ZigZag

Віталій зручно влаштувався за письмовим столом із ноутбуком і філіжанкою свіжозвареної кави, плануючи доробити робочі справи, як раптом його відволік дзвінок із невідомого номера: “Алло, це Віталій Дмитрович? Вас турбують із київського пологового будинку на вулиці Лук’янівській. Вам знайома Анна Михайлівна Ізотова?” — почувся в трубці голос літнього чоловіка. “Анна померла під час пологів учора. Її мати сказала, що ви — батько її дитини, дівчинки, яку вона вчора народила. Якщо ви справді Ларіонов Віталій Дмитрович, приїдьте завтра в пологовий будинок, поговоримо — я Микола Петрович, головний лікар”. У голові Віталія коїлось щось незбагненне: яка Анна? Яка дитина? Але роздуми про події вересневого відрядження до Одеси привели його до несподіваного висновку… Наступного дня Віталій стоїть у пологовому будинку перед мамою Ані — Вірою Дмитрівною, яка благально просить не відмовлятися від онуки, адже сама вона на групі інвалідності й серцем хвора: “Візьміть дівчинку хоча б на папері, а я роститиму її сама — змилуйтеся!” Віталій, який був певен, що дітей і сім’ї у його незалежному сорокарічному житті не буде ніколи, несподівано зустрічається зі своєю крихітною донькою — дзеркальним відображенням самого себе… І тепер він мусить вирішити: повернутися до звичного життя холостяка чи забрати донечку додому разом із молодою бабусею, подарувавши їй шанс на справжню родину?

Слухай, вчора зі мною сталася така історія досі не можу відійти. Сидів я вдома у своїй квартирі в Києві

