Бути щасливою обовязково
Батько пішов із родини до іншої жінки, коли Мартуся була ще зовсім маленькою їй щойно виповнилося чотири. Пішов відразу після Різдва, на порозі попросив у доньки пробачення і тихо зачинив за собою двері.
Мама сприйняла цю подію напрочуд спокійно, навіть так, наче все відбулося, як мало бути. У їхній родині жодна з жінок не мала довготривалого щастя в сімї. Проте минуло лише кілька тижнів, як вона вночі випила всі таблетки, які були вдома анальгін і демидрол і назавжди заснула. Мовчки попрощалася зі світом.
Зранку Мартуся довго і голосно намагалася розбудити маму. Потім як-не-як поснідала чим змогла з холодильника і знову повернулася до мами. Втомившись, заснула біля неї, обійнявши, немов мала надію, що так матуся прокинеться.
Січневий день минув швидко, й уже починало сутеніти, коли дівчинка прокинулася. Їй стало зимно; вона сильніше закуталася в ковдру, ще ближче притиснувшись до материного тіла, але від того холод тільки посилився. Саме тоді Мартуся зрозуміла: цей пронизливий холод іде від мами. Гострі сльози обпекли її щоки.
В коридорі рипнули двері Мартуся кинулася туди стрімголов. Зайшла тітка Оксана, молодша сестра мами.
Манюнь, ти вдома? А де мама? Дзвоню весь день не піднімає телефон, уже хвилююся!
Дівчинка ухопила тітку за полу шуби, різко потягла до спальні, показуючи великими заплаканими очима туди, настирливо тикала пальчиком і щось намагалася вигукнути. Але голосу не було: рот відчинявся широко, обличчя зводилося від болю, сльози текли потоком, але звуки так і не виривалися.
Оксана, сама не маючи власних дітей її чоловік пішов, змирившись із безпліддям за пять років шлюбу, прикипіла до племінниці серцем і стала для неї другою мамою. Коли сталось горе, Оксана оформила опікунство й взяла дівчинку до себе. Обрала Марточу за головну свою турботу й всю увагу віддавала їй. Та жодна реабілітація й лікування за три роки так і не повернули дівчинці голосу.
Зима того року видалася справді лютою морози прийшли як раз на Водохреще, все вкрив пухкий, скрипучий сніг. Мартуся з подругами цілий день каталися на санчатах у парку Шевченка, зліпили справжню сімю сніговиків і робили “янголів” на снігу.
Все, час додому. Оглянься на себе одяг ледве не став крижаним, а рукавички зовсім зледеніли. Ходім. Ще в Еко-Лавку за молоком і макаронами зайдемо, спохопилась Оксана.
Люди приходили й виходили до магазину, двері відчинялись і зачинялись, а біля самої стіни, справа від входу, сидів смугастий рудий кіт. Вигляд мав розумненький, вдавав, що просто сидить, мовляв, йому нічого не треба, лише від холоду переставляв передні лапи.
Мартуся підійшла ближче, присіла навпочіпки. Показала тітці, щоб та йшла в магазин сама.
Добре, я швиденько все куплю, а ти не відходь звідси ні на крок!
Дівчинка легенько погладила кота той аж вигнувся від задоволення, замурчав, підставив шию. Мартуся обійняла його за шию, пригорнула до щоки. І раптом по її обличчю потекли гарячі сльози, а кіт став їх злизувати чхав, але злизував.
Ай-ай, що ти робиш! Він же вуличний, брудний, сплеснула руками Оксана.
Вона схопила Марту за руку, потягла до автівки. Дівчинка впиралась, виривалась, але тітка силоміць посадила її на заднє сидіння й сіла за кермо.
Кіт теж підійшов до автівки, дивився у вікно на Марту й жалібно нявчав.
Не можна так, він вже мій, а я його залишаю, шепотіла дівчинка, розмазуючи по склу сльози.
Ти сказала? Повтори, Марто, скажи ще! захвилювалася Оксана.
Ми не можемо його залишити! Він без мене загине! вигукнула племінниця прямо їй у очі.
Жінка миттю вистрибнула з автівки, підхопила рудого у руки й сіла на заднє сидіння поруч із дівчинкою. Кіт від переляку вчепився кігтями у її пальто, але як тільки побачив Марту перекинувся до неї на коліна, згорнувся клубочком і затих.
Хочеш цього кота? Будь ласка! Так би й сказала зразу, я б тобі ще раніше такого знайшла! щасливо посміхнулась Оксана.
З того дня у нашій сімї зявилося багато тепла. Я зрозумів навіть після найбільшого холоду життя іноді повертає тобі здатність говорити, любити та вірити. І кожен має право бути щасливим, попри все.
