ZigZag

Підняла на ноги мою свекруху. Але я розлючена бо не прополола грядки. Що ти тут робиш?! Свекруха стояла

Не хотіла, але зважилась: Як Василиса з маленького українського села стала жертвою шантажу через борг покійного нареченого, ризикнула на злочин, відчувши страх і самотність, але знайшла порятунок у любові нового дільничного Антона, переживши осуд селян і важке розкаяння, щоб почати життя з чистого аркуша

Не хотіла, але довелося Я ніколи не вміла курити, але останнім часом була переконана, що це трохи заспокоює нерви.

Без категорії

Лист до Святого Миколая: Як Денис знайшов загублене прохання хлопчика Сашка й разом з родиною подарував справжнє диво напередодні Різдва

Лист Денис повертає додому після роботи, під ногами приємно рипить сніг, і в голові все кружляють спогади

Без категорії

Новорічна тиша у засніженому Києві: історія Анни про самотність, несподівану дружбу та диво, яке приходить разом із першим снігом і склянкою клюквового морсу

Новорічна тиша Листопад був сірим, мокрим, як завжди тужливим. Дні тягнулися нескінченно і без жодної радості.

Без категорії

Коли чоловік запросив колишню дружину на свято дітей, я вирішила по-українськи «врятувати» себе – поїхала відзначати у люкс-готель, поки вдома панували олів’є в її улюбленій вазі, ностальгія, холодець і битва за власну гідність

Ой, куди ж ти ту вазу притаранив, Андрію? Я ж сто разів тебе просила заховати її у шафу, вона зовсім

