Марисю, це ти у дворі порядок наводила? Галина легенько поклала руку на плече сина.
Хлопець здригнувся і зняв навушники. Монстри на екрані компютера продовжували гатити одне одного, але Марисю вже їх не бачив.
Що, мамо?
Я питаю, ти давно зі школи прийшов?
Тільки-но.
А хто ж порядок у дворі навів?
Звідки я знаю? Може, Соломійка?
Галина усміхнулась. Її трирічна донечка й справді була дуже кмітливою дівчинкою, але до таких подвигів їй було ще далеко.
Смішний ти!
Значить, домовик!
Ага! Саме він! Базіка! Краще сходи до бабусі і забери Соломійку додому. Засиділася. А я тим часом вечерю приготую. Голодний?
Угу! Ми з хлопцями булочки в їдальні їли, але то після другого уроку було. Мам, коли у нас уже перша зміна буде?
Не знаю, сину. Мовчать поки що. Школа переповнена.
Ну, хоч вранці можна виспатись! Марисю, як завжди, вмів знайти плюси навіть у складних ситуаціях.
Галина поцілувала сина у маківку і лагідно смикнула за вухо, коли той хотів ухилитися від її ласки, та пішла на кухню.
Підлітки
Тринадцять років. Уже уявляє себе дорослим, а насправді Щоразу завмирає, коли Галина торкається вустами його темного, з жорсткою структурою, волосся точнісінько, як у батька.
Діти у неї вийшли надзвичайно різними. Марисю темноволосий, синьоокий, високий вилитий Назар, його батько. Не тільки зовнішньо. Характер тільки-но почав пробиватися, а Галина вже бачила таким самим буде. Впертий, відповідальний, добрий Може, й не він прибирав подвіря, а ось посуд точно помив син. І підлога на кухні ще блищала краплями нерозтертого мийного. Де ще такого помічника знайдеш? Хіба Соломійка підросте.
Соломійка диво для Галини. Майже десять років надії й маленький промінчик щастя. Проблеми після перших пологів мало не позбавили Галину навіть тієї крихти шансу. І все ж завдяки цьому диву вони з Назаром отримали дочку. Світловолоса, як ромашка, у полі. Льняні мякі кучерики, сині як у Марисю очі. Пішла в Галину. Лагідна, як кошеня. Притулиться до матері або брата і стоїть.
Соломійко, що сталося?
І враз кімната осяється від дитячої усмішки. Так, як усміхається її дівчинка, не вмів ніхто в світі. Це Галина знала напевне. Тепер ніхто
Ця усмішка тішила Галину й водночас боляче нагадувала про втрату. Так само посміхався Назар. А його вже не було
Галині хотілося кричати від болю, але не можна було. Діти поряд.
Чоловік її працював рятувальником. Гасив пожежі, рятував людей. Якось він врятував цілу родину батька, маму й трьох дітей. Повернувся за бабусею. Вона не хотіла покидати господарство, а тоді вже було пізно вогонь замкнув усе.
Про те, що Назар не повернеться, Галина дізналася першою. Серце здригнулося, занило, передчуваючи трагедію, і вона відштовхнула мало не заплакану Соломійку від себе, крикнувши свекрусі, яка приїхала на кілька днів допомогти з дитиною:
Мамо, візьміть її! Треба подзвонити!
А потім неслася через усе селище до частини ДСНС, не відчуваючи, як футболка промокла від молока, а руки сковує судома.
Як витримала тоді? Як не зламалася?
Допомогли діти. Марисю не відходив ні на крок.
Марисю, ходімо спати! свекруха Галини, Оксана Петрівна, ледве трималася на ногах, але Галину не покинула. Навіть змушувала їсти й пити, приносила Соломійку погодувати.
Я з мамою залишуся! Марисю мотав головою й тулив до щоки мамину долоню. Бабусю, а чого в неї руки такі холодні?
Галина все це згадувала уривками, як і те, як поспіхом збирала речі, запихаючи в сумки іграшки й одяг.
Не можу тут більше жити Все здається, що Назар зараз зайде і кине, як завжди: «Я вдома!»
Правильно, Галинко! Не треба мучитися. Їдьте до мене. Переживемо, а далі щось вигадаємо.
Я й у вас не зможу Вибачте. Там теж усе нагадує про нього. Дуже боляче Поїду в бабусин дім.
Та що ти! Там же давно ніхто не жив! Як з дітьми туди?
