Диво на Новий рік Остапе, поясни мені, будь ласка, як ти міг забути?! Я ж тобі з ранку кілька разів нагадувала
Він ненавидів свою дружину. Ненавидів…
Вони прожили разом 15 років. Цілих 15 років життя щоранку він бачив її поруч, але тільки минулого року його почали дратувати її звички — особливо одна: ще лежачи в ліжку, вона простягала руки й казала: «Доброго ранку, сонечко! Сьогодні буде прекрасний день». Звичайні слова, та її тонкі руки, сонне обличчя викликали у ньому неприязнь.
Вона піднімалася, проходила повз вікно, дивилася у далечінь, скидала нічну сорочку і йшла до ванної. Колись, на початку шлюбу, він захоплювався її тілом, свободою, що межувала зі звабою. Хоч її тіло й досі залишалося привабливим, його оголеність дратувала його. Одного разу він навіть хотів підштовхнути її, щоб прискорити «пробудження», але стримався і лише буркнув:
— Поспіши, мені набридло чекати!
Вона жила повільно, знаючи про його роман на стороні, навіть знала дівчину, з якою він зустрічався вже три роки. Але час залікував рани самолюбства і залишив лише тінь непотрібності. Вона пробачала йому агресію, байдужість, жага повернути молодість. Проте не дозволяла цьому заважати власному спокійному життю, цінуючи кожну хвилину.
Так вона вирішила жити, відколи дізналася про свою хворобу. Хвороба відбирала її щомісяця, і скоро мала перемогти. Першим бажанням було — відкритися всім, розділити тягар правди з рідними. Але найважчі дні вона пережила наодинці, і на другу добу прийняла рішення мовчати. Її життя спливало, а разом із ним приходила мудрість – уміти споглядати.
Вона знаходила утіху в маленькій сільській бібліотеці, шлях до якої займав півтори години. Щодня вона знаходила між стелажами, що мали напис «Таємниці життя і смерті», книгу, де здавалося, знайдуться відповіді.
Він приходив до коханки. Тут усе було яскраво, тепло, затишно. Вони зустрічалися три роки, і за цей час він любив її пристрасною любов’ю. Він ревнував, принижувався і не міг дихати без її молодого тіла.
Сьогодні він твердо вирішив: розлучення. Для чого мучити всіх трьох, він не кохає дружину, а навіть ненавидить. А тут буде щасливий. Він намагався згадати почуття до дружини — не зміг. Йому раптом здалося, що вона дратувала його від першої зустрічі. Він дістав фото дружини з гаманця і, щоб підтвердити рішення, порвав його на шматочки.
Вони домовилися зустрітися в ресторані — тому ж, де півроку тому святкували п’ятнадцяту річницю шлюбу. Вона приїхала першою. А він перед зустріччю зайшов додому, довго шукав у шафі папери для розлучення. У нервовому стані він перекидав усе з шухляд на підлогу.
В одній із них лежала темно-синя запечатана папка, якої він раніше не бачив. Присівши, він одним рухом відкрив її. Він очікував побачити будь-що, навіть компромат, але знайшов аналізи, виписки, довідки. Всюди — прізвище та ініціали дружини.
Його пронизала здогадка. Він ввів у пошуку діагноз — і побачив страшне: «Від 6 до 18 місяців». Минуло вже півроку… Далі все згадував погано. У голові крутилася лише одна фраза: «6-18 місяців».
Вона чекала його сорок хвилин. Телефон мовчав, вона розплатилась і вийшла надвір. Стояв чудовий осінній день, сонце не палило, але гріло душу. «Яке прекрасне життя, яке щастя — просто бути тут, під сонцем, поруч із лісом».
Вперше з моменту, як дізналася про хворобу, відчула жаль до себе. Вистачило сил зберігати таємницю від чоловіка, батьків, подруг. Вона намагалася полегшити їм життя, навіть ціною власного. Тим паче, скоро залишаться тільки спогади.
Йдучи вулицею, вона дивилася, як люди радіють майбутньому — бо попереду зима, а за нею неодмінно весна! Їй це не судилося відчути. Її образа переросла у нескінченний потік сліз.
Він метався по кімнаті, вперше відчувши швидкоплинність життя. Він згадував дружину молодою, коли лише познайомилися — і зрозумів, що любив її. Йому здалося, що цих п’ятнадцяти років не було. І все ще попереду: щастя, молодість, життя…
Останніми днями він оточив дружину турботою, був з нею цілодобово й пережив незнане досі щастя. Він боявся її втратити, був готовий віддати своє життя задля неї. І якби хтось нагадав, що місяць тому він ненавидів її та мріяв розлучитися, сказав би: «Це був не я».
Він бачив, як їй важко прощатися з життям, як вона плаче, думаючи, що він не чує. Він зміг зрозуміти: немає більших мук, ніж знати про власний кінець. Він бачив, як вона боролася за кожний день, тримаючись навіть за найпримарнішу надію.
Вона померла через два місяці. Дорогу від дому до цвинтаря він встелив квітами. Він плакав, як дитина, коли опускали труну, і відчув, що постарів на тисячу літ…
Вдома, під її подушкою, він знайшов записку з новорічним бажанням: «Бути щасливою поруч із Ним до кінця своїх днів». Кажуть, бажання, загадане на Новий рік, неодмінно здійсниться… Очевидно, так і сталося, бо цього ж року він написав: «Стати вільним».
Кожен отримав те, чого, наче, прагнув… Він терпіти не міг свою дружину. Серйозно, просто вже не міг Разом вони прожили п’ятнадцять років.
Завтра день народження моєї свекрухи. Моїй донечці вже чотири з половиною місяці. Спершу свекруха покликала
Привіт, друже, слухай, це історія про нашого Нікіту і Оленку, яку я тобі розкажу, ніби сидимо за чайком
Сьогодні записую в щоденник, бо здається, треба розвіяти власні думки. Оксано, ти впевнена, що саме зараз
Діти приїхали в гості та назвали мене поганою господинею. Було це ще тоді, коли я готувала щось смачне
Підняла на ноги свою свекруху. Але я зла, бо не виполола грядки. Що ти тут робиш?! стоячи посеред бурякових
14 березня 2025р., квартира12, вулиця Пушкінська, Київ. Сьогодні ввечері я, Петро, сидів у своїй вітальні
Марія два роки була лише доглядальницею у матері свого чоловіка. Марії вдалося вийти заміж за дуже солідного чоловіка.
Ключ у руці Дощ глухо барабанив у вікно хрущовки, ніби хтось весь вечір виводив ритм часу до кінця.
