ZigZag

Чоловік запросив свою колишню дружину з дітьми на Новий рік, а я зібрала валізу і поїхала до подруги

Скажи мені, що це якась жартівлива маячня, Остапе. Чи, може, я щось не так почула з-за шуму води?

«Чоловік запропонував на всі свята віддати нашу спальню його батькам, а нам спати на підлозі: родинний гостинний абсурд чи випробування для шлюбу по-українськи»

30 грудня Сьогодні, власне, відбулася «вирішальна розмова» з чоловіком, яка, як виявилося, взагалі не

Без категорії

Двадцять років потому я впізнаю у хлопці свого молодого себе У переддень весілля Артем підозрював Марію у зраді. Попри її обіцянку вірності, він не хотів її слухати. Але двадцять років потому він зустрічає її сина — свого справжнього двійника… Вони кохали одне одного так, як пишуть у романах. Пристрасно, щиро й особливо. Їхньому коханню заздрили, а лихі язики намагалися розсварити. Молодята готувалися до весілля, якого так і не сталося. За день до весілля Марія призналася нареченому, що чекає дитину. Але замість радості почула лише гнів і образи. Артем підозрював зраду — мовляв, не могла вона так швидко завагітніти. Увічі сказав, що їй не вірить. Але Марія народила це дитя. Друзі казали Артему, що він нерозумно вчинив, бо всім було видно, як Марія його кохає. Та він уперто тримався свого. Заручини було розірвано — весілля скасували. Артем пропонував їй зробити аборт, але вона відмовилась. До останнього чекала його вибачення, однак дзвінка так і не дочекалася. Вона не збиралася телефонувати першою. Кожен вперто йшов власним шляхом. Марія залишилась самотньою матір’ю, але навіть це не скисло її щасливої вдачі. Виховувала сина, як справжнього ангела, задля його майбутнього працювала на кількох роботах. Її син — Костик — дякував мамі: був її опорою і захисником. Він здобув вищу освіту, служив у Збройних силах й отримав роботу. Дорослішаючи, він уже не питав, хто його батько — все розумів сам. У дитинстві Марія розповідала йому казкові історії про “тата”, проте чи вірив він у них? Відповідь очевидна. Костик — справжня копія Артема. В двадцять років він нагадував Марії того закоханого юнака, з яким вона так мріяла про щастя. І от їхні шляхи нарешті перетнулися: Марії, Артема і Костика. Біологічний батько був приголомшений — схожість неможливо не впізнати. Довго спостерігав, не знаходячи слів. Лише через три дні Артем звернувся до Марії: — Пробачиш мені? — Я пробачила давно… — прошепотіла Марія. Саме тоді ожили мамині історії про тата — Костик уперше побачив свого справжнього батька.

Двадцять років потому я впізнаю у хлопцеві самого себе в юності. Напередодні весілля Андрій почав підозрювати

Без категорії

На порозі цього літа: історія Дани, бібліотекарки з Харкова, яка на морському узбережжі зустріла нову любов, врятувала хлопця, знайшла справжніх друзів і змінила все своє життя

На межі цього літа Знаєш, я маю подругу Даринку, вона працює в бібліотеці у Львові. Даринка завжди вважала

Без категорії

Як свекруха залишилася без квартири: чому моя сім’я не повинна утримувати братa чоловіка з його родиною та ще й знімати для них житло, якщо я сама купила трикімнатну квартиру у жахливому стані ще до весілля, все ремонтувала поступово, а тепер вимагають, щоб ми забезпечували і їхніх дітей, і забезпечували житлом дорослого чоловіка з його новою дружиною—як я втратила душевний спокій через сімейні кризи і змушена вимагати, щоб чоловік нарешті сам вирішував свої родинні проблеми.