Без категорії

020

Джуля біля під’їзду. Весь двір знає: родина з 22-ї квартири поїхала надовго, та у дворі залишилася собака, яка вперто чекає на своїх господарів… Ця історія трапилася на початку 90-х у невеличкому українському містечку. У прохолодний червневий ранок біля дверей книжкової крамниці раптом пролунав гострий скрегіт гальм. На гамір одразу вибігли продавчині, але коли вони вийшли на вулицю — вона була майже порожньою… На узбіччі лежала собака, жалібно скиглила, намагаючись підвестися — та задні лапи її не слухалися. Найсміливіша дівчина, Віра, кинулася до тваринки. Лагідно говорила і обережно торкалася морди й спини, щоб зрозуміти, що сталося. — Ну як там? — хвилювалися Наталя й завідувачка Олена Олексіївна, не наважуючись підходити ближче, боїлися побачити щось страшне. Зовні рани не було, але безвольно волочилися задні лапи — серйозна травма. — Дівчата, давайте віднесемо її в підсобку, — запропонувала Віра. — Можливо, оговтається. На дворі залишати не можна. Наталя запитально глянула на завідувачку, і та після роздумів погодилася: — Гаразд, зараз щось підстелимо… Справишся? — Справлюся, — відповіла Віра, приміряючи зручний захват. Собака була без породи, середнього розміру, із чимось лайкоподібним у зовнішності. Худа, брудна, без нашийника — швидше, дворовий пес. Весь день вона пролежала в підсобному приміщенні. Під вечір трохи оговталась, випила води й поїла, не встаючи. Але рухатися не могла. Наступного дня Віра вмовила батька приїхати під час обідньої перерви й відвезти скалічену до ветеринара. У місті був лише один невеликий веткабінет, без обладнання й навіть без рентгену, тому лікар конкретного нічого не сказав: — Можливо, з часом одужає. Собака молода, міцна. При доброму догляді житиме, — сказав він серйозно. — А от ходити… дуже малоймовірно. Увесь шлях додому їхали мовчки. Віра сиділа позаду, обіймаючи собаку, а батько дивився в дзеркало й важко зітхав. За вечерею сказав: — Віронько, намагайся не прив’язуватися. І вдома не привчай. Восени ж переїжджаємо. — Знаю, тату, — тихо відповіла Віра. Собаку назвали Джуля. Вона залишилася жити в підсобці книжкової крамниці. Перші два тижні майже не вставала, пізніше стала виповзати на двір — задні лапи волочила за собою. — Що з нею робити? На вулиці пропаде, а додому взяти ніхто не зважиться… — обговорювали продавчині. — Добре, що Олена Олексіївна дозволяє тримати її тут. Джулю її хвороба, здається, не надто пригнічувала. Потроху оглядала двір, нюхала, виконувала свої собачі справи й поверталася на місце. У вихідні дівчата брали її по черзі додому. Тільки Віра відмовлялася: за кілька місяців — переїзд на далекі східні терени, на два роки — батько їде працювати, а родина за ним. Він мав рацію: прив’язаність зробить усе тільки складнішим. Але Віра вже це відчула: вона прикипіла серцем до Джулі з тієї хвилини, як уперше побачила її погляд на дорозі. І собака дивилася на неї по-особливому, тепло, віддано. Але одного разу Вірі таки довелось забрати Джулю додому — у всіх були свої справи. — Одна-єдина ніч! — виправдовувалася вона перед суворим батьком. — У всіх поїздки, шашлики, пікніки… — Ми також на дачу збиралися, — донісся голос мами з кухні. Джуля одразу побігла до мами. Наче зрозуміла, що саме вона — головна людина, яку треба сподобатися. Волочені лапи і так викликали жаль, а ще песик подивився сумним «голодним» поглядом — і через хвилину мама вже нарікала: — Бідненька… Їсти хочеш? Вірусь, її в магазині не годуєте, чи що? Нічого, поїдемо з нами на дачу. Тато шашлики задумав, тобі сподобається… Віра уважно глянула на батька, а він лише похитав головою. На дачі Джуля була щасливою: і шашлики, і сусідський пес Бім одразу прийняв її як давню подругу. Наступного дня, повернувшись у квартиру, вона вклалася біля ліжка Віри — так невимушено, наче жила там завжди. Тому ранкове повернення в магазин для собаки стало стресом. Вона хвилювалась, а коли в обід її випустили у двір — просто зникла. Продавчині шукали її, кликали, але Джуля повернулася тільки до вечора — просто до під’їзду Віри, ледве жива. Видно було, що шлях був важким. Але побачивши Віру, вона вибухнула радістю: визжала, облизувала руки, крутилася, наче хвіст у неї аж закружляв. В магазин повертати її вже не було сенсу — дорогу до дому вона знала. Та й замикати там Віра вже не змогла би. — Що далі? — питав батько, дивлячись на щасливу Джулю біля ніг доньки. — Я буду її лікувати, тату. І сподіваюся, ти допоможеш. За тиждень у Віри почалася