Телефон починає дзвонити о пів на сьому ранку, коли Леся ще стоїть у коридорі з одним черевиком у руці. На екрані — «Оксана». Вона не відповідає, доки не натягує другий черевик, і все ж натискає, притискає його плечем.
— Лесе, мені терміново потрібно тисяч сорок. Дмитро в табір їде, ну цей, мовний, і ще репетитор із математики, ти ж знаєш, які тепер ціни.
Не «привіт», не «як ти». Одразу сорок тисяч і Дмитро.
— Доброго ранку, — каже Леся.
— Доброго, доброго. То що, перекажеш сьогодні? А то місце в таборі піде.
***
Дмитра привозять до неї взимку, коли хлопчику два роки і три місяці. Оксана стоїть на порозі із сумкою через плече і коляскою, у якій спить племінник, і говорить швидко, наче боїться, що її переб’ють.
— Лесе, ну на пару місяців усього. Мені зараз узагалі ніяк. Сергій пішов, грошей нема, треба шукати роботу, а з ним я куди піду. Мама сказала, ти вільна, тобі простіше.
Вільна. Це слово в їхній родині прилипло до Лесі намертво, як цінник, якого не відірвати. Тридцять один рік, своя однокімнатна на Позняках, бухгалтерка в будівельній фірмі, не заміжня, дітей немає. Отже — вільна. Отже — простіше.
— Оксано, у мене робота. Я о шостій із дому, о восьмій повертаюся.
— Ну є ж садок! Я тобі грошей підкидатиму, як влаштуюся. Ну Лесе. Ну рідна.
Мати телефонує того ж вечора.
— Ти що, рідну сестру з дитиною на вулицю виженеш? У неї чоловік утік, вона сама не своя. А ти одна як палець, тобі ж неважко. Господь не дав своїх — то хоч племінникові допоможи.
Господь не дав. Це теж сказано. Між іншим, як про погоду.
Леся бере Дмитра на пару місяців.
Пара місяців розтягується так, що Леся перестає їх рахувати. Спершу Оксана «шукає роботу». Потім знаходить, але «не склалося з начальником». Потім їде в Одесу «розвіятися, я ж мало не збожеволіла». З Одеси надсилає світлини — вона на катері, вона з якимось засмаглим чоловіком, вона в ресторані. Грошей не надсилає.
Дмитро йде в садок біля Лесиного дому. Леся встає о п’ятій, щоб устигнути зібрати його, відвести, доїхати до роботи. Хворіє він часто, як усі садкові діти, і тоді Леся бере відпустку за свій рахунок або ночами сидить зі звітами, щоб удень бути з ним. Купує йому ліжечко, потім розкладає диван, бо ліжечко стає мале. Черевики, куртки, шапки — усе це купується якось само, без підрахунків, бо не дитині ж ходити в дірявому.
Оксана з’являється раз на два-три місяці. Привозить іграшку, тисне Дмитра, плаче «як же я за тобою скучила, сонечко», а за дві години їде — у неї «справи», «зустріч», «нова людина, ну ти не уявляєш, який».
— Ти б хоч на підгузки лишила, — каже колись Леся.
— Лесе, ну в мене зараз зовсім скрутно. От влаштуюся — усе поверну, копійка в копійку.
Дмитро називає Лесю «мама Леся». Сам, ніхто не вчив. Вона перший час поправляє, каже «я тітка», але він не розуміє, і вона перестає.
Він засинає в неї на плечі, коли вона читає йому про крокодила Ґену. Він знає напам’ять усі літери в чотири роки, бо Леся викладає їх із магнітиків на холодильнику. Він плаче, коли вона йде на роботу, і зустрічає її біля дверей, коли вона повертається.
П’ять років.
Забирає його Оксана влітку, перед школою.
Приїжджає вже інша — повніша, у хорошому пальті, з новим чоловіком на ім’я Кость, який чекає в машині.
— Усе, Лесе, я готова. Кость заробляє, квартира є, я Дмитра в нормальну школу влаштую, у нас там гімназія поряд. Дякую тобі, звісно, ти мене так виручила.
— Оксано, йому сім років. Він тут усе життя прожив.
— Ну він же мій син. Що ти як нерідна. Дитина має бути біля матері.
Дмитро не хоче їхати. Чіпляється за Лесину кофту, реве так, що сусіди визирають. Оксана роздратовано віддирає його пальці.
— Дмитрику, годі вже соромитися. Поїдемо до мами, у мами знаєш як добре, у тебе буде своя кімната.
Леся сидить на підлозі в коридорі, поки вони спускаються. Чує, як Дмитро плаче на сходах. Потім грюкають двері під’їзду — і стає тихо.
Вона збирає його магнітики з холодильника в коробку з-під взуття. Ховає в шафу, на верхню полицю.
