Вона прийшла першою
Ганна Миколаївна прокинулась о п’ятій ранку, як завжди. Звичка сорока років роботи на фабриці нікуди не поділась, хоча на пенсії вона вже третій рік. Тихенько, щоб не розбудити Петра Опанасовича, пройшла на кухню, поставила чайник. За вікном ще темно, але вона знала — незабаром світатиме.
Сьогодні особливий день. Сьогодні перше вересня, і онучка Соломійка йде до першого класу. Ганна Миколаївна хвилювалась більше, ніж сама дівчинка. Весь тиждень перебирала шкільну форму у шафі, перевіряла рюкзак, рахувала зошити. Петро тільки похитую головою і казав, що вона з глузду з’їхала.
— Чого ти метушишся, немов та скажена? — бурчав він. — Синок сам до школи ходив, і нічого, живий.
— А я хочу бути першою, — відповідала Ганна Миколаївна. — Першою зустріти її біля школи, першою привітати.
Петро Опанасович не розумів цього бажання дружини. Йому здавалося, що бабусі тільки заважають у таких справах. Але Ганна Миколаївна думала інакше. Вона пам’ятала, як тридцять років тому проводила в перший клас свого Андрійка. Тоді вона працювала у дві зміни, вдома з’являлась тільки пізно ввечері. На лінійку прийшла Андрієва бабуся, мамина мати. А сама Ганна Миколаївна стояла біля фабричних воріт і плакала від образи.
— Не плач, — сказала їй тоді сусідка Марія. — Виросте твій син, онуків народить, тоді й наздоженеш.
Ось тепер і наздоганяла.
Чай заварився міцний, ароматний. Ганна Миколаївна налила в улюблену чашку з ромашками, присіла до столу. На підвіконні стояли букети — три штуки. Один купила на ринку ще вчора, другий нарвала у палісаднику, а третій приніс увечері Петро Опанасович. Соромився, казав, що це дурниця, але все ж приніс.
— Три букети — багато, — сказала вона чоловікові.
— А раптом у шкілі не одна вчителька? — знизав плечима Петро. — Хто його знає.
О сьомій Ганна Миколаївна вже стояла під душем. Наділа найкращу сукню — ту саму, блакитну в білий горошок, яку берегла для особливих випадків. Зачесалася, підфарбувала губи. У дзеркалі на неї дивилась гарненька жінка з схвильованими очима.
— Ти що, на побачення збираєшся? — прокинувся Петро Опанасович.
— Хочу красивою бути для онучки, — відповіла дружина.
— І так гарна, — пробурчав він у подушку.
О пів на восьму подзвонив Андрій.
— Мам, ми вже виїжджаємо. Соломійка хвилюється, всю ніч погано спала.
— А я взагалі не спала, — зізналась Ганна Миколаївна. — Іду до школи, буду чекати.
— Мам, лінійка лише о дев’ятій починається.
— Знаю. Але хочу бути першою.
Андрій зітхнув. Він давно звик до маминих дивацтв. Після народження Соломійки Ганна Миколаївна немов помолодшала на десять років. Летіла з онучкою, водила до садка, на гойдалки, купувала іграшки. Андрій з дружиною тільки дивувались.
— Гаразд, мам. Тільки не застудись, на дворі прохолодно.
Ганна Миколаївна взяла букети, кинула у сумочку цукерки для Соломійки і попрямувала до школи. До неї йти хвилин п’ятнадцять, але вона не поспішала. Хотілося насолодитись ранком, передчуттям зустрічі.
Біля шкільного ґанку вже стояла жінка з букетом. Ганна Миколаївна засмутилась — значить, не перша. Підійшла ближче і впізнала Тетяну Степанівну, сусідку з третього поверху.
— Ви теж на лінійку? — запитала Ганна Миколаївна.
— Онук іде до першого класу, — кивнула Тетяна Степанівна. — А ви?
— Онучка. Соломійка.
Жінки стали поруч, заговорили про дітей, про школу, про те, як швидко летить час. Тетяна Степанівна виявилась приємною співрозмовницею. Працювала у поліклініці медсестрою, нещодавно вийшла на пенсію.
— Знаєте, — зізналась вона Ганні Миколаївні, — усе життя мріяла провести онука до школи. У мене одна дочка, пізно заміж вийшла. Думала, онуків не діждусь.
— А у мене навпаки, — відповіла Ганна Миколаївна. — Сина до школи провести не змогла, багато працювала. Тепер хочу наздогнати.
Поступово біля школи збирались інші бабусі та дідусі. Усі гарненькі, схвильовані, з букетами. Ганна Миколаївна дивилась на них і думала, що в кожного своя історія, своя причина бути тут.
Ось прийшла Оксана Іванівна із сусіднього будинку. Вона виховувала онучку сама, після того як дочка загинула в аварії. Дівчинка Марічка росла тихенька, сором’язлива. Оксана Іванівна боялась, що їй буде важко у школі.
— Марічка як? — запитала її Ганна Миколаївна.
— Хвилюється. Каже, діти сміятимуться з її сукні. А сукня гарна, я сама шила, — Оксана Іванівна засмутилась.
— Діти добрі, не будуть сміятись, — заспокоїла її Тетяна Степанівна. — Головне, щоб Марічка почувала себе впМарічка почувала себе впевненіше, а Ганна Миколаївна стояла біля школи, щаслива від того, що змогла подарувати онучці цю хвилину тепла — те, що колись не встигла дати власному сину.