відпустка, потім вона планувала звільнитися. Останні два з лишком місяці перед переїздом вона вирішила присвятити Джулі. Батько кілька разів возив їх в обласний центр — там була добротна клініка з рентгеном. Лікарі не давали гарантій, але взялися за операцію — шанс з’явився. Віра з Джулею перебралися на дачу. Віра дбала про неї щомиті: ліки, масажі, тренування лап. Собака наче вчилась ходити заново. Спершу здавалося, що змін нема. Але батьки, які навідували їх, помічали маленькі покращення: лапи вже не волочилися, хоча ще роз’їжджалися. Через місяць Джуля бігала за Бімом, кумедно перевалюючись, а ще місяць — залишилася тільки легка кульга. Віра раділа за свою підопічну, але серце стискалося від думки про розлуку — часу майже не залишалося. Сусідка, господиня Біма, запропонувала: — Залишай її мені. Їм удвох веселіше, місце знайоме, легше буде пережити сум… У день від’їзду Віра привела Джулю до сусідки, «у гості до Біма». А вже ввечері родина їхала потягом до Києва, потім літаком до Одеси, потім пересадка — і ось вони у новому місті. Розібравши речі, Віра зателефонувала сусідці. І почула те, чого найбільше боялась. Вночі Джуля відчула щось недобре і всю ніч рила підкоп. Вранці сусідка побачила у дворі тільки Біма. Зрозуміла, що чекати марно, поїхала до будинку Віри. Побачила Джулю — біля під’їзду. Собака впізнала її, але ричала, даючи зрозуміти: йти далі не хоче. На галас зібралися сусіди — всі знали, що сім’я з 22-ї квартири поїхала надовго. А тепер біля під’їзду сиділа собака, яка вирішила чекати. Тижнями, місяцями — скільки треба. Віра зв’язувалася з Ольгою Миколаївною з квартири 23. Та часто повідомляла: — Сидить ваша Джуля біля під’їзду, наче вартова! Нікому не довіряє. Я разом із вашою сусідкою з дачі й вмовляла, й ковбасою заманювала — ніяк! Віра намагалася переказати гроші на корм, але Ольга Миколаївна категорично відмовилась: — Що ти, Вірочко… Її весь двір підгодовує! Які ж тут гроші… Минула зима. Мешканці будинку, і Ольга Миколаївна зокрема, часто впускали Джулю у під’їзд, щоб та зігрілась. Собака підіймалася на третій поверх, лягала на килимок біля дверей 22-ї квартири. Здавалося, чудово розуміла — господарів нема, і як тільки відчує тепло, знову вибиралась на вулицю — далі чекати. Віра телефонувала і продавчиням з книжкової. Вони теж кілька разів приходили до будинку навідати знайому собаку. Джуля радісно їх впізнавала, приймала гостинці, але вперто не йшла з ними. Віра рвалася душею: їй так хотілося кинути все й повернутися додому якнайшвидше, але життєві обставини й фінанси змушували лишатися на новому місці. На початку 90-х були нелегкі часи, доводилося виживати як могли. Повернутися вдалося лише у червні. Підходячи до під’їзду, Віра побачила Джулю. Собака сиділа нерухомо, наслухаючи, але за дрібною дрижакою було видно — вона вже впізнала господиню й боїться рано повірити у щастя, щоб воно раптом не зникло. Далі були обійми, сльози й відчуття справжнього дива. Серце, здається, вистрибувало, і у собаки — теж. Літо пролетіло миттєво. У серпні приїхали батьки — у тата був відпустка, але у вересні була нова відрядження, ще на рік. Віра вмовляла взяти Джулю з собою. Мама питально глянула на батька, а він мовчав, насуплений і важко зітхав. Дорога мала бути довгою і непростою навіть для людей, не кажучи вже про собаку, яка звикла до свого двору й спокою. Усе було напружено. Джуля відчувала настрій родини, нервувала, не відходила від Віри. І раптом одного ранку батько сказав — збиратися разом із собакою: — Поїхали робити документи. Без щеплень ні в потяг, ні в літак не пустять. Місцевий ветеринар за кілька банок смачного варення влаштував Джулі ветпаспорт заднім числом і поставив усі необхідні відмітки про щеплення. Головне — швидко. Ввечері батько шив для Джулі намордник — купити готовий у ті роки було важко. Собака, ніколи не носивши нічого подібного, під час примірянь сиділа слухняно, ніби розуміла важливість моменту й пишалась. — Все, їдеш з нами, — сказав батько, роблячи останній стібок. — Джуля, головне — не підведи… І Джуля не підвела. Родина ніколи не шкодувала про це рішення. Спочатку їхали потягом, потім — аеропорти, пересадки. Собака разом із ними літала на військових транспортних літаках по всьому південному сходу, побувала навіть у Криму й на Карпатах. Через рік повернулися додому. Джуля прожила поруч тринадцять яскравих, добрих і справді щасливих років — і завжди залишалася вірною, крокуючи за своєю Вірою будь-куди, де б та не була.

