Наші родичі приїхали до нас у гості й привезли гостинці. Та вже невдовзі попросили, щоб ми все це поставили на стіл.
Одного дня наші родичі завітали до нашої квартири у Львові. Звісно, вони попередили нас заздалегідь, і я їм прямо сказала, що ми зараз ледве зводимо кінці з кінцями. Це не означає, що ми голодуємо, просто живемо дуже скромно. Я пенсіонерка, а син також заробляє небагато, тому дозволити собі приймати гостей ми не можемо.
Та вони все одно приїхали не з порожніми руками: принесли різного наїдку і гостинців. Син подякував за подарунки, і я швидко заховала їх у шафу. Я ж одразу попередила, що у нас туго з грошима. На обід у нас був чорний хліб з маслом, галетне печиво та чай. Родичі їли мовчки, зі скуїними обличчями, але мовчали. Мені було байдуже я попереджала, як є. Живемо, як можемо. Ділимося тим, що маємо.
На вечерю був легкий суп, ще трохи хліба, плавлений сир, бутерброди з домашньою холодною куркою і чай. Виглядає, що вони очікували на щось краще, бо від незадоволення навіть не намагались приховати свої емоції.
Одна з родичок почала мене розпитувати, чому ми не подаємо на стіл те, що вони привезли. Я слухала й не розуміла вони привезли гостинці нам чи собі? Якщо для себе, могли відразу сказати, щоб поклали в холодильник.
Довго сперечалися, а зранку наступного дня вони зібрали речі та поїхали. Відверто кажучи, мені байдуже, де вони ночуватимуть. У своїй хаті я не хочу їх бачити. Добре ще, що принаймні лишили цукерки, печінку, зефір, яблука бодай щось корисне залишилось після них. Ввечері з сином заваримо чаю й скуштуємо якусь смачну цукерку.
