“Кому ти така потрібна?”
— Соломіє, не фотографуй мене у профіль. Не треба, — Марічка кинула розлючений погляд на фотографа з їхньої прес-служби. — Навіщо ти знімаєш звідти?
— Марічко Олександрівно, я всіх знімаю, — зніяковіла Соломія, яка метушилася навколо круглого столу з почесними гостями й клацала фотоапаратом. — Хочу, щоб усі були на знімках.
— Мене знімай тільки прямо і ось звідти. Зрозуміла? Будь ласка. Тільки прямо, з цього ракурсу. Дякую, — різко відчеканила Марічка. — Колеги, повернімося до обговорення контракту.
Гості з подивом дивилися на Марічку Олександрівну, але ніхто нічого не сказав. Вона була керівницею, і їй можна було все, навіть командувати фотографом під час укладання мільйонної угоди.
Соломія тепер прицілювалася уважніше й стежила, щоб Марічка завжди дивилася в об’єктив і ні в якому разі не потрапляла в кадр збоку. Про це її давно попереджали колеги, але вона забула й тепер отримала догани. Хоча вона щиро не розуміла, що поганого в цих профільних фото. Адже все ж було гарно.
Але для Марічки Олександрівни не мало бути “гарно” чи “нормально”. Усе має бути ідеально. Так їй завжди казала мати:
— Марічко, ти маєш бути ідеальна. Ідеальна для чоловіка, дітей, колег і для цього світу. На тебе люди мають дивитися й казати: вона досконала.
— Мамо, я дуже стараюся бути такою.
— Знаю, доню. Ти стараєшся, але недостатньо. Ти пішла до школи в погано випрасуваній блузці. Хіба так можна? Чому не випрасувала, як я казала?
— Я прасувала, але складки все одно залишилися. Я думала, це непомітно, — похилила голову Марічка.
— Якщо блузка випрасувана добре — ніхто не помітить. Якщо погано — помітять усі. Пам’ятай це.
— Добре, мамо, — Марічка всмикнула носом. Їй було так болісно й страшно розчарувати матір.
— І не три свій ніс, Марічко. Він у тебе й так великий. А коли плачеш — займає пів обличчя. Оце так наказано було народитися… І ще ця горбинка. Коли у вас шкільні фото?
— У вівторок.
— Ось будь ласка, попрацюй перед дзеркалом, як сісти й подивитися, щоб ніс не виглядав таким велетенським.
— Добре, я спробую.
— Дивись прямо і трохи похили голову. Так буде краще. Давай, зараз же, спробуй. Отак, так, так.
Марічка з очима, повними сліз, поворала голову перед дзеркалом, але ніс із горбинкою при будь-якому ракурсі їй здавався величезним. Хоча якби мати не згадувала про нього так часто, може, вона б його й не помічала.
Під час таких розмов мати часто повторювала: “Не будеш ідеальною — за чоловіка тебе не візьмуть. Так і залишишся сама на все життя”.
Ось цього Марічка боялася найбільше. І працювала над собою, щоб стати тією самою досконалою жінкою. Тіло, схильне до повноти, виморювала дієтами й пробіжками. Ніяких пиріжків, морозива чи піци. Лиш ненависна гречка, курка, салат із зелених овочів і чай. Вона прагнула бути ідеальною в навчанні й зубрила все від корки до корки. Адже гідному чоловікові не потрібна товста й дурна. Тому вона має бути гарною, розумною, освіченою й з хорошою зарплатою. Кому потрібна утриманка?
Марічка закінчила економічний факультет, потім курси маркетингу і постійно підвищувала кваліфікацію. Вона знала дві мови, розбиралася не лише у правильному харчуванні, а й у мистецтві, літературі, живописі. Прагнула бути ідеальним фахівцем і ідеальною дружиною.
З Іваном вона познайомилася після університету. Він був хороший, вона — ідеальна: висока, струнка, підтягнута, гарний манікюр, зачіска укладена волосинка до волосинки, випрасувана сорочка, строгі брюки зі стрілками, стильні прикраси. А ще Марічка чудово готувала, бо знала: шлях до серця чоловіка лежить через шлунок.
Іван був із звичайної родини, без особливих талантів і перспектив. Працював юристом, займався нудними документами й зір із неба не