Зоряна сиділа біля підїзду. Всі сусіди вже знали, що родина з 14-ї квартири поїхала надовго, а тепер

Без категорії

Вчорашній вечір по-українськи: сімейна вечеря з бужениною, червоною ікрою і креветками, гостем-гурманом Олегом та випробуванням для терпіння Галини – як одна сутичка за святковим столом змінила все

Вчора Вікторе, куди ти поставив ту миску з салатом? Вона ж всю нарізку перекриває! І фужери подвинь

Без категорії

015

Два роки життя Марії обмежувалися лише доглядом за його мамою, залишаючись у тіні сімейного дому.

Марія два роки була лише доглядальницею для матері свого чоловіка. Марії вдалося вийти заміж за дуже

Без категорії

013

Хто лежав на моєму ліжку і пом’яв його… Історія про те, як чоловік завів молоду коханку з пірсингом у носі, яка була майже ровесниця доньки, і про непрості двадцять років шлюбу, які опинилися в минулому.

Хто лежав на моєму ліжку та змяв його Оповідь. Коханка чоловіка була трохи старша за доньку щоки такі

Без категорії

– Ми зупинимося у тебе на деякий час, бо не маємо грошей на оренду квартири! – сказала мені моя подруга. Я дуже активна жінка. Хоч мені вже 65 років, мені вдається подорожувати різними містами України й знайомитися з цікавими людьми. З теплом і смутком згадую свою молодість — тоді можна було відпочивати, де заманеться: на морі, на березі Дніпра, на кемпінгу з друзями… І все це — майже за копійки. На жаль, ті часи вже позаду. Я завжди любила знайомитися з різними людьми — і на пляжі, і навіть у театрі. З багатьма з них я дружила роками. Якось я познайомилася з жінкою на ім’я Оксана. Ми жили разом у санаторії на відпочинку. Коли роз’їжджалися, стали подругами. Минуло кілька років, інколи ми обмінювалися листами. І ось одного дня я отримала телеграму без підпису: “О третій ночі приїжджає поїзд. Зустрінь мене!” Я не зрозуміла, хто це міг бути. Звісно, ми нікуди не поїхали з чоловіком. Але о четвертій ранку хтось постукав у двері. Я відкрила й заніміла від подиву — на порозі стояла Оксана, двоє підлітків, бабуся й чоловік. З ними була ціла гора речей. Ми з чоловіком були шоковані, але все ж впустили гостей. Оксана питає: – Чому ти нас не зустріла? Я ж відправила телеграму! А це, між іншим, коштує! – Вибач, ми не знали, хто її надіслав! – Ти ж дала свою адресу. Ось ми й прийшли. – Я думала, ми просто переписуватимемося, не більше! Оксана пояснила, що її донька цього року закінчила школу і планує вступати до університету. Решта сім’ї приїхали підтримати її. – Ми будемо жити у тебе! Грошей на оренду або готель у нас немає! Я була шокована. Ми ж навіть не родичі! Чому я повинна дозволяти їм залишатися? Нам довелося годувати гостей тричі на день. Вони привезли трохи продуктів, але нічого не готували — просто їли наше. І все мені доводилося для них робити. Я більше не могла цього терпіти, і через три дні попросила Оксану з родиною виїхати. Мені було байдуже, куди. Почалася сварка. Оксана розбила посуд й кричала. Я була просто шокована її поведінкою. Коли вони пакували речі, їм навіть вдалося вкрасти мій халат, кілька рушників і якимось чином – велику каструлю. Не знаю, як вони це винесли, але каструля просто зникла! Так завершилася моя “дружба”. Слава Богу! Більше я її не чула й не бачила. Як можна бути такими нахабними!? Тепер я набагато обережніша, знайомлячись з новими людьми.

Ми трохи поживемо у тебе, бо на оренду квартири у нас гривень не вистачає! заявила мені моя приятелька.