Останнє прохання
Ні, додому я вже не повернусь тужно зітхав Євген, корчившись від болю. І Несторія більше не побачу. А я ж хотів їй зробити пропозицію руки й серця. Не встиг За що мені це все?
Не ставте так усе драматично, усміхнулася медсестра, помітивши, як привезений у «швидкій» хлопець аж посірів. Все буде гаразд.
Дуже сумніваюсь, ледве видавив з себе Євген.
А потім він мовчки й з розчаруванням у погляді спостерігав, як його готують до операції.
*****
Євген з дитинства ненавидів лікарні.
Ця алергія на медицину тягнеться ще зі шкільних років там його постійно мучили, а найгірше, що жоден лікар навіть не намагався вибачитись за завдані «психологічні страждання».
Ну шо ти ноєш, Женько? хитро посміхалась медсестра, беручи в нього кров з пальця. Ти ж майже школяр, ось-ось підеш до першого класу, а плачеш, як Марічка на перервах. Не сором тобі?
Женька дивився на неї крізь сльози, звивався, намагався втекти з кабінету, та результату це не приносило. Ні, йому не було соромно. Було боляче та дуже кривдно.
І коли з мамою поверталися з дитячої поліклініки до їхнього хрущовського входу в Києві, по дорозі обурювався: «Більше ніколи й нізащо не піду до лікарні!»
Отак назавжди й ні за які «плюшки». «Я краще помру, ніж моєю ногою ще раз ступити туди!» гордо проголосив.
Синочку, ну не говори так заспокоювала мама. Лікарі для того і працюють, щоб люди здорові залишались. Не треба їх боятися.
Ага, дуже! схлипнув Женька, дивлячись на свій знекровлений палець там, здавалося, витягнули половину життя. Самі себе хай лікують, мене не чіпайте!
Варто переказувати, що відчув Женька, коли його притягли в стоматологію, щоб видалити зуб?
Він так кричав, що, певно, на все Голосієво було чутно. І це за закритим вікном.
Ті ще спогади. Таке не забувається.
Тож не дивно, що і в дорослому віці Євген не переносив ані лікарень, ані лікарів. Дистанцію тримати намагався максимально.
Але, як-то кажуть, підступна доля влаштувала йому «подаруночок»: якось він таки опинився у лікарні із запаленням апендикса.
Закрутило його так, що Несторії, з якою планував піти у ресторан, нічого не залишалося, як викликати «швидку».
Та не викликай, це ж пройде, благав кохану Євген.
Та ти змореніший, ніж студент на екзаменах! Це точно апендицит. В мене таке було.
І так Євген (знову проти власної волі) потрапив у шосту міську лікарню Києва.
Далі, в принципі, все за каноном
У Ярослава виникла легка «ностальгія за свободою» вже під час підготовки до операції, коли через коридор повз нього мовчки промчали похмурі санітари з каталкою, на якій хтось «відмучився». Стомлений Київ, коротше.
Все, додому не повернусь тужно зітхав він. Несторію більше не побачу. А я ж хотів освідчитись, не встиг За що все це?
Та не накручуйте, усміхнулася медсестра. Все добре. Операція проста, апендицит це навіть не кінець світу. Ви ще повоюєте.
І справді прокинулась вже без апендикса, і жодного «апокаліпсису» не сталось. Навіть біль не такий страшний. Вперше за багато років у Євгена виник позитив до лікарень, от дива.
«Вирубили» його, звісно, просто на столі, та, коли повернувся до свідомості, страшне вже позаду. Ввечері перевели в палату.
До самої ранку Євген спав дорогим розслабленим сном козака після бою. Відкривав очі лише зрідка, коли міняли крапельницю, та знову засинав.
А вранці
вранці Євген виявив, що у палаті зявився старший чоловік.
«Оце мені зараз лиш цього бракувало, невдоволено подумав він. Ще як почне розповідати всі сімейні драми»
Взагалі, охочих до розмов Євген в цю мить точно не шукав. Хотів тиші, спокою й бажано щоб про нього тимчасово забули.
Навіть Несторії не подзвонив. Просто написав повідомлення, що «живий та здоровий» і сховав телефон під подушку.