Три роки Оксана майже не телефонує. На Новий рік — чергове «зі святом», на день народження Лесі — іноді згадує, іноді ні. Дмитра до неї не привозить. «Лесе, ну незручно, через увесь Київ тягтися, він же зайнятий, у нього секції».
Леся їздить сама. Привозить подарунки, гуляє з ним у парку біля їхнього дому на вихідних, коли Оксана дозволяє. Дмитро підріс, уже соромиться обійматися на вулиці, але в парку, коли ніхто не бачить, усе одно бере її за руку.
А потім і ці зустрічі сходять нанівець. То Оксана «поїхала на дачу з Костем», то «Дмитро в репетитора», то просто не бере слухавку.
І ось — пів на сьому ранку. Сорок тисяч.
— Оксано, зачекай. Які сорок тисяч?
— Я ж кажу. Табір, репетитор, ще форму йому треба, він увесь виріс. У мене зараз туго, Кость перебудовує бізнес, усе в обігу. А ти ж його любиш. Ти його ростила. Тобі неважко.
Оце «ти його ростила» Леся чує вперше за три роки. Раніше було — «він мій син», «дитина до матері». А тепер, коли знадобилися гроші, — ростила.
— А Кость? Ти ж казала, він заробляє.
— Я тобі пояснюю — у нього зараз усе в бізнесі. І взагалі, до чого тут Кость, це не його дитина. Сергієва. Точніше, моя.
— А Сергій? Це його син. Нехай платить аліменти.
У слухавці видихають важко, з надривом.
— Лесе, ти знущаєшся? Я Сергія сто років не бачила, де я його шукатиму? Я тебе прошу, по-людськи. Рідну сестру. У тебе зарплата, у тебе кар’єра, ти сама живеш, на себе одну витрачаєш. А я мати, у мене дитина.
— У тебе дитина вже десять років. Дмитро не вчора народився.
— Ну то й що? Діти грошей вимагають постійно! Ти не знаєш, бо в тебе своїх немає!
Ось воно. Леся навіть не дивується. Знає, що прозвучить, чекає, і все одно ніби окропом обпекло.
— Своїх немає, — повторює Леся. — Тому я п’ять років ростила твого.
— Знову ти за своє! Сто років пройшло! Чого ти заладила — ростила, ростила. Я тебе що, змушувала? Ти сама взяла!
Леся того ранку спізнюється на роботу. Сидить у коридорі на табуретці, у черевиках, у пальті, і рахує.
Вона ніколи не рахувала раніше. Не хотіла. А тут бере аркуш, на якому записаний рецепт від дільничного лікаря, перевертає й пише на звороті.
Садок — вона платить сама, пільг у неї немає, бо чужа дитина не оформлена на неї. Це раз. Одяг, взуття — щосезону. Це два. Іграшки, книжки, розвивальні заняття. Ліки — Дмитро лежав із запаленням легенів у шість років, вона брала відпустку за свій рахунок. Зуби — водила до платного стоматолога, бо в районній поліклініці черга на місяць. Ліжечко, диван, постіль, дитячий посуд.
Виходить — за п’ять років вона витягла зі своєї кишені стільки, що на ці гроші можна було цілий рік не працювати.
А Оксана не дала жодної гривні. Жодного разу. Ні на підгузки, ні на куртку, ні на ліки.
І тепер просить сорок тисяч. Сьогодні. Щоб місце в таборі не пішло.
Леся складає аркуш учетверо й ховає в сумку.
Увечері Оксана телефонує знову. Тепер спокійніше, заходить здалеку.
— Лесе, ну ти подумала? Я не наполягаю на сорока. Хоч тридцять. Хоч двадцять п’ять — лише на табір.
— Я не дам, Оксано.
— У сенсі — не даси?
— У прямому. Не дам ні сорок, ні двадцять п’ять. Ти його мати. Ти його забрала, коли стало зручно. Тепер утримуй сама.
— Лесе! — голос підскакує. — Як у тебе язик повертається! Це ж Дмитро! Ти його на руках носила!
— Носила. П’ять років. Безкоштовно. А ти в цей час в Одесі на катері каталася. Я тебе тоді просила лишити хоч на підгузки — пам’ятаєш, що ти відповіла? «Влаштуюся — поверну». Де мої гроші, Оксано? Копійка в копійку, ти обіцяла.
— Ти… ти пригадуєш мені давнє? Мені тоді було не до того! У мене життя руйнувалося!
— А в мене не руйнувалося? Я о п’ятій ранку вставала. Я звіти ночами здавала, щоб удень із ним сидіти. Я три роки заміж не вийшла, бо якому чоловікові потрібна жінка з чужою дитиною, яку навіть усиновити не можна, бо мати жива-здорова й катається по морях.
У слухавці плачуть. По-справжньому чи ні — Леся давно перестала розрізняти.
— Я думала, ти його любиш, — каже Оксана тонко.
