з користю — пограти в приставку. Він сидів у навушниках і не надто прислухався до того, що діялося в квартирі. А точніше — взагалі нічого не чув…
…Наталія Степанівна сиділа у своїй кімнатці на невеличкому диванчику й дивилася у вікно. За п’ять років, які жінка прожила в цій крихітній кімнатці, вона встигла до дрібниць вивчити вид за вікном. Кут сусіднього будинку, береза, кущі шипшини та невеликий шматочок дитячого майданчика — усе це було їй до болю знайоме. А все тому, що більшість вільного часу по вечорах і у вихідні Наталія Степанівна проводила саме так — сиділа на диванчику й дивилася у вікно. Жінку давно не покидало відчуття, що в квартирі сина їй відвели роль няньки та прислуги. Власне, так воно й було. А колись вона жила зовсім інакше…
…Наталія народилася у простій сім’ї. З дитинства була скромною та вихованою дівчинкою. Усе в неї було як у всіх: спочатку школа, потім університет, перше робоче місце за розподілом. У чужому місті Наталія залишатися не захотіла. Вирішила повернутися в рідні краї.
Після повернення влаштувалася на місцевий завод. Там і зустріла майбутнього чоловіка. Молодий начальник цеху Тарас одразу сподобався дівчині. Вона йому теж. За кілька місяців одружилися. Потім народився синко Олесик.
Наталія мріяла ще про донечку. Та щасливим планам не судилося збутися. Одного разу на завод із міста приїхала молода жінка-технолог. Казали, що у тривалу відрядження — налагодити виробничий процес на новому обладнанні. Віра, так звали міщанку, справді налагодила виробництво. А ще забрала у Наталії чоловіка.
Спочатку жінка вірила, що чоловік повернеться. Але Тарас сам подав на розлучення, сказавши, що завжди мріяв жити у великому місті. А тут, мовляв, такий шанс… Віра — жінка вид