З Несторією Євген мешкає вже понад рік, і саме вчора збирався освідчитись. Зарезервував столик у ресторані, домовився з музикантами, щоб ті зіграли улюблену Несторії пісню. Офіціант повинен був вчасно принести «страва» з каблучкою все по-панськи.
Євген хотів, щоб усе було красиво.
Але не склалося Замість романтики з коханою лікарняна палата з невідомим дідусем.
І диво! Пенсіонер не виявився балакучим буркотуном. Тільки тихо сам до себе бурмотів, коли не зміг додзвонитися комусь по старенькому кнопковому телефонові. Дзвонив-дзвонив до самого вечора, аж поки не сіла батарея.
Зарядки, зрозуміло, з собою не було. Медперсонал з «таким раритетом», звісно, допомогти не зміг.
Глянув старий чоловік на чорний екран, і сльози котяться по щоках. Тут Євгену стало чомусь трохи не до сміху і навіть соромно: у людини проблема, а він уже налаштувався на зневагу.
Трохи зібравшись, Євген перевернувся на бік.
Все у вас гаразд? запитав.
Та не можу синові додзвонитись, гірко відповів пенсіонер.
Він що, не знає, що ви тут у лікарні, під Києвом? здивувався Євген.
Та знає Медсестра повідомляла ще, як мене привезли. Але він не бере слухавку. Посварились ми десь пів року тому, перед моїм днем народження. Він хотів мене здати в будинок для літніх, а дім продати. А я вперся. І не через хату Через Пончика.
Старенький почав розповідати історію про серцевий напад, операцію, яку йому призначили на післязавтра, і через яку він уже зневірився: «Бо ж не доживу, мабуть, до того стола».
Та ну! вирішив підтримати веселість Євген. Медицина в нас не гірша, ніж у Європі! Я от теж учора позбувся апендикса і, бачите, живий-живісінький!
Пенсіонер усміхнувся, хоч і пояснювати різницю між апендицитом і хворим серцем не став.
В мене на вулиці залишилась собачка, каже. Моя остання радість, Пончик. Хотів сина попросити доглянути, або знайти добрих людей, якщо я вже не повернусь. Сусіди самі в господарстві, а нові господарі навряд чи знайдуться. Обіцяв йому дім цей, яке він давно хоче продати Ви ж знаєте наших дітей А він навіть слухавку не піднімає, і на медсестру накричав. От такий у мене син.
Ех похитав головою Євген.
Дуже я переживаю за Пончика. Всю ніч думаю: хто за ним прислідкує, як воно буде йому одному на світі?
У голові промайнуло «Чудакуватий старий: має операцію а за собакою переймається».
Але коли пенсіонер розповів, як знайшов собаку на свій день народження, безхатька, привязаного до перил у дощ, Євген раптом зрозумів: для дідуся цей Пончик цілісінький всесвіт.
В мене родини нема. Дружина давно відійшла у засвіти. А накануні вона мені снилась з цим собачкою, усміхається, рукою махає. А в той день я саме знайшов бідолашку. Всю ніч з ним пробув, так і не прийшли господарі. Тож забрав до себе. Справжній подарунок долі, засміявся дідусь, дружина подбала, щоб не нудьгував у старості.
Я думаю, що у цьому світі все можливо, підтримав його Євген, хоча сам на такі приколи не дуже вірив.
І якось непомітно вони проговорили до пізнього вечора.
Тієї ночі Євгену наснився Пончик за описом точнісінько схожий. У великому багнюці під дощем хвилястий хвіст, сумні очі. І Євген чомусь теж там був чалапав за псом, наче щось шукав.
А вранці Євген прокинувся від гучного важкого дихання сусіда, той тримався за серце і задихався.
Лікаря покликати?! налякано підскочив Євген.
Ні Потім Ти краще моєму сину подзвони, Сергію. Там номер в записці на тумбочці. Скажи йому, хай приїде: поговорити хочу, раптом востаннє. А якщо ні хай хоча б з Пончиком вирішить, пошукай йому добрі руки. Бо відчуваю не побачу вже ні його, ні пса Але спокійніше буде, якщо знатиму: з собакою усе добре.
