— Геть від мене! Хіба я тобі казав, що одружусь? Та й взагалі, хто зна, чий це дитина! Може, і не мій? Тож гуляй собі сама, а я піду! — так грубо відповів відряджений Віктор розгубленій Валерії. А вона стояла, ніби її приголушили: не могла повірити ні вухам, ні очам. Невже це той самий Віктор, що колись ніс її на руках і клявся у коханні? Той самий Вітько, що називав її Валечкою та обіцяв зірки з неба? Перед нею був злісний, чужісінький чоловік… Проплакала Валечка тиждень, махнула йому рукою на прощання, а через свій вік — тридцять пять уже було — і негарну зовнішність, що мало шансів на жіноче щастя, вирішила народжувати сама…
Народила Валя в строк голоситу дівчинку. Назвала Олеся. Дівчинка росла тихою, спокійною, не докучала матері. Ніби розуміла: скільки не кричи — нічого не зміниться… Валя ставилася до доньки нормально, але справжньої матчиної любові не було: годувала, вдягала, купувала іграшки. Та щоб зайвий раз обійняти, погуляти чи приголубити — ні. Маленька Олеся часто простягала рученята, але мати відверталася: то справа, то втомилася, то голова болить. Інстинкт так і не прокинувся…
Коли Олесі виповнилося сім років, сталося неймовірне: Валя познайомилася з чоловіком. Мало того — привела його до хати! Усе село тільки й говорило: от легковажна жінка! Чоловік несерйозний, незвідси, постійної роботи нема, живе хтозна де. Може, взагалі шахрай… Валя працювала в сільпо, а він найнявся розвантажувати товар. Отак і почався їхній роман. А незабаром вона і вовка — так його прозвали — до себе забрала. Сусідки тільки й судили: привела в дім невідомо кого! Думала б хоча б про доньку! Ще й мовчун — слова не витягнеш. Мабуть, щось приховує. Але Валя нікого не слухала. Ніби відчувала — це останній шанс знайти щастя…
Але незабаром думка про нього змінилася. Дім Валерії без чоловічих рук занепадав — Іван, так звали того мовчуна, спочатку підправив ґанок, потім поновив дах, підняв похилений тин. Кожного дня щось лагодив, і хата засяяла. Побачивши, що в чоловіка руки золоті, люди почали просити допомоги, а він відповідав:
— Якщо ти зовсім слабий чи бідний — допоможу даром. А якщо ні — плати грошима чи продуктами.
З одних брав гроші, з інших — консерви, м’ясо, яйця, молоко. У Валі був город, але худоби не було — хіба без чоловіка? Тому раніше Олеся рідко куштувала домашнього молока чи сметани. Тепер же в холодильнику з’явились і вершки, і свіже молоко, і масло.
Словом, у Івана були золоті руки. Як кажуть — і шить, і гудзики пришити. А Валя, яка ніколи не була красунею, перетворилася — ніби засяяла, пом’якшала, стала добрішою. Навіть до Олесі лагіднішою бувала. Усміхнеться, а в неї, виявляється, ямочки на щічках…
А Олеся росла собі, вже до школи ходила. Одного разу сиділа на ґанку, спостерігала, як дядько Іван робить — у його руках усе горіло. А потім пішла до подружки в сусідній двір. А повернулась уже ввечері. Відчинила калітку — і завмерла… Посередині подвір’я стояли… гойдалки! Вони ледь коливалися від вітерця, ніби кликали, вабили до себе…
— Це мені?! Дядьку Іване! Це ви зробили?! — не вірила очам Олеся.
— Тобі, Олесю, звісно тобі! Приймай роботу! — радісно засміявся зазвичай похмурий дядько.
І Олеся сіла на сидіння, розгойдувалася все вище, а вітер свистів у вухах, і щасливішої дівчинки не було на всій землі…
Валя рано йшла на роботу, тому готувати взявся дядько Іван. Він робив сніданок, обід. А які в нього виходили пироги й запеканки! Саме він навчив Олесю готувати й красиво накривати стіл. Виявилося, у цього мовчуна було стільки талантів…
Коли настала зима і дні стали короткими, дядько Іван провА коли Олеся вже виросла, одружилася і сама стала мамою, вона часто розповідала своїм дітям про людину, яка навчила її найголовнішому — любити, вірити й не здаватися.
