**Чужий, але найближчий**
— Олено Миколаївно, та ви що?! Так не можна! — голос Василя Івановича тремтів від обурення. — Я ж вам не рідня!
— А хто рідня?! — різко випрямилась жінка, стискаючи в руках зім’ятий листок із лікарні. — Мій син, що дзвонить раз у півроку зі свого Львова? Чи онука, яка про бабусю й забула? А ти вже третій рік щоранку питаєш, як справи, ліки купуєш, коли в мене грошей нема!
Василь Іванович ніяково переступав у передпокої. Високий, сутулий чоловік років шістдесяти, з сивою щетиною та добрими, стомленими очима. Прийшов, як завжди, дізнатися, чи треба щось купити, а тут таке…
— Та ж квартиру на мене переписувати не можна! Що люди подумають? Що сусіди скажуть? — він нервово крутив у руках стару кепку.
— А мені байдуже! — Олена Миколаївна пройшла в кімнату, сіла у своє улюблене крісло біля вікна. — Сідай, чого стоїш, мов стовп.
Василь Іванович несміливо присів на край канапи. За вікном моросив жовтневий дощ, вода стікала по шибці, і від цього в кімнаті було особливо затишно. На підвіконні цвіли фіалки — Василь Іванович сам приніс їх навесні, казав, що в нього вдома не приживаються, а тут, бач, порадують господиню.
— Слухай мене уважно, — Олена Миколаївна склала руки на колінах. — Вчора була у лікаря. Серце зовсім погане, тиск скаче. Каже, будь-якої миті може статися… Ну, ти розумієш.
— Не кажіть так! — злякався Василь Іванович. — Ви ще поживете, я вам допомагатиму, як і раніше. Ліки нові є, хороші…
— Василю, — тихо покликала його жінка, і він здригнувся. Вона рідко називала його ім’ям, зазвичай офіційно. — Ти розумієш, про що я? Мені страшно помирати самій. Дуже страшно. А з тобою — не так.
Познайомились вони три роки тому в черзі до поліклініки. Олена Миколаївна стояла з направленням до кардіолога, трималася за груди, дихала важко. А він сидів поруч, чекав своєї черги до уролога. Побачив, що жінці погано, підійшов, запропонував води зі своєї пляшечки.
— Дякую, сину, — прошепотіла тоді Олена Миколаївна. — Добрий ти чоловік.
Потім виявилося, що живуть у сусідніх будинках. Василь Іванович став заходити, цікавитися здоров’ям. Спочатку раз на тиждень, потім частіше. Олена Миколаївна готувала йому обід, він лагодив у квартирі те, що зламалося. Так і звикли один до одного.
У Василя Івановича була своя історія. Дружина померла п’ять років тому від раку, дітей у них не було. Залишився зовсім сам у порожній хаті, де кожна річ нагадувала про минуле. Працював усі життя слюсарем на заводі, отримував невеличку пенсію, жив тихо й непомітно.
А в Олени Миколаївни син Тарас поїхав у Львів одразу після інституту, влаштувався там програмістом, одружився, завів дітей. Спочатку приїжджав на свята, потім усе рідше. Дзвонив на дні народження та на Новий рік, десь запитував про здоров’я, обіцяв приїхати, але не приїжджав.
— Зайнятий він дуже, — виправдовувала сина Олена Миколаївна перед сусідками. — Робота в нього така, відповідальна. Та й діти маленькі, дружина часто хворіє…
Насправді син просто забув про матір. Не зі зла — просто життя закрутило, справи навалилися, і мати опинилася десь на узбіччі свідомості. Є вона там, у своєму місті, отримує пенсію, живе. Ну й добре.
Онучка Марійка іноді надсилала фото у месенджер. Гарна дівчина, розумні очі, але чужа. Бабусю пам’ятала невиразно, бачились рідко.
— Василю, а ти ніколи не хотів дітей? — запитала якось Олена Миколаївна, коли вони сиділи на кухні, пили чай із пирогом, який вона спекла зранку.
— Хотів. Дуже, — повільно розмішував цукор у склянці. — Та не вийшло. Дружина моя, царство їй небесне, усе лікувалась, до лікарів їздила. А потім пізно вже було… Казала мені: «Одружся на молодшій, народжуй дітей». А як я міг іншу полюбити? Вона в мене була… єдина.
Олена Миколаївна простягнула руку через стіл, накрила його долоню своєю.
— Гарний ти чоловік, Василю. Тепер таких мало.
Василь Іванович почервонів, відвів погляд.
— Та що там гарний… Звичайний.
— Ні, не звичайний. Звичайні — байдужі. А ти душею боліВони стояли біля вікна, тримаючи один одного руку, і в цю мить обидва відчули, що справжня родина – це не кров, а тепло, яке люди дарують один одному без умов і розрахунків.