Євген руки тремтять, бере телефон, тої записки, і знімає трубку.
Алло! Це Сергій? Я з вами спілкуюсь із лікарні хотів назвати імя батька, але лише зараз зрозумів, що за цілий день так і не запитав імені.
Я, Василь Степанович хрипко пролунав дід.
Є! Василь Степанович. Синові. Він просить, щоб ви приїхали, йому погано.
Що там, помирає? аж підбадьорився Сергій. Та в шостій лікарні він, чи як? Точно?
Так, шоста лікарня, третій поверх, палата 314. І адресу, й поверх, щоб був уже повний комплект.
Євген кинув слухавку й побіг до чергової медсестри. Медсестра спала, але таки добігли разом до палати.
Ви як, Василю Степановичу? Держіться, он лікар вже йде! Не можна ще на той світ. Ось-ось син приїде. Давайте ще потерпимо!
Серце Василя Степановича не дочекалося ні лікаря, ні сина.
А хвилин через двадцять прийшли ті самі санітари, яких Євген бачив, коли його самого везли в операційну.
*****
Ваш батько помер у мене на руках, сказав Євген Сергію, коли той приїхав наступного дня.
Ну хоч так, сухувато кинув Сергій. Добре, що не мучився і мене не мучив. А то ж знаєте, як старий хворіє усі страждають та ще й часу нема. В мене ж своя сімя, робота Коротше, легше так.
Василь Степанович дуже просив, щоб ви улаштували його собачку, додав Євген.
Ага, ту псину з вулиці? Та кому вона треба, скажіть мені? Він через неї до «старечого» не поїхав! Я ж для нього краще хотів
Це була остання воля вашого батька, суворо зиркнув Євген. Не вже це так важко виконати прохання? Все одно ж і дім дістається вам.
Сергій лише глипнув, нічого не відповів, забрав старий кнопковий телефон і листочок із запискою й вийшов. Не попрощався, гупнув дверима.
Євген ліг на ліжко й дуже довго міркував. Жаль йому стало діда. Дожити міг би і до девяноста, але роки справа пусте. А собака? Хто нею займеться?
«Сумніваюсь, що цей Сергій щось зробить, думав Євген. Будинок продасть, а Пончика залишить напризволяще».
І тієї ночі Євгену наснився Василь Степанович: ходив київськими вулицями й кликав свою собаку, а сльози котилися по щоках.
Спостерігаючи зі сторони, і Євген не витримав заплакав. Хоч вже й не пригадає, коли востаннє давав волю емоціям, ще з дитинства собі заборонив.
Ці дивні сни тягнулись і тоді, коли вже повернувся додому.
Жень, усе гаразд?
Та все нормально. Просто думаю
А про що?
Мене в палаті дідуган добрий лежав, Василь Степанович. Помер, бідолашний. А собачка його на вулиці залишилась. Син-єдинак його й знати не хоче, навіть телефон тата взяв і одразу до ріелтора дзвонити: як швидко можна хату продати і чи обовязково чекати 6 місяців на спадщину! А я от думаю куди ця собака поділася, так мені шкода Навіть не бачив її, але сумно.
Давай поїдемо, пошукаємо? запропонувала Несторія. Якщо знайдемо Пончика, заберемо собі.
Справді? Ти не проти?
Ні, я тільки за. Вдвох вигулювати будемо, романтика.
Гаразд, тоді, але я ж навіть не знаю, де цей будинок.
Зараз все віднайду, підморгнула Несторія. Але треба ще у магазин купити шоколадку та банку кави.
Виявилося, баночка «Якобза» і шоколадка все, чого не вистачає для маленького дива: реєстраторка в лікарні, хоч і впізнала Євгена, та ні в яку не хотіла «зливати» інформацію. Але, почувши про собаку і побачивши каву з шоколадкою, тихцем видала адрес.
За сорок хвилин пара опинилася під старою хатою в селі під Києвом. Йшли повз паркан, зазирали на двір, але собаки не було.
І тут із сусіднього двору вийшла жінка.