Без категорії

029

Я вигукнула у вікно: — Мамо, чого ти так рано? Замерзнеш! — Вона обернулася, помахала лопатою у знак привітання: — Для вас, ледарів, стараюся! — А вже наступного дня мами не стало… Я досі не можу спокійно пройти повз наше подвір’я… Щоразу, коли бачу ту стежку, серце стискається, наче хтось міцно його тримає. Саме я зробила те фото другого січня… Просто йшла повз, побачила сліди на снігу — і зупинилася. Сфотографувала, сама не знаючи навіщо. А тепер це фото — єдине, що залишилось від тих днів… Новий рік ми зустрічали, як завжди, всією родиною. Мама зранку тридцять першого вже була на ногах: запах смажених котлет і її голос на кухні розбудили мене: — Доню, вставай! Допоможеш мені салати доробити? А то тато знову всі продукти з’їсть, поки ми не бачимо! Я спустилась, ще в піжамі, з розтріпаним волоссям. Вона стояла біля плити у своєму улюбленому фартусі з персиками, який я їй подарувала ще у школі. Вона усміхалась, щоки рум’яні від духовки.— Мамо, дай хоч кави випити, — заблагала я. — Кава потім! Спочатку олів’є! – засміялась вона й кинула мені миску зі запеченими овочами. — Ріж дрібно, як я люблю. Не як минулого разу — кубиками з кулак. Ми різали, балакали про все на світі. Вона розповідала, як у дитинстві Новий рік зустрічали — без заморських салатів, лише з оселедцем під шубою й мандаринами, які її тато приносив з роботи по блату. Потім прийшов тато з ялинкою. Велика, аж до стелі. — Ну що, жінки, приймайте красуню! — крикнув він з порога з гордістю. — Ой, тату, та ти ліс весь вирубив? — зітхнула я. Мама вийшла, подивилась і розвела руками: — Гарна, звичайно, але куди ми її подінемо? Минулого разу хоч менша була. Та все одно допомагала прикрашати. Ми з молодшою сестрою Лерою розвішували гірлянди, а мама дістала старі іграшки — ті, що ще з мого дитинства. Пам’ятаю, як вона взяла скляного ангелика і тихенько сказала: — Оцього я тобі на перший Новий рік купила. Пам’ятаєш? — Пам’ятаю, мам, — збрехала я. Насправді не пам’ятала, але кивнула. Вона так світилася від радості, коли я зробила вигляд, що згадала того маленького ангелика… Брат приїхав ближче до вечора — галасливий, з торбами, подарунками й пляшками. — Мамо, я тепер шампанське нормальне взяв! Не те, що торік – кислятину! — Ой, синочку, аби лиш всі не напилися, — пожартувала мама й обійняла його. О дванадцятій ми всі вийшли у двір. Тато з братом запускали феєрверки, Лера аж пищала від захвату, а мама стояла біля мене, міцно обійнявши за плечі. — Дивись, доню, яка краса, — пошепки казала вона. — Яке щасливе у нас життя… Я обняла її у відповідь: — У нас найкраще, мам. Ми пили шампанське просто з пляшки, сміялись, коли феєрверк полетів у бік сусідського сараю. Мама, трохи весела, танцювала під «У лісі, лісі темному» у валянках, і тато підняв її на руки. Ми всі сміялися до сліз. Першого січня ми цілий день відпочивали. Мама знову готувала – цього разу вареники й холодець. — Мамо, досить вже! Ми й так, як кульки, — бурчала я. — То нічого, доїсте! Новий рік же цілий тиждень святкують, — відмахувалась вона. Другого січня вона знову встала рано, як завжди. Я почула, як грюкнули двері, заглянула у вікно — вона на дворі з лопатою, чистить стежку. В старому пуховику, хустка на голові зав’язана. Все робить акуратно: від хвіртки до ґанку — вузенька, рівна стежина. Напихає сніг до стіни будинку, як завжди любила. Я крикнула у вікно: — Мамо, чого ти так рано? Замерзнеш! Вона обернулась, помахала лопатою: — То щоб ви, ледарі, не топтались по заметах до весни! Йди краще чайник став! Я усміхнулась і пішла на кухню. Вона повернулась за півгодини — щоки червоні, очі сяють. — Все, тепер порядок, — сказала й сіла пити каву. — Красиво вийшло, правда? — Дуже, мам. Дякую. Це був останній раз, коли я чула її такий бадьорий голос. Третього січня вранці вона прокинулась і тихо сказала: — Дівчатка, щось у грудях коле. Не сильно, але неприємно. Я одразу занепокоїлась: — Мамо, скору викликати? — Та ну, доню, просто перевтомилась. Стільки готувала, стільки бігала. Полежу — пройде. Вона лягла на диван, ми з Лерою поруч сиділи. Тато поїхав у аптеку по ліки. Вона ще жартувала: — Та не дивіться ви на мене так сумно. Я ще вас усіх переживу. А потім зненацька схопилась за серце, зблідла. — Ой… погано мені… Дуже погано… Ми викликали швидку. Я тримала її за руку, шепотіла: — Мамочко, тримайся, лікарі вже їдуть, все буде добре… Вона глянула на мене й ледве чутно промовила: — Доню… дуже вас усіх люблю… Не хочеться прощатися. Лікарі приїхали швидко, але… вже нічого зробити не змогли. Важкий інфаркт. Все сталося за лічені хвилини. Я сиділа на підлозі у коридорі й ридала. Не могла повірити. Ще вчора вона танцювала під феєрверками, сміялась, а сьогодні… Я ледве стояла на ногах, вийшла у двір. Сніг майже не падав. І побачила її сліди. Ті самі — маленькі, акуратні, рівні. Від хвіртки до ґанку й назад. Точно такі, як вона завжди залишала. Я довго-довго стояла і вдивлялася в них. Питала у Бога: “Як це можливо: ще вчора людина ходила по цій землі, залишаючи свої сліди, а сьогодні її вже немає? Сліди є — а людини немає!” Мені здавалося, чи й справді — вона 2-го січня востаннє вийшла, щоб залишити нам ту чисту стежину. Щоб ми могли йти нею без неї. Я не стала зметати сліди. І всіх попросила — не чіпати. Хай залишаться, поки сніг сам їх не сховає назавжди. Це останнє, що мама для нас зробила. Її любов та турбота — навіть тоді, коли її вже не було поруч. Через тиждень випало дуже багато снігу. Я й досі зберігаю те фото з маминими останніми слідами. І кожного року третього січня переглядаю його, а потім дивлюсь на пусту стежку біля дому. І так боляче розуміти: десь там, під снігом — вона залишила свої останні сліди. Ті, якими я досі йду за нею…

Я виглядаю у вікно й гукаю: Мамо, чого так рано надворі? Замерзнеш! Вона обертається, махає мені лопатою

Без категорії

Коли тітка накладала їжу з каструлі, я дістала з сумки антибактеріальні серветки й почала протирати виделки. Вона це помітила

Сьогодні хочу поділитися однією історією, яку нещодавно занотував у своєму щоденнику. Трапилася вона

Без категорії

– Та навіщо вам той іпотечний кредит? Живіть у нас – наш будинок все одно дістанеться вам! – сказала мені свекруха.

