У селі Глибоке, схованому серед полтавських степів, бабу Мотрю не любили. Вона сама трималась подалі від людей, і «трималась» — це ще м’яко сказано. Ненавиділа вона їх, і в цьому селяни були єдині. Здоров’ям Мотря могла змагатися з робочим биком: широка в плечах, на зріст вища за місцевих чоловіків, вона змушувала їх задирати голови, щоб зустрітися з нею поглядом. Але цього погляду ніхто не шукав — на вітання вона не відповідала, бурчала щось під ніс і йшла далі, не піднімаючи очей. Точніше, не опускаючи — зріст у неї був богатирський.
Жила Мотря в самому центрі села, у старій хаті, яку, як пам’ятали старожили, збудував ще її батько. Двір оточував глухий паркан, такий високий, що зазирнути за нього наважувались одиниці. Баба Мотря була швидкою на розправу. Одного разу влітку п’яні парубки з цікавості лізли на паркан — подивитись, як живе ця самітниця. Мотря, помітивши їх у вікні, вийшла на ґанок із рушницею, що дісталась від батька, і, не кажучи ні слова, вистрілила угору. Відтоді її двір обходили стороною.
Господарство у Мотрі було неабияке: курки, гуси, кролі, дві кози. Селяни шептались: «Навіщо їй стільки? Пенсії вистачило б, а вона все жадібничає». Птахів і кролів Мотря зарізувала сама, везела на ринок у райцентр, де все розпродувала за день. Гроші ховала за пазуху і поверталась у свою твердиню. З козячого молока робила сир за старовинним рецептом — дорогий, але, казали, у місті у неї були постійні покупці. Птах — чистий, кролі — товсті, яйця — великі, усе без обману. Мотря ціну не знижувала, але товар розкуповували швидко.
Коли в селі згадували про неї, старші розповідали: Мотря завжди була похмурою. Мати її померла, коли дівчинка ще повзала по полу. Залишились вони з батьком — таким же могутнім і нелюдимим. Через кілька років він привіз мачуху із сусіднього району, але та, проживши місяць, з чемоданом тікала на станцію. Дехто шепотів, що через Мотрю вона не всиділа. Так і залишились батько з дочкою самі. Коли Мотря підросла, батько поїхав у місто торгувати — і зник. Чи вбили його, чи пішов за втікшою дружиною — ніхто не знав. Мотря залишилась одна. Назавжди.
За чоловіка вона не вийшла. «Хто ж таку витримає?» — пліткували в селі. Роки йшли, люди вмирали, народжувались нові, а Мотря ніби застигла в часі. Навіть сивина її не торкнулась — голову завжди вкривала хустка, з-під якої визирали лише масивний підборіддя, гачкуватий ніс та густі чорні брови, немов вирізані з каменю.
Однієї зимової ночі у сусідів, Шевченків, загорівся будинок. Мотря, не кажучи ні слова, прийшла з багром і, поки пожежні їхали, разом з господарями гасила полум’я. Вона так спритно розкидала палаючі колоди, що дім потім зібрали майже зі старого матеріалу — нічого не встигло згоріти. Сусіди подякували, але Мотря лише буркнула щось і пішла, не озирнувшись.
Коли Мотря померла, у село з райцентру приїхала директор дитячого будинку №3, Ганна Миколаївна, з трьома виховательками та десятком дітей. Селяни, більше з цікавості, ніж з жалоби, юрбою повалили у її двір. Там відкрився ідеальний порядок: курник, клітки для кролів, клуня для кіз — усе як у закордонних журналах. У хаті — стерильна чистота, але пустка. Стіл, ослін, залізне ліжко з провислою сіткою, похилий буфет з однією тріснутою тарілкою, ложкою, ножем і кухлем без ручки. Біля вікна — стара лава, блискуча від часу, а на печі — акуратно складений одяг. І все.
На столі лежав конверт, підписаний твердим почерком: «Ганні Миколаївні Коваленко від Мотрі Федорівни Гончар». Директор взяла конверт, розкрила й прочитала аркуш, вирваний із зошита. Пізніше вона розповіла: двадцять років Мотря щомісяця переказувала дитячому будинку гроші — немалі, вони сильно виручали. У записки було написано: «Будинок, господарство та все майно заповідаю дитячому будинку №3. Діти провини не мають».
Селяни мовчали, дивлячись на порожню хату. Хтось згадав, як Мотря, ще дівчинкою, сиділа біля річки, дивлячись на воду, ніби когось чекала. Хтось прошепотів, що батько її, може, і не зник, а втік, залишивши доньку саму. А вона, замкнувши серце, все життя несла цей тягар. І лише дітям, чужим і безвинним, віддала все, що мала…
