Без категорії
07
Леонід вперто не вірив, що Іра — його донька, бо дружина Віра працювала в магазині, а селяни пліткув…
Олександр вперто не вірив, що Даринка його дочка. Дружина, Катерина, працювала продавчинею в районному магазині.
ZigZag
Без категорії
077
«Валерія миє посуд на кухні при денному світлі, а Іван вимикає світло, дорікаючи за марнотратство: р…
Леся мила посуд на кухні, коли туди зайшов Олексій. Він перед цим вимкнув світло. Зараз ще досить світло
ZigZag
Без категорії
06
«Валерія миє посуд на кухні при денному світлі, а Іван вимикає світло, дорікаючи за марнотратство: розмова подружжя про скупість, економію, мрії, життя “на потім” і рішення нарешті жити для себе — діалог, після якого наступає розлучення»
Леся мила посуд на кухні, коли туди зайшов Олексій. Він перед цим вимкнув світло. Зараз ще досить світло
ZigZag
Без категорії
012
Чоловік насолоджувався вихідним днем і спав, коли раптом пролунала несподівана дзвінок у двері
Я насолоджувався вихідним і міцно спав, коли несподівано задзвонив дзвінок у двері. Хто міг прийти так рано?
ZigZag
Без категорії
01
Десять років працювала кухаркою й нянькою в родині сина — жодної вдячності не отримала
Десять років працювала кухаркою у сімї сина а вдячності не дочекалася Ольга Павлівна все життя пропрацювала
ZigZag
Без категорії
02
Мій син має феноменальну пам’ять: у дитсадку він завжди пам’ятав напам’ять усі ролі для свят, тому було загадкою, у якому костюмі він з’явиться — діти часто хворіли, а він міг замінити будь-кого. На новорічному ранку п’ятирічному синові дісталася роль огірочка. Дізнавшись про це напередодні чергування, я купила зелену футболку, кольоровий картон і всю ніч з натхненням шила зелені шортики та клеїла салатову картонну шапочку з дротяним “хвостиком”, обтягнутим зеленою тканиною. На ранок у садок повів дитину тато — викликало певне хвилювання, тому інструкцію щодо костюму й закріплення шапочки йому читала особливо ретельно. Під час чергування дзвонить вихователька з нервовими нотками: захворів виконавець головної ролі, і завтра син буде… Колобком! На моє нервове “А Колобок може бути в костюмі… огірочка?” — у слухавці пролунала значуща тиша. Я дзвоню чоловікові на роботу, повідомляю форс-мажор. Щасливий голос (тоді вже мало б насторожити!) каже: жодних проблем! Він візьме з собою двох друзів-хірургів, а три лікарі — це суперкоманда, вони все вирішать: один готує, другий сміється, третій клеїть. Дзвоню ввечері додому — син радіє: футболку білу купили, тато клеїть жовтий круг, “дядя Вова” варить їсти, “дядя Владик” — сміється. За годину — дядя Владик малює очі, дядя Вова відкриває банку солоних огірків, тато вже гикає від сміху. О 12 ночі дзвоню знову — обидва “дяді” сплять, ключове — нюанси. Колобка приклеїли суперклеєм до футболки, і коли віддирали — порвали її. Пришили медичним шовком на зелену футболку огірка. Голову колобка зробили з 30 зубами, але два не вмістили — не вистачило картону. Сказала: “На тлі 30-ти — не страшно!”. Можу спати спокійно й працювати — костюм найкращий! З ким хропить син? З дядею Владиком, який вирізав зуби й заснув у кріслі. До ранку сумніви не зникали. Після зміни я таки вибігла у садок хоч на годину. Трохи запізнилась… У залі — вибухи реготу, хтось ридає. Відчиняю двері: біля ялинки стрибає Колобок. Величезне кругле жовте обличчя на грудях від підборіддя до колін, очі “дивляться” в різні боки, три довгі медичні шви — глибокі зморшки досвідченого життям колобка. Особливо вражало, що не вистачало двох передніх зубів у самому центрі “усмішки”. Це був дуже старий, добряче потертий життям Колобок із хронічним алкоголізмом, щойно звільнений з колонії суворого режиму… А всю цю багатогодинну працю трьох хірургів завершувала весела салатова шапочка-огірочок з тканинним “хвостиком”. Син починає декламувати: “Де ви ще такого побачите, як я?..” (продовження було про те, що тільки в казці й на новорічному ранку, але вже ніхто не слухав — вихователька сіла на корточки, увесь зал плакав зі сміху…)
Мій син Андрійко має неймовірну память. Ще в садочку він напамять знав усі тексти до свят, тому завжди
ZigZag
Без категорії
05
