Ось адаптована та перефразована історія в українському культурному контексті:
Микола притримав двері ресторану, пропускаючи дружину вперед. Двері повільно зачинилися, заглушивши ритм музики й галас п’яних голосів. Удалині мерехтіла нерівна смуга вогнів міста, а до неї через темряву вигиналася звивиста нитка ліхтарів.
— Ти блідий… Може, візьмемо таксі? — запитала Оксана.
— Не треба, дійдемо самі. Просто спекотно було у залі. Зараз провітримось і поїдемо. — Микола обійняв дружину.
— Але ти ж випив… — наполягала Оксана.
— Та пляшечку пива, ще на початку вечора. Уже все вивітрилося. І машин мало вночі. Не хвилюйся, — заспокоїв її Микола.
— Мама дзвонила. Валерко без нас не лягає спати, чекає, — зітхнула Оксана. — Я втомилася.
— Тож поїхали? Півгодини — і ми вдома. — Микола дістав із кишені піджака ключі, натиснув кнопку брелка. У глибині парковки їхня «Ланос» відповіла сигналом і кілька разів блиснула фарами.
Микола вирулив з парковки заміського модного ресторану, впевнено рушив у бік міста. На сусідньому сидінні Оксана витягнула втомлені ноги, відкинула голову на підголівник — тепер можна не дбати про зачіску.
— Гаразд у Сашка весілля вийшло, так? Але наше було краще, — сказав Микола, дивлячись у дзеркало заднього виду на віддалені вогні ресторану.
— Якщо чесно, я ледь пам’ятаю його, — відповіла Оксана, заплющивши очі.
— Я теж, — зізнався Микола.
— Своє весілля ніхто не пам’ятає. Може, тому воно й здається найкращим, — промовила Оксана.
— Правда, — усміхнувся Микола.
— Гадаю, мамі варто залишитися у нас на ніч. Доки доїдемо, поки везеш її додому… — Оксана позіхнула.
— Звичайно, нехай лишається. Я теж ледве тримаю очі відкритими.
— Я ж казала, що треба таксі. Ніколи мене не слухаєш, — слабо додала Оксана.
— Пізно, вже їдемо. Не хочу завтра знову сюди повертатися по машину.
Оксана не відповіла. Вона мріяла лише про те, щоб швидше опинитися вдома, переодягнутися, зняти тісні туфлі, що вже до крови стерли ноги, взути м’які капці, прийняти душ…
Якби вона відкрила очі, то побачила б, як Микола вчепився у кермо, напружено вдивляючись у темну стрічку дороги. Його бліде чоло вкрилося потом, а дихання стало нерівним. Але Оксана цього не помітила.
Микола не зізнався, але вже шкодував, що сів за кермо. Відчував, як серце стискається від болю, проштовхуючи кров через судини. З кожним ударом біль посилювався, дихати ставало все важче. Зупинитися? Ні, краще доїхати додому й лягти…
Дорогу облямовувала стіна дерев, а місто дражнило, ніби віддаляючись. Микола додав газу, але в цю мить біль розірвав йому груди, в очах потемніло. Удар оглушив околицю сплячого міста, але Микола вже не почув.
Водій фури вискочив із кабіни, кинувся до зім’ятого автомобіля. Одразу зрозумів: той чоловік мертвий. Поряд сиділа жінка. Він спробував відчинити двері — заклинило. Просунув руку крізь розбите вікно, намагаючись нащупати пульс на її шиї. Навіщо? Пальці тремтіли.
Він викликав «швидку» й почав чекати.
Його виправдали. У крові загиблого виявили алкоголь, а розтин показав, що він помер від інфаркту ще до зіткнення з фурою, відправивши машину на зустрічну смугу…
Водій фури прийшов до лікарні, щоб дізнатися про ту жінку. Їй зробили дві операції, але потрібна ще одна — замінити зруйнований кульшовий сустав. Інакше вона залишиться інвалідом. Але на це потрібні гроші.
***
— Сергію, нарешті. Я знайшла чудову квартиру. Усе, як мріяли: п’ятий поверх, вантажний ліфт, будинок у центрі, гарна планування. Потрібен ремонт, але я збила ціну. Завтра їдемо дивитися. Скільки в нас на рахунку? Якщо ти не знімав, має вистачити, — щебетала Наталка, поки Сергій роздягався й мив руки.
Вона стояла на шляху, намагаючись зустріти його погляд.
— Постривай, Наталко, — Сергій відсунув її й вийшА потім, коли перші сніжинки поклали білий покрив на подвір’я, вони всі троє — Сергій, Наталка й Василько — стояли біля вікна й дивилися, як зливаються в одну смугу вогні міста й зірки, немов долі, які нарешті знайшли одна одну.