Наведу порядок і все буде гаразд. Ви ж поруч будете. Без вас не впораюся.
А куди ж я подінусь? Тільки ви у мене й є
Мамо, не треба Забагато плачемо, а ще справ треба купу зробити. Подивіться за Соломійкою, я поки речі довикладаю. І Марисю треба нагодувати. Він зовсім їсти перестав, тільки зі мною сідає, а я й апетиту не маю.
Не можна так! у голосі Оксани прорізалися суворі нотки. Ти мати! Будеш ти в порядку й діти триматимуться. Зірвешся що ж буде? Я вже не потягну. Вік і здоров’я не ті. Бережи себе!
Галина стиснула руки свекрухи, швидко поцілувала їх і знову взялася за збори. Хоч би втекти Подалі звідси! Щастя, що колись поселилося в цій теплій квартирі, вже не повернути, а ходити по кімнатах, де воно було, несила
Бабусин дім зустрів неласкаво. Винна сама. Пішла в нове життя й зовсім забула про нього. Не навідувалася.
Галина обійшла всі кімнати, провела пальцями по стінах, стерла пил з бабусиного комода, досі укритого вишитою нею ж серветкою, і розчахнула вікна, впускаючи осінню прохолоду.
Мамо, заберіть малих поки. Я потім прийду погодувати Соломійку.
Добре. Точно впораєшся сама?
Звісно
Але Галина не залишилась одна. Через пів години у сінях грюкнули двері, й на порозі з’явилася Іринка. Подруга й однокласниця Галини.
Могла б хоч попередити, що приїдеш, горда така! Де ганчірки?
Іринка завжди була ділова. Справжня балагурка, сміялася довго, а коли справа стосувалася «своїх» готова була перевернути гори.
Галина змила мильну піну з рук та невміло обійняла подругу.
Привіт
Привіт! А діти де?
В мами.
Зрозуміло! Давай до справи! Чи залишишся в мами ночувати?
Ні. Хочу тут.
То чого стоїмо?
Іринка вивільнилася з обіймів і знайшла таз з водою.
Іринко! Галина аж задихнулася від несподіванки.
Що? Ах, це Так. Ось такі справи.
Коли?
У лютому. Чого ти так злякалася? Я вагітна, а не хвора.
Від кого?
Самій не смішно? Ірина ухопила мокру ганчірку й помахала нею по підвіконню. От гидота!
Петро? Та він же
Уїхав, так. Я буду самотня мама. Галинко, давай потім усе розкажу, добре? Не зараз.
Повернеться?
Петро? Ні. Він вирішив, що свобода головне. Що ж. Його вибір. А в мене буде син, Галя Чи дочка
Ще не сказали?
Ні, ховається. Та яка різниця? Це ж моя дитина! Уявляєш, моя!
Галина розуміла, скільки це означає для Ірини. З першим чоловіком вона розлучилася саме через те, що, мовляв, не може мати дітей. Родина чоловіка зіславла провину на неї, співчували йому.
Каркуша попалась гарна, а не та.
Іринка спершу плакала ночами, виправдовувалася, а потім плюнула й подала на розлучення.
Терпіти такого чоловіка, що не захищає дружину, краще не мати.
Олег незабаром одружився знову, й зясувалося, що проблема не в Ірині. Йому довелося лікуватися, і скоро діти зявились.
Ірина за Олега щиро пораділа. Вона вже всі образи відпустила, навіть була вдячна його новій сім’ї: якби не розлучення, не було б цієї довгоочікуваної вагітності, не було б щастя. Та й нехай Петро кинув її, як довідався про дитину, то вже неважливо. Робити вибір за себе її право.
Поринули вони з прибиранням аж до вечора. І недарма. Дім, здавалося, відповз від довгого недогляду: поворушив злинялими віконницями, пробурмотів щось тепле, прокидаючись, і ожив.
Ірина, втомлена та щаслива, всілася біля столу, а Галину дивувало, як швидко все змінилося
Чи давно ще бігали вони, щоб урвати щойно спечені пиріжки, і на річку чкурнути, лише тільки бабуся Галини з окриком вслід:
Ох, дурепи! А гарно поїсти?!
І, навіть не збавляючи кроку, махаючи руками, вигукували:
Через годинку!