Навіщо вам той іпотечний кредит, можете жити у нас! Отримаєте наш будинок! сказала моя теща.

Без категорії

Молодець, чоловік ночує з теперішньою дружиною, а вдень проводить час з колишньою

Мені 38 років, і вже два роки я живу з чоловіком, який на пять років старший за мене. Його звати Тарас

Без категорії

033

«Дурепа чи геніальна стратегиня? Як Анюта з фабрики іграшок, яку всі вважали наївною, помстилася зрадливому чоловікові після 15 років шлюбу, двійко дітей і нескінченних зрад — та залишила Валерика не тільки без родини, а й без квартири, з приголомшливим фіналом, що й подруги не сподівалися»

Дурненька Олену всі вважали дурненькою. З чоловіком вона прожила вже п’ятнадцять років.

Без категорії

«Їду на відпочинок — ніяких няньок!»: Свекруха мене підставила, але я їй відплатила

«Їду на відпочинок, нікого няньчити не збираюся!» Свекруха мене підставила, але я відповіла їй тим самим.

Без категорії

015

Ніхто не зрівняється з татом: драматична історія про вибір між справжньою сім’єю і ідеалізованим минулим

Богдане, нам треба поговорити. Леся ретельно поправляла рушник на столі, розгладжуючи уявні зморшки

Без категорії

010

Секрет родинного щастя… Увесь під’їзд спостерігав, як до квартири на другому поверсі заселяються нові сусіди. Це була сім’я майстра цеху локального заводу, важливого для невеликого українського містечка. — Та чого вони не в новобудові житимуть? — дивувалася своїм подругам пенсіонерка Ніна Андріївна. — При їхніх зв’язках могли б і квартиру в новому будинку взяти. — Тобі все новобудови подавай. Тут же “сталінка” — стелі високі, кімнати просторі, прихожа велика, лоджія як окрема кімната… — виправдовувала новоселів дочка, тридцятирічна незаміжня Анна з яскравим макіяжем. — Та й їм одразу телефон встановили. В нас телефонів лише три на дев’ять квартир… — Тобі б тільки по телефону теревенити, — зупиняла матір свою Аню. — Не набридла ще сусідам? До цих не ходи, серйозні люди, зайняті… — А що вони, не люди? Молоді ще, у них доньці лише дев’ять, Наталка зветься, — відповідала Аня, ображено зиркаючи на матір. — Вони майже мої ровесники, ну, може, старші років на п’ять. Нові сусіди виявилися дуже вихованими. Лідія працювала бібліотекаркою у школі, а Іван мав уже десять років на заводі. Про все це Аня розповідала у дворику сусідкам, з якими любила сидіти її мати. — Де ти вже все дізналася? — сміялися жінки. — Ну й дівка — прокурор. — Та я до них телефонувати заходжу. Відрізняються від деяких, дозволяють, — натякала Аня на сусідів, котрі їй не відчиняли. Так і зав’язалося її знайомство з новоселами. Дзвонила подругам, колегам, і не соромилася засиджуватися довше. Аня приходила то в обновках, то вдома в халаті й жадала дружби. Іван щоразу демонстративно замикався у своїй кімнаті, а Ліда чемно кивала, просила не забути закрити двері: — Я в борошні, а замок у нас “французький”, сам замикається… — То ви знову пиріжки печете? — дивувалася Аня, — У вас постійно випічка, я от не вмію… — Це будуть ватрушки з домашнім сиром. Зранку колись нема часу, зараз готую, — усміхалася Ліда. Аня ж морщилася, що її до спілкування не надихають. — Лідо, я розумію, незручно відмовити їй, — мовив якось Іван. — Але телефон увечері вічно зайнятий Анею, мої друзі не можуть додзвонитись. Так не годиться. — І справді, ходить уже як до себе, — погоджувалася Ліда. Якось з шоколадкою Аня запропонувала чай за знайомство. — Не треба, Наталя не може солодкого — алергія, нам це табу, — відмовила Ліда. — І частих дзвінків не треба, хіба лікарю чи рятівникам, то святе. Без образ. Чоловіку дзвонять з роботи, а Наталя робить уроки… Аня пішла, вирішивши, що Ліда просто ревнує до неї Івана. — Ревнує, бо я молодша й гарніша, — казала вона матері. — Не лізь у чужу сім’ю, — повчала та. — В тебе колись своя буде. Останню спробу зблизитись Аня зробила, прохаючи у Ліди рецепт ватрушок. — У мами спитай. У нас все на око, точних рецептів не тримаю, — усміхнулась Ліда. Аня дійсно знайшла мамину стару зошит з переписами, там був і той рецепт ватрушок. Спершу не хотіла пекти, але потім таки спромоглася. Матір здивувалася, навіть пишалася. — Невже ти всерйоз вирішила випікати? — — Мамі не кажи, та я морально готуюсь. Коли запахло випічкою, мама сказала: — Десь пекли пироги! Не впізнаю тебе — закохалася, Авжеж! — Не кричи, це ватрушки, — всміхнулася Аня. Коли ж вони із Славіком подали заяву до РАЦСу, Ніна Андріївна не стримала сліз — дочекалася… Аня змінилася. Худла перед весіллям, готувала постійно. Славік балівся ватрушками… Готували весілля всі разом, родиною, гостей було небагато, майже всі родичі. Після весілля молоді жили в окремій кімнаті трикімнатної квартири, а вже за рік усім встановили телефони. Аня тепер сама рідко дзвонила надовго, більше готувала, і Славік їй допомагав. Перед декретом все частіше пекла ватрушки з сиром: і для себе, і для чоловіка, і для маленької родини. Ось воно — справжнє українське щастя, випечене власними руками…