Щоденник, 12 жовтня Я переконана, що ми зовсім не зобовязані утримувати родину мого швагра й ще й знімати

Без категорії

080

Замовкла з чоловіком після його приниження на моєму ювілеї — і вперше побачила, як йому стало страшно

Ну що, піднімемо чарку за іменинницю! Сорок пять знову молодиця, хоч у нашому випадку це швидше сушена

Без категорії

015

Ти обкрадаєш мого сина, а він навіть лампочку купити не може: як свекруха вимагає подарунки на день народження й звинувачує мене в жадібності, а чоловік уже звик спускати зарплату на ігри замість того, щоб годувати свою маму та родичів

Неділя розпочалася для мене досить спокійно: я лежав на дивані, накритий ковдрою. Моя дружина Анна поїхала

Без категорії

Неочікуваний “спадок” від колишнього чоловіка-алкоголіка: турбота про сварливу свекруху, самотній похорон та несподіваний дар у заповіті

Спадщина від колишнього чоловіка або сюрприз від свекрухи У подарунок від чоловіка-пияка Оленка отримала

Без категорії

Ти просто не можеш знайти спільну мову з ним — Я цього робити не буду! І не командуй тут! Ти мені ніхто! Данил грюкнув тарілкою об мийку так, що вода бризнула по всій кухні. Анна на мить завмерла, переставши дихати. П’ятнадцятирічний хлопець дивився на неї з такою злістю, ніби вона особисто зруйнувала його життя. — Я лише попросила допомогти з посудом, — Анна намагалася говорити спокійно. — Це звичайне прохання. — Моя мама ніколи не змушувала мене мити посуд! Я не дівчина! І взагалі, хто ти така, щоб мене тут повчати? Данил розвернувся й вийшов з кухні. За секунду з його кімнати загриміла музика. Анна сперлась на холодильник і заплющила очі. Рік тому все виглядало зовсім інакше… Максим з’явився у її житті випадково. Він працював інженером у сусідньому відділі великої будівельної компанії. Вони часто зустрічались на нарадах. Спочатку кавування у обід, потім вечері після роботи, довгі розмови телефоном до півночі. — У мене є син, — зізнався Максим на третьому побаченні, крутячи в руках серветку. — Данилу п’ятнадцять. Ми з його мамою розлучилися два роки тому — йому важко. — Розумію, — Анна поклала свою руку на його долоню. — Діти завжди болісно сприймають розлучення батьків. Це нормально. — Ти справді готова прийняти нас з ним? У той момент Анна щиро вірила, що готова. Їй було тридцять два, за плечима — невдалий перший шлюб без дітей, і вона мріяла про справжню родину. Максим здавався саме тією людиною, з якою можна побудувати щось міцне. Через півроку він освідчився — ніяково, трохи зніяковівши, поклавши каблучку в коробочку з її улюбленими тістечками. Анна розсміялася і одразу сказала «так». Весілля відсвяткували скромно: батьки обох, кілька близьких друзів, невеличкий ресторан. Данил просидів увесь вечір з телефоном, жодного разу не піднявши голову на молодят. — Він звикне, — шепнув Максим, помітивши розгубленість Анни. — Дай йому час. Анна переїхала до просторої трикімнатної квартири Максима наступного дня після весілля. Світла квартира з великою кухнею й балконом у тихий двір. Але з перших хвилин Анна відчула себе гостею в чужому домі… Данил дивився на неї крізь — як на меблі, мимохідь, не помічаючи. Коли Анна заходила в кімнату — він демонстративно вдягав навушники. Відповідав коротко, не дивлячись у вічі. Перші два тижні Анна списувала все на адаптацію. Мовляв, хлопцеві треба час. Йому складно прийняти, що тато одружився. Все налагодиться. Не налагодилося. — Даниле, будь ласка, не їж у кімнаті, тарганів приведемо. — Мені тато дозволяв. — Даниле, уроки зробив? — Не твоя справа. — Даниле, прибери за собою, будь ласка. — Сама прибирай. Тобі ж все одно немає чим зайнятись. Анна пробувала говорити з Максимом. Обережно, підбираючи слова, щоб не здаватися злою мачухою з казки. — Мені здається, треба встановити хоча б елементарні правила, — сказала вона ввечері, коли Данил пішов до себе. — Не їсти у кімнаті, прибирати після себе, робити уроки