Хоча Лада була чудовою невісткою і дружиною, вона зруйнувала не лише свій шлюб, а й саму себе.
Син не хоче забрати матір до себе, щоб жила з ним, бо у нього вдома вже є одна господиня і то я. Як так можна!
Без «треба» Андрій відчинив двері й побачив на кухонному столі три тарілки із засохлими варениками, перекинуту
Менi тридцять сім. Вже давно розлучена десять років минуло, як відкрилось гірке. Бувий чоловік зрадив
Її подруга випадково не вимкнула телефон після розмови, а Катерина дізналася занадто багато про свою
Мої діти гарно влаштовані, маю трохи грошей про запас, от-от оформлятиму пенсію. Кілька місяців тому
Останнє літо в батьківській хаті
Володимир приїхав у середу, коли сонце вже хилилося до полудня і прогрівало дах так, що шифер потріскував. Калитка впала з петель ще три роки тому — він переступив через неї і зупинився перед ганком. Три східці, нижній згнив наскрізь. Володимир став ногою на другий, перевіряючи вагу, пройшов далі.
Всередині пахло застояним повітрям і мишами. Пил лежав рівним шаром на підвіконнях, у кутку вітальні паутина тяглася від балки до старої шафи. Володимир відчинив вікно, зусиллям подолавши заїдену раму — у кімнату увірвався запах розпеченої кропиви і сухої трави з двору. Він обійшов усі чотири кімнати, складаючи подумки список: помити підлоги, перевірити піч, полагодити воду на літній кухні, викинути все, що згнило. А потім зателефонувати Андрієві, мамі, племінникам. Сказати: приїжджайте в серпні, проведемо тут місяць, як колись.
Колись — це двадцять п’ять років тому, коли батько ще був живий, і кожного літа вони збирались тут усією сім’єю. Володимир пам’ятав, як варили варення у мідному тазу, як з братами носили з криниці відрами воду, як мама вечорами читала на веранді уголос. Потім батько помер, мама переїхала до міста до молодшого сина, хату забили. Володимир навідувався раз на рік — перевіряв, чи все ціле, і їхав. Але цієї весни щось клацнуло всередині: треба спробувати повернути це. Хоч раз.
Перший тиждень він працював сам. Вичистив димар, замінив дві дошки на ґанку, помив вікна. Їздив до райцентру по фарбу і цемент, домовлявся з електриком щодо проводки. Голова сільради, зустрівши його біля магазину, похитав головою:
— Навіщо, Володю, вкладати у цю розвалюху? Все одно продасте.
Володимир відповів коротко:
— Не продам до осені, — і пішов далі.
Андрій приїхав перший, у суботу ввечері, з дружиною і двома дітьми. Вийшов з машини, оглянув двір і скривився.
— Ти серйозно думаєш, ми тут місяць?
— Три тижні, — поправив Володимир. — Діти на свіжому повітрі, і тобі не завадить.
— Тут навіть душу немає.
— Буде баня. Натоплю сьогодні.
Діти, хлопець одинадцяти і дівчинка восьми років, мляво пішли на гойдалки, які Володимир учора причепив на старий дуб. Дружина Андрія, Світлана, мовчки понесла продукти до хати. Володимир допоміг вигрузити речі. Брат усе ще хмурнів, але мовчав.
Мама приїхала в понеділок, її підвіз сусід. Вона зайшла до хати, зупинилася серед вітальні та зітхнула.
— Все таке маленьке, — тихо сказала. — Я пам’ятала більше.
— Ти тридцять років тут не була, мам.
— Тридцять два.
Вона пішла на кухню, провела рукою по стільниці.
— Тут завжди було холодно. Батько обіцяв провести опалення, але так і не зібрався.
Володимир чув у голосі не ностальгію, а втому. Він налив їй чаю, посадив на веранді. Мама сиділа, дивилась у сад і розповідала, як тяжко було носити воду, як боліла спина після прання, як сусіди пліткували. Володимир слухав і розумів: для неї ця хата — не затишок, а стара рана.
Увечері, коли мама лягла спати, він із Андрієм сиділи біля вогнища у дворі. Діти вже спали, Світлана читала в кімнаті при свічках — світло поки провели тільки в одну половину хати.
— Навіщо тобі все це? — запитав Андрій, дивлячись у вогонь.
— Хотів зібрати нас.
— Ми й так бачимося. На свята.
— Це не те…
Андрій усміхнувся.
