ZigZag

Безмежна нахабність: Як Коля відчайдушно вмовляв Наталю здати хату на морі рідному брату, обіцяв усе компенсувати, а в підсумку сам опинився на підробітках, коли «рідня» традиційно забула про обіцянки й гроші

– Ну скажи мені чесно, Олесю, заговорив трохи невдоволено Василь, яка взагалі різниця, кому ми

Без категорії

Лунне відлуння у новорічній тиші: історія Олександри Іванівни, яка зустріла самоту й надію у реабілітаційному центрі напередодні свята

Ехо у нічній тиші У реабілітаційне відділення Марина Богданівна потрапила за два тижні до Різдва.

Без категорії

013

Мамо, ти серйозно зараз? Львівська брама? Це ж мінімум шість тисяч гривень за вечерю! На людину!

Без категорії

Я НІКОЛИ НЕ БРАЛА ЧУЖОГО: Історія дружби, заздрості та випробувань від шкільних років у Марти й Насті до дорослого життя, де зрада, біль, кохання і боротьба з сімейними трагедіями сплітаються під наглядом суворої української долі.

В ЖИТТІ ЧУЖОГО НЕ БРАЛА Ще з дитинства, навчаючись у звичайній львівській школі, Соломія відчувала змішані

Без категорії

045

«Варвара Сергіївна розкриває секрети: як учителька фізкультури та колишня чемпіонка з Муай Тай змусила чоловіка та свекруху поважати себе та навчила всю родину справедливості»

Ходи додому! Там поговоримо! з невдоволенням кинув Остап. Ще мені, шоу серед людей влаштовувати!

Без категорії

От такої “допомоги” не втечеш: історія Поліни, або коли свекруха вирішує життя за всю сім’ю

У всіх би так допомагали Лесе, я сьогодні до вас зайду, допоможу з онуками. Олеся притисла телефон плечем

Без категорії

063

Ходи додому! Там поговоримо! з невдоволенням кинув Остап. Ще мені, шоу серед людей влаштовувати!

Без категорії

Просто подруга дитинства: як Аліна, Іван, Кирило та невгамовна Віра ледь не зруйнували багаторічну дружбу між кавою, настільними іграми та ревнощами в київському кафе

Просто подруга дитинства Справді, ти плануєш провести всю суботу порпаючись у гаражі, перебираючи мотлох?

Без категорії

У кожного серця — своя любов, у кожної родини — своя історія: Анютині сльози, мамині булочки-сердечка і новий шанс на щастя

У кожного кохання своя форма Оленка вийшла на двір і відразу здригнулася пронизливий вітер наскрізь пробрав