до певного часу… — Аню, йому й так важко. — Максим потер перенісся. — Розлучення, нова людина вдома… Давай не будемо тиснути. — Я не тисну. Хочу, щоб у домі був порядок. — Він ще дитина. — Йому п’ятнадцять, Максим. В такому віці вже можна навчитися помити за собою кружку. Але Максим лише зітхнув і ввімкнув телевізор. Ситуація тільки погіршувалася. Коли Анна попросила Данила винести сміття, той подивився на неї з відвертою зневагою. — Ти мені не мати. І не станеш нею ніколи. Не маєш права командувати. — Я не командую, а прошу допомогти по дому, в якому ми всі живемо. — Це не твій дім. Це дім мого тата. І мій. Анна знову обговорювала це з чоловіком. Той слухав, кивав, обіцяв поговорити з сином. Але це нічого не міняло — або й розмови не було, Анна вже не розуміла. Данил почав повертатись додому майже опівночі. Без попереджень, без дзвінків. Анна не спала, прислухаючись до всіх шумів у під’їзді. Максим спав спокійно. — Скажи йому хоча б, щоб писав, де він і коли буде, — попросила Анна зранку. — Мало що може статися. — Він уже дорослий, Аню. Не можна його контролювати. — Йому п’ятнадцять! — Я у його віці теж гуляв до пізна. — Але ж ти можеш поговорити з ним? Пояснити, що ми хвилюємося? Максим знизав плечима і пішов на роботу… Кожна спроба встановити бодай якісь межі перетворювалась на скандал. Данил кричав, грюкав дверима, дорікав Анні, як вона руйнує їхню сім’ю. І щоразу Максим ставав на бік сина. — Йому тяжко після розлучення, — повторював він, як мантру. — Ти повинна це розуміти. — А мені не тяжко? — не витримала Анна. — Я живу в домі, де мене відверто зневажають, а чоловік робить вигляд, що все гаразд! — Ти перебільшуєш. — Перебільшую?! Твій син сказав мені, що я тут ніхто і звати мене ніяк. Дослівно. — Він підліток. Вони всі такі. Анна зателефонувала мамі, яка завжди знала, що сказати. — Доню, — її голос був стривоженим. — Ти ж нещасна. Я це чую у кожному слові. — Мамо, я не знаю, що робити. Максим не хоче визнавати проблему. — Бо для нього її немає. Його все влаштовує. А страждаєш лише ти. Світлана Петрівна помовчала, а потім додала м’яко: — Ти заслуговуєш кращого, Аню. Подумай про це. Данил, відчувши повну безкарність, розперезався зовсім. Музика гриміла до ночі. Брудний посуд з’являвся де завгодно — на журнальному столику, на підвіконні у спальні, навіть у ванній. Шкарпетки валялися в коридорі, підручники — на кухонному столі. Анна прибирала, бо не могла жити в бруді, і плакала від безсилля. Згодом Данил перестав навіть вітатися з нею. Вона існувала для нього лише як об’єкт для знущань. — Ти не можеш знайти підхід до дитини, — якось сказав Максим. — Може, проблема в тобі? — Підхід? — Анна гірко всміхнулася. — Я намагаюся вже півроку. А він при тобі називає мене «ця». — Ти все драматизуєш. Останню спробу знайти спільну мову Анна зробила цілий день — знайшла в інтернеті рецепт улюбленої страви Данила — курки в медовому соусі з селянською картоплею. Купила найкращі продукти, простояла біля плити чотири години. — Даниле, йди вечеряти! — покликала вона, накривши на стіл. Підліток вийшов із кімнати, поглянув на тарілку і скривився. — Я це їсти не буду. — Чому? — Бо це готувала ти. Він розвернувся і пішов. За хвилину грюкнула вхідна двері — Данил подався до друзів. Максим повернувся з роботи, побачив охололу вечерю й засмучену дружину. — Що сталось? Анна розповіла. Максим зітхнув. — Ну, Аню… Не приймай близько до серця, він не зі зла. — Не зі зла?! — Анна вже не могла стриматись. — Він спеціально мене принижує! Щодня! — Ти просто гостро реагуєш. За тиждень Данил привів до квартири компанію друзів — п’ятеро хлопців із класу. На кухні залишились рештки їжі, розкидані по всіх поверхнях. — Негайно розходьтеся! — Анна зайшла до вітальні, де влаштувалася компанія. — Вже одинадцята вечора! Данил навіть не повернувся. — Це мій дім. Я тут що захочу, те й роблю. — Це наш спільний дім. І тут є правила. — Які