Ви когось шукаєте? В цьому домі вже ніхто не живе.
Я знаю, відповів Євген. Я з Василем Степановичем у лікарні лежав
Ой, так шкода Людина була золота, таких вже не роблять А його син, уявіть, навіть на похоронах толком не був поховав швидко й пішов ремонти в хаті затівати.
А ви не бачили його Пончика? Він про нього так переживав
Пончика? Ой, ще й як. Бідолаха, усе чекав під хвірткою, дивився на дорогу думав, що Василь Степанович повернеться. Коли дідо помер, Пончик цілу ніч вив. А потім син Сергій приїхав, крикнув, забрав собаку і подався. Куди він його подів невідомо, казав начебто до когось прилаштував. Але він з дитинства звірів не любив. Я навіть фотку маю зараз знайду.
Жінка витягла телефон, показала світлину милий коргі без захисту.
Боже, милота яка! захоплено зітхнула Несторія. А куди Сергій його відвіз?
Я питала каже, нібито віддав знайомим, але я не вірю Хитруватий той ваш Сергій.
Похмурі думки заполонили парочку. Почекали ще трохи біля хати, обійшли кілька вулиць коргі не знайшли ніде. Дзвонили Сергію той вже додав їх у «чорний список».
Будемо вірити в краще, усміхнулася Несторія. Хай з Пончиком усе буде добре.
Повертаючись додому, доля знову попутала карти. На об’їзній дорозі помітили собаку: сидить сам, сумний, схожий на фото.
Жень, це ж Пончик, правда? тихо запитала Несторія.
Дуже схожий Зараз дізнаємось.
Зупинили авто, обережно підійшли. Євген присів і простягнув руку.
Пончик! гукнув тихо.
Собака здригнувся, обернувся, трохи невпевнено, але, врешті-решт, ніби впізнавши знайомий запах, почав махати хвостом, притулився до долоні. Пахло Василем Степановичем. А як інакше?
Сльози навернулися на очі й в Євгена, і в Несторії.
Забрали Пончика в машину і, задоволені, повезли додому.
Ось так, завдяки обїзній дорозі, каві і шоколадці, двоє людей та пес знайшли одне одного і отримали нову сімю.
*****
Оце тобі й рідний син, вже вдома пробурмотів Євген. Оце «прилаштував», називається! Я б йому
Та не треба, обійняла його Несторія. Головне, що Пончик з нами. А цього Сергія хай життя вітром розвиває. Може, коли сам постаріє, щось зрозуміє.
Напевно, ти права мовив Євген і подивився на Пончика, що зарився носом у подушку й кректить у сні, посміхається й підстукує лапками у мріях.
Євген тільки подумав: «Передавай привіт Василеві Степановичу» тихо дістав коробочку з каблучкою.
Того ж вечора він нарешті зробив Несторії пропозицію. Без ресторанів і музикантів, але головне, що поруч потрібні люди. Бо чекати ідеального моменту можна вічно.
І вона одразу погодилась. От така історіяПончик прокинувся, потягнувся, обнюхав кожного і влягся посередині між ними, задоволено зітхнувши. Він, здається, теж зрозумів, що більше не залишиться сам. У новому домі було тепло, пахло кавою, свіжими квітами та щастям.
За вікном дощ справді змивав залишки старих страхів і образ. Йшов липневий дощ такий, після якого завжди світить сонце і народжується веселка. А в кімнаті, серед сміху, обіймів і собачого гавкоту, вже розпочиналася зовсім нова історія.
Євген перевів погляд на Пончика і думкою подякував Василю Степановичу за останнє прохання бо саме воно подарувало їм усім ще один шанс. Несторія засміялася, махнула рукою і побігла до кухні за гарячим какао. В цю мить здавалось, що у цьому маленькому світі вже нічого поганого не станеться. Лише десь далеко, приємним спокоєм шелестіли старі акації.
І якщо існував якийсь невидимий міст через малу і велику самотність то сьогодні він поєднав одразу три серця. Вперше за багато років Євген почувався по-справжньому вдома.
А Пончик, позіхнувши, прикрив очі і крізь сон, здається, тихо гавкнув: «Дякую».