Без категорії

Життя в гармонії: — Ладо, я забороняю тобі спілкуватись із сестрою та її родиною! У них своє життя, у нас — своє. Ти знову дзвонила Наталці? Жалілася на мене? Я тебе попереджав. Не ображайся, якщо що, — Богдан боляче стиснув мені плече. Як завжди у таких ситуаціях, я мовчки йшла на кухню. На очах виступали гіркі сльози. Ні, рідній сестрі я ніколи не скаржилась на своє життя. Ми просто спілкувались. У нас були літні батьки, було про що поговорити й порадитися. Богдана це дратувало. Він ненавидів мою сестру Наталку. У її сім’ї панували спокій та достаток. Чого ніяк не можна було сказати про нас із Богданом. Коли я виходила заміж за Богдана, щасливішої дівчини на цілому світі не було. Богдан закружляв мене у вирі пристрастей. Мене зовсім не бентежив його невисокий зріст — Богдан був на голову нижчий за мене. Також я не надала значення поведінці мами Богдана, яка прийшла на весілля ледве тримаючись на ногах. Згодом з’ясувалося, що свекруха — алкоголічка зі стажем. Я, зачарована коханням, на погане не зважала. Проте, проживши в шлюбі рік, дуже засумнівалась у своєму щасті. Богдан пив, приходив додому п’яний добряче. Згодом розпочалася низка зрад. Я працювала медсестрою у лікарні. Зарплата — не надто. А Богдан віддавав перевагу компанії товаришів по чарці. Жінці забезпечення він не мав наміру давати. Якщо спочатку я марила про дітей, згодом заспокоїлась доглядом за породистим котом. Я вже не хотіла дітей від чоловіка-алкоголіка. Хоча, зізнаюсь, усе ще любила Богдана… — Дурненька, Ладо! Подивись! Навколо тебе чоловіки, заглядають в очі, а ти, неначе у шорах — усе дивишся на свого “коротуна”! Що ти в ньому знайшла? Походжаєш вічно з синцями від його кулаків. Думаєш, ніхто не помічає свої “фінгали” під шаром тонального? Кидай його, поки з люті не добив, — повчала мене подруга, моя колега. Так, Богдан часто давав волю гніву, піднімав руку. Якось так побив, що довелося взяти лікарняний. До того ж, він замикав мене вдома й забирав ключі. З того часу я його панічно боялась. Серце вискакувало, коли він повертався додому. Здавалось, ніби він мстить мені — за відсутність дітей, за те, що “неправильна” дружина, за все… Я не пручалась. Терпіла образи, насилля, приниження. Чому ж я досі любила Богдана? Його мама, схожа на відьму, завжди повторювала мені: — Ладо, слухайся чоловіка, люби всім серцем, забудь про родину й подруг. Я, дійсно, забула про дружбу, родину, підкорилась повністю Богдану. Жила під його владою. Мені подобалось, коли він благав пробачення на колінах, цілував ноги. Примирення завжди було чарівно-солодким. Богдан обсипав ліжко пелюстками троянд. Знала — ті троянди нарвані у дворі друга-запоя. А його дружина, що вирощувала ті квіти, змирялась і дарувала пробачення чоловікові. Мабуть, я так і тягла б цей тягар із Богданом усе життя. Але втрутився випадок… — Відпусти Богдана, у мене від нього син. Ти — “пустоцвіт”, — грубо сказала мені якась незнайомка. — Не вірю! Зникни звідси, — гнала я непрохану гостю. Богдан заперечував усе. — Поклянись, що не твій син! — вимагала я. Богдан мовчав… Я все зрозуміла. — Ладо, ніколи не бачив тебе веселою. Проблеми? — несподівано звернувся до мене головний лікар нашої лікарні — Герман Львович. — Усе добре, — відповіла я, розгубившись. — Це добре, коли у людини все в порядку. Тоді й життя прекрасне, — загадково промовив він. …Головний раніше був одружений, мав доньку, розлучився через зраду дружини. Зараз Герман Львович жив один. Йому — сорок два, невисокий, в окулярах, із залисинами. Але від нього йшов особливий чоловічий шарм, якого я не могла не відчути… Після його слів я зрозуміла: у мене повний хаос, а роки минають. Не можна поставити життя на паузу, поки розберешся… Я повернулася до батьків. Мама здивувалась: — Ладо, що сталося? Чоловік вигнав? — Ні. Потім усе розповім… Згодом дзвонила мені мама Богдана, лаялася, проклинала. Але я вже встигла розправити крила й зітхнути на повні груди. Дякую Герману Львовичу… Богдан погрожував, переслідував. Але я вже звільнилася від нього. — Богдане, не витрачай на мене час. Краще піклуйся про сина. Я перегорнула нашу сторінку. Прощавай, — сказала я спокійно. Я повернулась додому, до Наталки й батьків. Знову стала самою собою. Подруга відмітила мій настрій: — Ладо, не впізнаю! Свіжа, весела — як наречена! І тут Герман Львович зробив мені пропозицію: — Ладо, давай одружимось! Обіцяю — не шкодуватимеш. Але звертайся до мене просто на ім’я! — Ти ж мене кохаєш? — здивувалась я. — Ой, забув — жінкам потрібні слова. Напевно, кохаю. Та більше вірю вчинкам, — Герман поцілував мені руку. — Я згодна, Германе. Упевнена — зможу покохати тебе! …Минуло десять років. Герман щодня доводив свою любов справами. Ноги мені не цілував, словами не розкидався, як мій колишній. Герман піклувався, оберігав, любив. Він умів дивувати чоловічими вчинками. Спільних дітей у нас не було — вирішилось воно саме так. Проте Герман не дорікав. Донька Германа подарувала нам онуку — Сашу. Вона й стала для нас найдорожчою. …Богдан же спився й відійшов у інший світ, навіть п’ятдесяти не проживши. Його мати, зустрічаючи мене на базарі, дивиться з ненавистю, але її стріли вже не досягають мети. А в нас із Германом — все добре. Життя прекрасне!

ЖИТТЯ В ЛАДІ Лесю, я тобі забороняю спілкуватися з сестрою і її ріднею! У них своє життя, у нас своє.