Непотрібна дитина Як хочете назвати свою донечку? літній лікар з лагідною професійною усмішкою подивився
Зима встелила подвір’я Андрія пухкою ковдрою снігу, та його вірний пес Граф, велетенська німецька вівчарка, поводився дивно: замість затишної будки, збудованої Андрієм ще влітку, наполегливо ночував просто неба на снігу, а щоранку, побачивши господаря, нервово ставав між ним і будкою, тихо гарчав і благально дивився — мов просив: «Будь ласка, не заходь туди». Таке незвичне поводження кращого друга змусило Андрія замислитись: що ж приховує Граф?
Вирішивши з’ясувати правду, Андрій виманив Графа на кухню шматочком духмяного стейку і, поки собака зачинений у хаті голосно гавкав у вікно, сам підкрався й обережно зазирнув у будку — і завмер від побаченого: всередині, згорнувшись у ковдрі, лежало маленьке кошеня — брудне, напівзамерзле, ледь дихаючи; Граф знайшов його десь і, замість прогнати, прихистив, ночував сам у снігу, щоб не налякати малюка, і пильно охороняв будку, ніби скарб!
Затамувавши подих, Андрій вийняв бідолашне кошеня й, притиснувши до грудей, відчув, як Граф підбіг і тихо прихилився поруч — уже без гарчання: готовий допомогти.
— Ти справді добрий пес, Граф… кращий за багатьох людей, — прошепотів Андрій.
Відтоді на подвір’ї жило вже не двоє, а троє друзів, а будка, зроблена з любов’ю, знову стала справжнім домом для врятованих душ. Зима накрила двір Андрія мякою ковдрою снігу, але його вірний пес Бурлак, величезна українська вівчарка
– Ваш чоловік батько мого сина. З такими словами до спокійно обідаючої Оленки підійшла незнайома жінка.
Ти знову поскупилась на сіль? Скільки разів казати прісне, як дощова вода, Максим голосно відсуває тарілку
Щоденник, 15 квітня Сьогоднішній день був непростий і змусив мене по-новому подивитись на людей поруч зі мною.
Мій товариш, 42 роки, нарешті знайшов собі дружину. Каже: «Вона блискуча прибиральниця, вміє готувати
Давно це було, ще до війни, коли в Києві на Осокорках стояла стара хрущівка, і там жила Марія Петрівна.
Я з нього справжню людину зроблю
— Мій онук не буде лівшею! — обурилася Тамара Петрівна.
Денис обернувся до тещі, темніючи від роздратування.
— А що в цьому поганого? Ілля народився такими, це його особливість.
— Особливість! — фыркнула Тамара Петрівна. — Це не особливість, а недорозвинутість. Віками праву руку вважали головною. А ліва — від лукавого.
Денис ледве стримав сміх. Двадцять перше століття, а теща мислить категоріями радянського Заполяр’я.
— Тамаро Петрівно, медицина ж давно довела…
— Мені твоя медицина не указ! — перебила вона. — Я свого сина переучила, і він виріс нормальною людиною. Переучіть Іллю, поки не пізно! Потім дякуватимете.
Вона розвернулася і вийшла з кухні, залишивши Дениса з недопитою кавою і дивним присмаком від розмови.
Спершу Денис не надав значення тещиним словам. Ну, старомодна — що вдієш? Кожне покоління має свої упередження. Він помічав, як Тамара Петрівна м’яко поправляє внука, перекладаючи ложку з лівої руки в праву, і думав: нічого страшного, дитяча психіка гнучка, а бабусині примхи не можуть серйозно зашкодити.
Ілля був лівшею від народження. Денис пам’ятав, як у півтора року син тягнувся до іграшки саме лівою рукою, а потім незграбно, по-дитячому, почав малювати — завжди лівою. Це здавалося таким природним, його особливим світом. Просто частина Іллі, як колір очей чи ямочка на щоці.