Годинка та затягувалась аж до вечора. А потім знаходили бабусю Галини на городі, коли спека спадала, брали сапки й допомагали. Спробуй одна жінка, ще й працююча, усе встигнути та ще онуку на ноги поставити. Син із новою родиною в місті жив, а Галина була її старшою онукою. Матері Галини не стало при родах, батько, переживаючи горе, залишив дитину на бабусю. Коли у сина народилась ще одна дитина, бабуся з Галиною поїхала до міста. Там недовго протрималися. Трирічна Галя навіть не зрозуміла, чому бабуся так раптово зібрала речі, повезла її додому, всю дорогу мовчала, обіймала й плакала.
Бабусі не стало, коли Галі щойно виповнилося вісімнадцять. Вона щойно почала зустрічатися з Назаром і у вирі молодої любові навіть не помітила, як раптом бабуся втратила сили. Схаменулася Галина лише тоді, коли вночі почула сумний стогін.
Бабусю, що з тобою?
Лишилось лише три місяці, щоб сказати важливе Але й цього часу не вистачило.
Але головне бабуся встигла. Викликала до себе матір Назарія, коли вже ледь піднімалась, і довго говорила з нею наодинці, вигнавши тимчасово Галину. Про що говорили загадка, але відтоді у Галини зявилася мама.
Матірю почала називати свекруху ще до весілля.
Можна? запитала, ледве вимовивши. І видихнула, побачивши добрий кивок.
Відвертості Галина не звикла проявляти, крім як з бабусею. А тут зявилася ще одна людина, яка дивилася з такою ж любовю.
Свекруха підтримка й допомога Галина цінувала дуже. Якщо й були поради, то тільки спокійно і завжди з теплом. Навіщо сваритися? Нащо псувати одне одному життя?
Що рідня не завжди відповідає своєму званню Галина переконалася сама. Після смерті бабусі з міста несподівано нагрянула «делегація». Батько, мачуха й її мати.
Хата добротна, містка. Можна вигідно продати.
Висока галаслива жінка, котру Галина вперше бачила в житті, ходила по двору й хитала головою.
Запустила все як! Треба ж, було прибрати до ладу! Ох, і люблять же покупці чистоту
Які покупці? Галина спробувала зібратись й її затрусило.
Весь той тиждень вона жила, наче крізь туман. То щось клала, то кидала, зупинялась, слухалася.
Які-які? теща батькова, плечем аж знизала; тонка бретелька сарафана сповзла, обнаживши недоторкану сонцем шкіру, і Галині раптом стало зле. Які купуватимуть хату!
Галина нічого не відповіла. Побігла за сарай, зціпивши губи, й, повернувшись, застала вже Оксану Петрівну.
Забирайтеся звідси! Швидко!
А ви тут хто? І на якій підставі розпоряджаєтесь?
Хата на Галинім імені. Є і дарча, і заповіт. Всі папери в порядку я сама допомагала оформляти. Ідіть геть! Сироту ображати!
Гроза, що нависала, Галину не зачепила. Оксана Петрівна потягнула її до себе, в укладання, змінюючи злощасну футболку.
Не плач! Нікому тебе не дам у кривду. Бабусі обіцяла. Ось, на, халат мій. Чистий. Давай, ляж спочинь. Я чаю принесу. Відпочинеш поговоримо.
Батька Галина побачила знову вже тільки на своєму весіллі.
Запрошення не надсилала. Він зявився сам.
Молодь веселилася, розігрувала Назарія, а Галина не могла втримати сміх, дивлячись, як молодий чоловік намагається сповити величезного пупса. Хтось торкнув її за плече, вона обернулася, ще сміючись.
Привіт, доню
Галина розгубилася, не знаючи що сказати. Батько мовчки вклав їй до рук якісь ключі, стиснув їх у долоні.
Пробач! Документи у Оксани. Вона все пояснить. Будь щаслива!
Він пішов, навіть не обернувшись.
Квартира, яку подарував батько, була маленька, але дуже затишна: дві кімнатки, простора кухня. Галина не розуміла, навіщо переїжджати з рідної бабусиної хати.
Галинко, це буде тобі зручніше. Місто більше можливостей, тобі ж учитись ще.
Оксана Петрівна задоволено оглядала все. Це вона змогла поговорити з батьком Галини, пояснити, що доросла донька потребує підтримки. Є совість, то допоможи, якщо вже не чужий
Треба. Тільки коли? Галина ледь посміхнулася.
Ой, ага! Ще строк маленький. Я навіть Назару не сказала.
Я допоможу. Вступай. Голова світла в тебе! Не марнуй її без діла.