Не чекали Коли мій з Машкою тато поїхав на заробітки й пропав безвісти, я був у п’ятому класі, а сестра — в першому. До того він теж часто зникав: місяцями їздив по Україні, повертався, коли хотів, проте завжди — з грошима й подарунками. Мама любила його до нестями, терпіла всі його від’їзди. — Володько, повертайся скоріше, — просила вона. — Та не переймайся. Жди з гостинцями, — відмахувався тато, цілував маму і зникав. Поки його не було, за нами наглядав його брат — дядько Коля. Жив він по сусідству, завжди допомагав та був нам опорою. — Ну як ти тут, Таїса? Як малі? — запитував дядько Коля. — Ура, дядько Коля прийшов! — кричав я, і ми з Машкою летіли його обіймати. Дядько Коля часто гуляв із нами по вихідних: у парк на каштани чи річку, поки мама відпочивала або роздумувала про свою нелегку жіночу долю. Підростаючи, я допомагав дядькові встановлювати в коридорі шведську стінку, тато тоді не з’являвся вже пів року. — Дядь Коль, а чому ти не одружишся? — якось запитала Машка, мудра не по роках. — Не моє… Як сподобається — одружуся, — відповів він. — А діти? Не хочеш своїх? — Мені і з вами добре, — посміхнувся дядько. Цілу ніч після того Машка мріяла про подарунки від тата, поки я пояснював їй, скільки насправді коштували спортивні снаряди, які приніс наш опікун. Тато вже не з’являвся. Раз якось дядько Коля зайшов до мами поговорити. — Таїсо, не плач, я ж поруч, не залишу вас. Ну ти ж знаєш його: де солодше — там і він. Мама плакала, але дядько Коля приходив, як завжди: допомагав, ремонтував, грався з нами. І настав день, коли він зважився заговорити з мамою про свої почуття. — Коль, навіщо я тобі? Ти заслуговуєш справжнього щастя… — Я сам вирішу, хто мені потрібен. — А якщо він повернеться?.. — Я все одно люблю його… — стиха сказала мама. Та все змінилося: ми стали сім’єю. Мама народила дядькові Колі сина Вадика, узяли шлюб, життя поступово налагоджувалося. Я закінчив школу без трійок, мав вступати до університету — справжнє свято для всієї родини! — У нас учений буде, Коля! — раділа мама. — А ми теж не гірші за інших! — усміхався дядько Коля. На кухні Вадик верзався по столу, Коля садив його на коліна, а ми з Машкою сперечалися про шампанське. І тут задзвонив дзвінок. На порозі — наш батько, Володя. В кімнаті зависла тиша. — А чого ви? Святкуйте, — буркнув він, оглянув кімнату. Мама забрала Вадика й відгородилася ним, як щитом. Коля вийшов, притиснувши плечі. Я й Машка поспішили за ним. — Маш, йди за ним, а я залишуся послухати, — прошепотів я. Залишившись у коридорі, я чув, як батько намагався повернути все назад: — Ну, було, що було. Я повернувся! — Йди геть, Володю. Ніхто тебе тут не чекав! — твердо сказала мама. — Бреше. Я по очах бачу, — не здавався він. — Я все сказала. Тато вийшов, кинув мені: — Підслуховуєш? Далеко підеш… Але я вже був дорослий і байдужий до його думки. В кімнаті мама заспокоювала Вадика, поправляла зачіску й готувала стіл — наче Юлій Цезар у сукні. — Уф, мало не зіпсував свята, — сказала мама і усміхнулась трішки невпевнено. Я вийшов у парк. Там Машка сиділа поруч із дядьком, стискала його руку. — Тату, годі сидіти, ходімо додому. Мама кличе, — мовив я, і в Коли затремтіли руки. Машка обійняла його долоньками: — Правда, ходімо, тату? Ми пішли додому. Як-не-як, сьогодні був наш день. Я закінчив школу.
Наш з Машкою тато поїхав десь на заробітки і зник, коли я навчався у пятому класі, а сестра у першому.
ZigZag
Без категорії
010
Мій чоловік працює, але всі витрати оплачую я сама — як я опинилася в такій ситуації й чи варто йти на розлучення?
Мій чоловік працює, а за все плачу я. Запитуєте, як я втрапила в таку халепу і чого погодилась на такі умови?
ZigZag
Без категорії
086
«Як вона могла?! Навіть не спитала! Не порадилась! Треба ж таке придумати: прийти у чужу квартиру й господарювати, наче вдома! Жодної поваги! Господи, за що мені таке? Все життя з нею возилась, і ось тобі “дякую”! Та вона й за людину мене не вважає! – Ніна змахнула сльози, – бач, їй не до вподоби моє життя! На своє нехай гляне! Сидить у своїй “однокімнатці” і думає, що щастя за хвіст спіймала. Ні чоловіка путнього, ні роботи нормальної: якась там віддаленка. На що людина живе? А ще мене розуму-вчить! Я вже давно забула те, про що вона тільки починає думати!»