Для Тамари Петрівни це було інакше. Ліворукість у її світі — дефект, помилка природи, яку треба обов’язково виправити. Щоразу, коли Ілля брав олівець лівою рукою, у бабусі стиснуті губи, погляд — ніби він робить щось ганебне.
— Правою, Ілля! Бери правою.
— Знову за своє? В нашій родині лівшів не було і не буде.
— Я Сергія переучила — і тебе переучу!
Денис якось почув, як вона оповідала Олі про цей свій “подвиг”. Про малого Сергійка, «неправильного», якого перевчала, прив’язувала руку, стежила, карала за впертість. І ось результат — дорослий “нормальний” чоловік.
В її гордовитому голосі звучала така впевненість у власній правоті, що Денису стало не по собі.
Зміни у синові він помітив не одразу. Спочатку — дрібниці. Ілля вагався, тягнучись по щось на столі, рука завмирала у повітрі — наче мав вирішити складне завдання. Згодом звик озиратися на бабусю — чи стежить вона?
— Тату, а якою рукою треба?
Це питання Ілля поставив за вечерею, перелякано дивлячись на вилку.
— Якою тобі зручно, сину.
— А бабуся каже…
— Не слухай бабусю, роби так, як тобі зручно.
Але зручно Іллі вже не було. Він плутався, кидав предмети, завмирав посеред дії. Колишні впевнені дитячі рухи поступилися болючій обережності. Хлопчик наче розучився довіряти власному тілу.
Оля усе бачила. Денис помічав, як вона прикушує губу, коли мати знову перекладає ложку у руці Іллі. Як відводить погляд, коли Тамара Петрівна знову заводить свою лекцію про “правильне виховання”. Дружина виросла під гнітом материнської волі й навчилася головному — не сперечайся. Краще притихнути й перечекати бурю.
— Олю, це ж ненормально. Подивися на нього.
— Мама хоче, як краще…
— При чому тут «хоче»? Ти бачиш, що з ним діється?
Оля лиш знизувала плечима та йшла від розмови. Багаторічна звичка підкорятися виявилась міцнішою за материнський інстинкт.
З кожним днем ставало гірше. Тамара Петрівна ніби втяглася в «боротьбу». Тепер вона не просто поправляла внука — коментувала кожен його рух, хвалила, коли він брав щось правою рукою, важко зітхала, коли лівою.
— Бачиш, Іллю, виходить! Треба старатися. Я з твого дядька людину зробила, і з тебе зроблю!
Денис вирішив поговорити з тещею напряму. Вибрав момент, коли Ілля грався в кімнаті.
— Тамаро Петрівно, залиште дитину у спокої. Він лівша, і це нормально. Йому не треба переучування.
Реакція перевершила всі очікування. Тамара Петрівна надулася, як ображене кошеня.
— Ти мені вказуватимеш? Я трьох дітей виростила, а ти мене вчитимеш?!
— Я прошу не чіпати мого сина.
— Твого? А Олині гени там не присутні? Це і мій онук, між іншим. І не дозволю, щоб він виріс… таким.
Вона вимовила «таким» з огидою, ніби йшлося про щось ганебне.
Денис зрозумів: мирно це не закінчиться.
Дні перетворились на позиційну війну. Тамара Петрівна ігнорувала зятя, звертаючись до нього лише через дочку. Денис відповідав тим самим. Між ними повисло гнітюче мовчання, яке зрідка вибухало різкими перепалками.
— Олю, скажи своєму чоловікові, що борщ на плиті.
— Олю, передай мамі, що впораюся сам.
Оля розривалася між ними, бліда й змучена. А Ілля все частіше тихо утикавався у кут дивана з планшетом, намагаючись стати невидимим.
Ідея прийшла Денису в суботній ранок, коли Тамара Петрівна чаклувала над великим баняком борщу. Різала капусту звичними рухами — швидко й впевнено, як робила це вже тридцять років.