Філію університету Галина закінчила. Було важко, але Оксана Петрівна допомагала: няньчила Марисю, приносила продукти.
Всі зітхнули легше, коли Галина влаштувалася на роботу, а Марисю пішов у садок.
Їдемо на море! Назар, затикаючи вуха, сміявся до сліз, як «його дівчата» радісно верещали.
Це була їхня перша й остання поїздка на курорт. Галина та Назар плавали наперегони, звертаючи погляд до берега, де в піску вовтузився Марисю під наглядом бабусі. а потім довго гуляли набережною, поки зоряне небо не розгортало над ними шатро.
Одного вечора Назар залишився на березі катати сина на каруселях, а Галина з Оксаною Петрівною повільно йшли пірсом, вимовляючи слова на вітер.
На краю пірсу сварилася пара. Кричали, штовхалися, обзивалися. Потім, все ще лаючись, рушили до берега, не зважаючи ні на кого.
Оксана Петрівна подивилася їм вслід і сумно зітхнула.
Навіщо? Невже люди не розуміють, що самі вкорочують собі життя Помиряться, а день, два втрачені. Нерви, образи Для чого?
А чому ви певні, що помиряться? задумливо спитала Галина.
Бо так сваряться, коли не байдужі одне одному. Коли душа болить. Бачила, як вона бігла за ним зі сльозами? Злиться, але пробачить. І він її. Тому що, йдучи до кінця пірсу, разів пять озирнувся. Але цього вечора їм ніхто не поверне. І завтрашній день теж. Це добре, якщо ніч примирить. А як ні? Ви з Назаром ще мало прожили. Але як пройде трохи часу, згадай цю пару й замислись, чи варто витрачати життя на сварки. Його так мало, Галю Надто мало
Галина тепер була безмежно вдячна свекрусі за ті слова: з Назаром вони не змарнували жодної хвилини.
Галина зняла чайник з плити й мало не впустила його біля вікна майнула чиясь тінь, серце шалено закалатало. То був не Марисю. У присмерку по двору прокрадався незнайомець.
Першим хотілось замкнути двері, сховатися й гукнути на допомогу, та Галина одразу опанувала себе. Зараз повернуться діти й Оксана Петрівна не можна, щоб вони потрапили на чужого.
Деревяна ручка старої бабусиної чайнички гріла долоню; перевела погляд з носика на вікно й рішуче рушила до дверей.
Світло у дворі не горіло не встигла ввімкнути.
Хто тут?!
Двері сараю скрипнули. Галина стиснулася, страх гупав у грудях.
Чого вам треба?! Я зараз кричати буду!
Темна постать вийшла на ґанок, Галина відступила.
Не кричи, Галино. Це я. Олесь.
Галина з полегшенням опустила чайник, обпеклася, й швидко поставила його на стіл на веранді.
Олеже, чого ти нишпориш по обійстю? Чому не зайшов одразу?
Невисокий, міцний чоловік раптом опустив очі так само, як Марисю, коли той завинив чимось.
Та Даруй В тебе двері в сараї покосилася. Хотів підправити. Бо завтра на пасіку, а коли повернуся невідомо. Хотів устигнути.
Галина нарешті склала до купи: чистота у дворі, полагоджений тин, нові містки до лазні все це, виявляється, Олесь.
То це ти, мій домовичку! засміялася Галина.
Хто?
Домовик! Завівся у мене і за господарством приглядає. Тільки молока з блюдця не пє. Марисю каже: треба кота завести домовому нудно самому.
Тьмяне світло з кухонного вікна вистачило, щоб побачити, як Олесь зашарівся.
Пробач. Треба було сказати тобі.
Дякую тобі Але навіщо, Олесю?
Олесь не відповів, тільки махнув рукою й зник за парканом, не помітивши застиглої на порозі Оксани Петрівни й дітей.
Он він і показався! Оксана Петрівна посміхнулась і простягнула Галині банку молока. Постав у холодильник.
Ви знали?! Мамо!
А що ти думала? Весь хутір знає! Олесь у тебе ще з часів, коли з Назаром зустрічалася, закоханий був. Хіба не бачила, як він до тебе дивиться?
Та ні
Та як?! Оксана Петрівна аж розгубилася. Дивовижа!
Навіщо брехати Не помічала.
Ну то ходімо поговоримо! Оксана Петрівна поштовхом підштовхнула Соломійку. Тільки спершу дітей укладемо. Розмова буде довга.