Як вона могла?! Ані порадилаcя, ані попередила! Треба ж додуматися: прийти в чужу квартиру та розпоряджатись
ZigZag
Без категорії
05
Мамо, я одружуюся! – радісно вигукнув син. – Я рада, – стримано відповіла Софія Іванівна. – Мамусю, а що сталося? – здивовано запитав Віктор. – Та нічого… Де жити плануєте? – звузивши очі, спитала мама. – Тут, вдома. Ти ж не проти? Квартира велика, нам цілком вистачить місця. – А у мене є вибір? – гірко промовила мама. – Ну не знімати ж квартиру? Там такі ціни, що нам на їжу не вистачить… Ми все одно тимчасово, будемо працювати та збирати на власну квартиру – так швидше вийде. Софія Іванівна знизала плечима. – Гаразд… В‘їжджайте, живіть, скільки треба, але дві умови: рахунок за комунальні послуги – на трьох, а хатньою робітницею я не буду. – Добре, мамо! Як скажеш! – швидко погодився Віктор. Молодята зіграли скромне весілля й почали спільне життя під одним дахом: Софія Іванівна, син Вітя та невістка Ірина. З першого ж дня, як молоді оселилися, у Софії Іванівни завелися важливі справи. Молодята поверталися з роботи, а мами вдома нема, в каструлях пусто, в оселі безлад – як залишили, так усе й лежить, нічого не змінюється. – Мамо, а ти де була? – здивовано питає вечірній син. – Ой, Вітю, зателефонували з Палацу культури, запросили співати у Хор української народної пісні – голос у мене ще той, ти ж знаєш… – Та невже? – здивувався син. – Правда, просто забув, що я колись тобі розповідала. Там такі ж пенсіонерки, як я, разом збираються й співають. Дуже мені сподобалося, завтра ще піду! – А завтра що – знову хор? – питає син. – Ні, завтра – поетичний вечір. Будемо читати Шевченка. Ти ж знаєш, як я Шевченка люблю! – Справді? – знову здивувався син. – І справді! Як же ти неуважний до матері! – з легким докором сказала Софія Іванівна. Ірина уважно слухала розмову, але мовчала. Як тільки син одружився, Софія Іванівна ніби вдихнула нове життя: відвідувала усі можливі гуртки для пенсіонерів, кількість подруг збільшилася, весела компанія вечорами займала кухню, пили чай із варенням та галетами, грали у доміно, разом гуляли, а інколи так захоплювалася українським серіалом, що й не помічала, як діти прийшли додому. До хатньої роботи Софія принципово не торкалася – все переклала на невістку й сина. Перше час ті мовчали, потім Іра дивилась косо, далі – подружжя перемовлялося, згодом Вітя вже голосно зітхав. На всі ці дрібниці Софія Іванівна взагалі не зважала – вона нарешті жила на повну! Одного дня мама повернулася додому дуже щаслива, підспівуючи собі «Несе Галя воду». Зайшла на кухню, де молоді сумно їли свіжозварений борщ, усміхнулася й сказала: – Діти, можете вітати! Познайомилася з чудовим чоловіком і завтра їду з ним до санаторію! Оце гарна новина? – Авжеж, – в один голос погодилися і син, і невістка. – Все серйозно? – обережно запитав син, переймаючись, чи не з’явиться ще один мешканець. – Поки не знаю, після санаторію буде видно, – сказала Софія Іванівна, налила собі борщу й з апетитом доїла, потім ще й добавки попросила. Після поїздки мама повернулася розчарована – сказала, що Олексій не її рівень, розійшлися, але додала, що ще все попереду. Гуртки, кава з подружками та прогулянки тривали. Зрештою, коли молоді вкотре прийшли до неприбраної квартири з порожнім холодильником, Іра не витримала, голосно грюкнула дверима холодильника й вигукнула: – Софія Іванівна! А хіба не могли б ви займатися й домашніми справами? В квартирі – хаос, у холодильнику – порожньо! Чому лише ми маємо все робити? – А чого ви такі знервовані? – здивувалася мама. – Якщо б жили самі, хто вам би допомагав? – Але ж ви – мама! – наполягла невістка. – А я не рабиня, щоб служити цілими днями. Своє відслужила! Я відразу попередила, що хатньою робітницею не буду. Це була умова. Якщо Вітя не сказав тобі – я не винна! – Я думав, ти пожартувала, – розгублено мовив Віктор. – Ви хочете щасливо жити, ще й щоб я все ладнала? Ні! Не буду – й крапка! Якщо щось не влаштовує – можете жити окремо! – сказала Софія Іванівна й пішла до своєї кімнати. А наступного ранку, як завжди, підспівуючи «Ой, не вечір, не вечір», одягла гарну сорочку, нафарбувала губи яскраво-червоним, та вирушила до Палацу культури, де на неї чекав Хор української пісні…
Мамо, я одружуюся! радісно промовив син. Я рада за тебе, відгукнулася Леся Андріївна, голос її майже
ZigZag
© 2026 ZigZag