— Люблю. Тому й не дам тобі грошей. Бо вони підуть не на табір. Я знаю твої табори. Знайди Сергія, подай на аліменти — це законно, це правильно. Або попроси Костя, раз заміжня. Але я тобі не банкомат, який вмикається, коли в тебе «усе в обороті».
Мати телефонує за день. Леся знає, що зателефонує.
— Лесе, що я чую. Ти відмовила сестрі?
— Привіт, мамо.
— Не «привіт», а відповідай! Оксана в сльозах, у неї дитина без табору лишається, а ти, тітка рідна, копійки пошкодувала! Як тобі не соромно!
— Мамо. Я п’ять років ростила Дмитра. Де була Оксана?
— Ну була в неї важка смуга! Чого ти як той прокурор, усе підраховуєш! Рідна кров, а ти як чужа.
— Рідна кров. А коли мені вже було пізно народжувати, і я з чужою, по суті, дитиною сиділа замість свого життя — це була яка кров?
Мати на секунду затинається.
— Ну ти ж сама погодилася. Тебе ніхто не примушував.
— Погодилася. Бо ти сказала: «Господь своїх не дав, допоможи хоч племінникові». Пам’ятаєш? Допоможи. Я допомогла. П’ять років. А тепер Оксана вимагає ще, і я знову погана.
— Вона не вимагає, вона просить!
— Вона вимагає, мамо. З «ти повинна» і «у тебе своїх немає». Це не прохання.
— Я тобі так скажу, Лесе, — мати знижує голос, і Леся відчуває, що зараз буде вирок. — Не даси грошей — можеш на свята не приїжджати. Якщо ти для сім’ї чужа.
— Добре, — каже Леся. — Не приїду.
Вона перша кладе слухавку. Раніше завжди чекала, поки мати докаже.
Оксана заходить з останнього козиря за тиждень. Надсилає повідомлення, довге, на пів екрана.
Суть проста: «Раз ти така, я всім розкажу, що рідна тітка відмовилася допомогти дитині. Що кинула його, викинула з життя, коли він став не потрібен. Подивимося, як на тебе люди дивитимуться».
Леся читає, стоячи біля плити. Перечитує двічі. Потім пише у відповідь повільно, добираючи кожне слово.
«Розкажи. А я покажу чеки. У мене збереглися — за садок, за лікарів, за все. П’ять років. І розкажу, як ти на підгузки не могла лишити, поки по Одесі каталася. І як забрала Дмитра, коли зручно стало, а потім три роки до мене не підпускала. Подивимося, Оксано, кого люди засудять».
Чеків у неї, звісно, не всі. Дещо лишається — довідки з платної клініки, договір із садком. Але Оксана цього не знає. І Оксана замовкає. Назавжди.
Минає весна, настає літо. На день народження матері, коли їй виповнюється шістдесят п’ять, Лесю не запрошують. Вона дізнається про це, коли бачить: двоюрідна сестра викладає світлини застілля, усі там — і Оксана, і Дмитро в новій сорочці, і мати на чолі столу. Без неї.
Леся дивиться на Дмитра на цій світлині. Він витягнувся, став незграбним, як усі підлітки, але очі ті самі — вона б їх із тисячі впізнала. Ті самі, що дивилися на неї знизу вгору, коли вона читала про крокодила Ґену.
Дзвінок надходить у червні, пізно ввечері, з незнайомого номера.
— Мама Леся? — голос ламається, перескакує з низького на високий. — Це я, Дмитро. Я з телефону друга. Мама не дозволяє мені тобі телефонувати, каже, ти нас покинула.
Леся опускається на табуретку.
— Дмитрику. Я тебе не покидала. Чуєш? Ніколи.
— Я знаю, — каже він тихо. — Я пам’ятаю, як ти літери на холодильник вішала. Я все пам’ятаю. Просто мама каже інше.
Вони говорять хвилин десять. Про школу, про те, що він тепер захопився роботами, паяє щось. Леся слухає й боїться дихати, щоб не сполохати. Наприкінці він каже:
— Я тобі ще подзвоню. Тільки мамі не кажи, гаразд? А то вона забере телефон.
— Не скажу, — обіцяє Леся. — Телефонуй, сонечко. Коли захочеш.
Гудки.
Він телефонує ще двічі. Потім перестає — то чи в друга скінчився телефон, то чи Оксана пронюхала. Леся не знає. Номер, з якого він дзвонив, більше не відповідає.
Вона дістає з верхньої полиці шафи коробку з-під взуття. Відкриває. Магнітики — синя «А», червона «Б», жовта «В». Усі літери, за якими він учився читати, лежачи в неї на плечі.
Леся розкладає їх на холодильнику. Одну за одною, як колись. «Д», «М», «И», «Т», «Р», «О». Стоїть, дивиться. Потім дістає телефон, знаходить останній номер, з якого він дзвонив, і зберігає. Записує — «Дмитро». І кладе телефон на стіл екраном догори, щоб бачити, якщо загориться.