Говорили вони аж до ранку. Галина то й діло підливала окропу у горнятко свекрухи, а сама лише слухала.
Прийшов він до мене торік. За руку твою просити. Каже, у тебе нікого, крім мене, то й з мене просити слід. Підлабузник! Знав, як мене розжалобити!
Ви погодилися?
А чого ні? Галино, ти молода, життя попереду! Діти виростуть, розлетяться, а ти одна лишишся, за мною, старою бавитися. Треба жити! Я знаю, як ти мого Назарія кохала! Не перебивай! За життя одна така любов дається, може. Але є везунчики їм випадає ще раз любити й бути любимими навіть після втрати. І треба це приймати як дарунок долі. Можливо, ти Олеся не полюбиш так, як Назарія. Але якщо тобі з ним спокійно й затишно я рада! Та й Марисю росте, хлопцеві потрібна чоловіча підтримка. Ми любимо, але мало. Олесь давно йому другом став. Ти знала, що він його вже вчить на мотоциклі кататися?
Ні
Не сказав, видно, боїться образити. Говори з сином. Він до Олеся тягнеться, але боїться, що не так сприймуть. Соломійка ще мала, не памятає. А з Марисю важче. Та й ти
Я що?
А нічого! Оксана Петрівна усміхнулася й підсунула горнятко. Долий ще. Пити хочеться!
Олеся й Галину розпишуть через рік. Ще за рік у неї народиться син.
Дивись, мамо, який кошлатий! Галина вдома, знявши з малюка чепчик, пригладить мякі, льняні, як у Соломійки, кучері.
Справжній домовичок! Оксана Петрівна граційно запеленала хлопчика і взяла на руки. Привіт, новий онучку! Можеш казати на мене баба Ксеня.
Мамо
Я, на майбутнє. А ти годуй, а я на кухню! Що приготувати?
Великий рудий кіт, подарунок Марисю від вітчима, тихенько зазирне до кімнати, прокрадеться на підвіконня. Потім завмре, спостерігаючи за сплячою Галиною і немовлям поруч. Тиша сяде біля кота на підвіконник, обійме його. Ось воно щастя. Таке крихке, ніжне Його треба оберігати.
Десь легенько дзеленькне чайна ложечка, розсміється Соломійка, і тиша зістрибне з підвіконня, наостанок торкнувшись кота за вухо. Той невдоволено струсне головою й вимиється, готуючись ознайомитися з новим членом родини.
Іди, вже! Тут і без тебе надійних оберегів вистачаєНа дворі зашурхотіло вітерець грався золотим листям у яблуневому саду. Віддалік Марисю, вже доросліший, кидав меча з деревяної шаблі Соломійці, а та сміялась так дзвінко, що навіть коту захотілось муркотіти ще голосніше. Олесь, за звичкою, перевіряв вулики: здавалося, ця нова, трохи шорстка, але щира родина тепер повернула йому той спокій, про який він мріяв багато років.
Галина зупинилася біля вікна, вдивляючись у знайому до болю глибину неба. На мить їй здалося, ніби поміж легких хмар блимнула усмішка Назарія схвальна, турботлива, з тією лагідною добротою, що навіки залишила в її серці теплий слід. Вона торкнулася люлечки, в якій сопів маленький домовичок, захищений любовю, обвішаний родинними історіями.
За жовтогарячим садом майоріла бабусина хата, впевнено стояла далі й берегла память, яку так старанно передавали від серця до серця. Галина тихо прошепотіла “дякую” і тим, хто поруч, і тим, хто вже залишив її, але все ще незримо захищав.
Тепер вона знала: не буває втрачених днів, поки в домі живе сміх, плететься запах свіжої здоби з відкритого вікна, а під вікном муркоче кіт. Життя пише нові глави не забуваючи, а додаючи фарб і ніжності до того, що вже було.
Галина усміхнулась і, відчувши у грудях несподівану легкість, ступила в осінню тишу просто до родини, де кожен день, хай навіть у звичайних дрібницях, був наповнений сенсом і світлом. Над подвірям вже літали чайки дитячих голосів, і гучно, на повні груди, співало щастя, яке більше не боялося ні втрачених вечорів, ні майбутніх весен.
Адже те, що колись було болем, тепер стало ґрунтом, на якому проростає нова надія. І з кожним ранком у бабусиному домі знову жевріло життя упевнене, як серцебиття тих, хто любить і кому далі жити.