Рецепт щастя… Весь підїзд з цікавістю підглядав, як у квартиру на другому поверсі переїжджають

Без категорії

Мали б зробити мені ремонт, а не їхати на відпочинок! Моя свекруха ображається, бо ми з чоловіком вперше за багато років поїхали у відпустку до Італії і не оплатили їй ремонт квартири, хоча вона й так у хорошому стані – це просто її забаганка. Свекруха звикла вважати нас “спонсорами”, хоча цілком може заплатити сама. Ми з чоловіком дуже економні: самі виплачуємо іпотеку, ростимо двох старшокласників і, нарешті, першого разу дозволили собі справжній сімейний відпочинок. Раніше з дітьми відпочивали лиш у лісі чи на дачі під Києвом. Наші діти майже нічого не бачили, тому цього літа ми зібралися і поїхали на екскурсію до Італії. Довелося затягнути паски, але воно було того варте. Свекруха ще після весілля попередила: “нянею для онуків я не буду!” Я це прийняла, навіть не просила допомоги – тому всі канікули і вихідні діти проводили у моїх батьків, бо ми працюємо. Я її не засуджувала – маю розуміння, вона на пенсії і має право на свій відпочинок. Вона записалась на плавання, катається на екскурсії, постійно щось відвідує – одним словом, веде дуже активне життя. Проблема одна – грошей їй хронічно не вистачає. І всі її забаганки чомусь мали оплачувати діти, попри наші кредити, дітей, і власні фінансові труднощі. На додачу, щовихідних у чоловіка були завдання – щось підремонтувати у неї вдома, допомогти. Але цього року вона зовсім перестала зважати на наші справи – захотіла освіжити ремонт у квартирі. Усі ми чогось хочемо, але не завжди це можливо, правда ж? До того ж, 5 років тому ремонт вже робили – усе свіже, охайне. Свекруха не знала, що ми поїхали в Італію. Ми й не планували повідомляти – просто зачинили квартиру й поїхали. Але вона прийшла до нас під час нашої відсутності. Побачила, що двері зачинені, зателефонувала чоловікові, і він розповів, що ми у відпустці за кордоном. Вона кинула слухавку, а коли ми повернулися, вдома на нас чекав справжній скандал. – Могли б попередити! І взагалі, звідки взяли гроші? Мали б зробити мені ремонт, а не їхати на відпочинок! Чоловік зазвичай мовчить і уникає суперечок із мамою, але цього разу не стримався і нагадав, що вона не брала участі у наших грошах. З того часу свекруха з нами не спілкується і навіть не телефонує онукам. Зате дзвонять інші родичі – дорікають, що ми “погані діти”. Ми з чоловіком не відчуваємо вини, батьки мене підтримують. Жити і подорожувати потрібно, поки молоді, тим більше що свекруха хотіла витратити гроші на власну забаганку, а не на щось справді важливе.

Вам би мали зробити ремонт, а не кататися на відпочинки! Свекруха знову дорікає нам із чоловіком, бо