Щоденник МАРИНИ Я й досі памятаю той вечір, коли все змінилося не тільки моє ставлення до Віки Соловей
Оленка Степанівна Бондаренко вже шість років працювала офіціанткою у кавʼярні «Біля мосту».
Ворота дачного будинку Дяченків відчинилися не просто так вони скрипіли так, наче хтоcь розбудив стару історію.
Ти не прийдеш, сказав Дмитро, уникаючи погляду на неї. Він стояв у передпокої, дивився в дзеркало і поправляв краватку.
Межі терпіння Чого це ти, мов хмара, сунеш? З Мирославою посварився? підколов Іван друга, уважно роздивляючись
Залишилася сама Було це давно, ще тоді, коли над Києвом ранньою весною рано темніє й ліхтарі на вулицях
Останній пасажир автобуса Ліхтарик був маленький, не більший за вказівний палець, на плетеному шнурочку.
Полюнь, ти зібралась чи ні? Я ж на уроки спізнюся! Оленка струсонула останню сорочку Тарасика і повісила
Не смій співати Ти не так посміхаєшся. Ганна не одразу зрозуміла, що це про неї. Вона дивилась на свої
Марка вигнали… Знову… Втретє за її коротке життя… Не щастило їй ніяк…