Денис підійшов ближче.
— Ви неправильно ріжете.
Тамара Петрівна навіть не обернулася.
— Що, пробач?
— Капусту треба різати тонше. І не поперек, а вздовж волокон.
Вона пирхнула й продовжила працювати.
— Серйозно, — Денис не відступав. — Так ніхто не робить, це неправильно.
— Я вже тридцять років готую борщ.
— І тридцять років готуєте неправильно. Дозвольте покажу.
Він потягнувся до ножа, Тамара Петрівна відсахнулася.
— Ти з глузду з’їхав?
— Ні. Я просто хочу, щоб ви навчилися правильно. Бачите? — він показав на каструлю. — Води забагато. І вогонь надто сильний. І буряк не так закладаєте.
— Я так завжди готую!
— Це не аргумент. Треба переучуватися. Давайте, спробуємо з початку.
Тамара Петрівна застигла з ножем. На її обличчі — справжній подив.
— Що ти таке кажеш?
— Те саме, що ви щодня кажете Іллі — «переучуйся, це неправильно, так не роблять, треба іншою рукою».
— Це зовсім інше!
— Справді? А мені здається, що те саме.
Щоки Тамари Петрівни почервоніли від обурення.
— Ти мою кулінарію порівнюєш з… Та я так завжди робила! Мені так зручно!
— А Іллі зручно лівою рукою. Але ви чомусь не зважаєте на це.
— Це інше! Він дитина, ще може змінитися.
— А ви доросла із закостенілими звичками. То вас вже не перевчиш, правда? То чому маєте право ламати його?
Тамара Петрівна зціпила губи. Очі заблистіли від злості.
— Як ти смієш? Я трьох дітей виростила! Я Сергія переучила — і нічого!
— І як він зараз? Щасливий? Впевнений у собі?
Мовчанка.
Денис знав, що зачепив за живе. Сергій, старший брат Олі, жив у іншому місті і телефонував мамі раз на пів року.
— Я хотіла тільки найкращого… — її голос тремтів.
— Не сумніваюсь. Але у вашому розумінні «краще» — те, що ви захотіли. А Ілля — окрема людина. Маленька, але окрема. Зі своїми особливостями. І я не дозволю їх із нього витиснути.
— Ти мене вчитимеш?!
— Буду. Якщо не припините. Буду коментувати кожен ваш рух, кожну звичку. Подивимось, як вам сподобається.
Вони стояли один навпроти одного — зять і теща, обидва на межі.
— Це низько і дріб’язково! — прошипіла Тамара Петрівна.
— Інакше ви не розумієте.
Щось у ній надломилося. Денис це побачив: внутрішня опора, яка тримала її впевненість, дала тріщину. Тамара Петрівна раптом видалася старшою, меншою, беззахиснішою.
— Я ж люблячи… — вона не договорила.
— Знаю. Але любов треба показувати інакше. Бо більше внука не побачите.
Борщ на плиті почав втікати. Ніхто не кинувся до нього.
Увечері, коли Тамара Петрівна пішла до себе, Оля тихо сіла з Денисом на диван, притулившись до плеча.
— Мене в дитинстві ніхто не захищав, — ледь чутно сказала вона. — Мама завжди знала краще. Я просто… змирялась.
Денис обійняв дружину.
— В нашій сім’ї її правила більше не діють. Більше — нікому.
Оля вдячно стиснула його руку.
А з дитячої чулося легке шурхотіння олівця по паперу. Ілля малював. Лівою рукою. І вже ніхто не говорив йому, що це «неправильно». Мій онук не буде лівшею, обурюється Тамара Володимирівна. Денис повертається до тещі, і у його погляді
Свекруха намагається зруйнувати мою сімю. Найболючіше те, що мій чоловік мені не вірить. Коли я одружився
Мені вже 47 років. Я звичайна жінка, нічим не виділяюся, можна сказати сіра мишка. Не красуня, не маю