ще правила? — один із друзів Данила зареготав. — Дань, а це хто? — Та так, ніхто. Не звертай уваги. Анна пішла до спальні й зателефонувала Максиму. Той приїхав за годину, коли компанія вже розійшлася. Побачив безлад, виснажену дружину. — Аню, ну навіщо ти так реагуєш? Просто хлопці зайшли ненадовго. — Ненадовго?! — Ти перебільшуєш. І взагалі, — насупився Максим, — мені здається, ти намагаєшся налаштувати мене проти сина. Анна дивилась на чоловіка і вже його не впізнавала. — Максиме, нам треба серйозно поговорити — про нас і наше майбутнє. Чоловік напружився, але сів навпроти. — Я більше так не можу, — Анна говорила повільно, добираючи слова. — Півроку я терплю зневагу. Від Данила — хамство. Від тебе — повну байдужість до моїх почуттів. — Аню, я… — Дай закінчити. Я намагалася. Чесно намагалася стати частиною цієї сім’ї. Але сім’ї немає. Є ти, твій син і я — чужа жінка, яку терплять, бо вона готує і прибирає. — Ти несправедлива. — Несправедлива? Коли твій син востаннє сказав мені добре слово? Коли ти востаннє став на мій бік? Максим мовчав. — Я тебе кохаю, — нарешті сказав він тихо. — Але Данил — мій син. Для мене він найважливіший. — Важливіший за мене? — Важливіший за будь-які стосунки. Анна кивнула. Усередині було порожньо і холодно. — Дякую за чесність. Чаша терпіння переповнилася через два дні. Анна знайшла свою улюблену блузку — подарунок мами на день народження — розірвану на клапті. Вона лежала на її подушці, і сумнівів, хто це зробив, не було. — Даниле! — Анна вийшла до нього з шматками тканини. — Це що? Підліток знизав плечима, не відриваючись від телефона. — Немає поняття. — Це моя річ! — І що? — Максиме! — Анна подзвонила чоловікові. — Приїдь. Терміново. Максим приїхав, поглянув на блузку, на сина, на дружину. — Даню, ти це зробив? — Ні. — Бачиш? — Максим розвів руками. — Каже, що не робив. — А хто тоді? Кіт? У нас немає кота! — Може, ти випадково… — Максиме! Анна зрозуміла, що далі говорити марно. Чоловік ніколи не зміниться й не стане на її бік. Для нього існує лише син. А вона — просто функція у цьому домі. — Данилу складно без матері, — в сотий раз повторив Максим. — Ти повинна це розуміти. — Я розумію, — відповіла Анна дуже спокійно. — Я все розумію. Увечері вона дістала валізи. — Що ти робиш? — Максим завмер у дверях спальні. — Збираю речі. Я йду. — Аню, почекай! Давай поговоримо! — Ми спілкуємося вже півроку. Нічого не змінюється, — Анна акуратно складала сукні в чемодан. — Я теж маю право на щастя, Максим. — Я змінюся! Поговорю з Данилом! — Пізно. Вона подивилася на чоловіка — красивого, дорослого, який так і не навчився бути чоловіком. Лише батьком. Батьком, який руйнує дитину своєю сліпою любов’ю. — Подам на розлучення наступного тижня, — сказала Анна, застібаючи блискавку. — Аню! — Прощавай, Максиму. Вона вийшла з квартири, не озираючись. У коридорі майнуло обличчя Данила — вперше у його погляді було щось інше, ніж зневага. Розгубленість? Страх? Анні було вже байдуже. Орендована квартира виявилась маленькою, але затишною: однокімнатка в спальному районі з вікнами на тихий двір. Анна розклала речі, заварила чай і сіла на підвіконня. Вперше за півроку їй було спокійно. …Розлучення оформили через два місяці. Максим кілька разів дзвонив, просив дати ще один шанс. Анна відповідала чемно, але твердо: ні. Вона не зламалася і не озлобилася. Просто зрозуміла: щастя — це не терпіння й нескінченні жертви. Щастя — коли тебе цінують і поважають. І вона обов’язково його знайде. Тільки не з цим чоловіком.

Ти просто не можеш знайти до нього ключ Я цього не робитиму! І не командуй тут! Ти ж мені ніхто!

Без категорії

Дай мені, прошу, привід: історія Насті, яка розлюбила свого чоловіка, але несподівано дала шанс їхній родині — шлях від байдужості до надії у сучасній українській сім’ї

Гарного дня, Денис нахилився і торкнувся губами її щоки. Уляна машинально кивнула. Щока залишилася сухою