— Володю, ти романтик. Думаєш, як трохи тут побудемо — станемо ближчі?
— Не знаю, — зізнався Володимир. — Хотів спробувати.
Брат помовчав, потім сказав лагідніше:
— Я радий, що ти цю затію вигадив. Але дива не чекай.
Володимир і не чекав. Але сподівався.
Наступні дні минали в клопотах. Володимир ремонтував паркан, Андрій допомагав перекривати дах у сараї. Хлопчик, Артем, спочатку нудьгував, а потім знайшов у сараї старі вудки і вже не злазив з річки. Дівчинка, Соня, допомагала бабусі полоти грядки, які Володимир на швидкуруч скопав біля південної стіни.
Одного разу, коли всі разом фарбували веранду, Світлана раптом засміялася:
— Ми як якась комуна!
— Комуна хоч план мала, — буркнув Андрій, але теж усміхнувся.
Володимир бачив, що напруга поступово спадає. Вечорами вони вечеряли за довгим столом на веранді: мама варила борщ, Світлана пекла пироги з домашнього сиру. Розмови точилися про дрібниці: де купити сітку від комарів, чи треба косити траву під вікнами, чи вже полагодили насос.
Але одного вечора, коли діти вже спали, мама раптом сказала:
— Ваш батько хотів цю хату продати. Ще за рік до своєї смерті.
Володимир завмер з чашкою в руці. Андрій насупився.
— Чому?
— Втомився. Казав, що хата — якор. Хотів переїхати у місто, ближче до лікарні. Я була проти. Думала, це наше родове. Посварилися. Він не встиг продати — і за рік помер.
Володимир поставив чашку.
— Ти себе звинувачуєш?
— Не знаю. Просто…втомилась від цього місця. Тут усе нагадує, як я настояла, а він так і не дожив у спокої.
Андрій відкинувся на стілець.
— Мамо, ти про це не казала.
— Ви не питали.
Володимир подивився на маму. Вона сиділа, згорблена, стара жінка з мозолястими руками — і зараз він вперше побачив, що для неї ця хата — не скарб, а тягар.
— Можливо, треба було продати її, — тихо сказав він.
— Може й треба, — погодилась мама. — Але ви виросли тут. Це щось значить.
— Що саме?
Вона підняла на нього очі.
— Що ви пам’ятаєте, якими були. Поки життя не розкидало всіх по світах.
Цим словам Володимир одразу не повірив. Але наступного дня, коли вони з Андрієм і Артемом ходили на річку і хлопчик спіймав першого окуня, він побачив, як брат обійняв сина і засміявся — по-справжньому, без втоми. А ввечері, коли мама розповідала Соні, як тут, на цій веранді, вчила її тата читати, Володимир почув у голосі не біль, а щось інше. Можливо, примирення.
Від’їзд призначили на неділю. Напередодні Володимир натопив баню, всі разом парилися, потім пили чай на веранді. Артем спитав, чи приїдуть вони наступного року. Андрій подивився на Володимира, але промовчав.
Вранці Володимир допомагав вантажити речі. Мама обняла його на прощання.
— Дякую, що покликав.
— Я хотів, щоб було краще.
— Було добре. По-своєму.
Андрій хлопнув його по плечу.
— Продавай, якщо вирішиш. Я не проти.
— Подивимось.
Машина поїхала, курява осіла на дорозі. Володимир повернувся в хату. Пройшовся кімнатами, зібрав посуд, виніс сміття. Замкнув вікна, закрив двері. Дістав з кишені старий сарайний замок, що знайшов у коморі, повісив на хвіртку. Замок важкий, іржавий, але ще добрий.
Він стояв біля воріт, дивлячись на хату. Дах рівний, ганок міцний, вікна чисті. Хата виглядає живою. Але Володимир знав: це ілюзія. Хата жива, поки в ній люди. Три тижні вона жила. Може, цього достатньо.
Він сів у машину і рушив. У дзеркалі мигнула покрівля, потім її закрили дерева. Володимир їхав повільно, розбитою дорогою, і думав, що восени зателефонує рієлтору. А поки — поки він буде пам’ятати, як вони сиділи за столом на веранді, як мама сміялася з жарту Андрія, як Артем показував упійману рибу.
Хата зробила свою справу. Вона зібрала їх докупи. І цього, мабуть, досить, щоб відпустити її без болю. Останнє літо вдома Я повернувся в середу, коли сонце піднялося високо й припекло так, що бляха на даху
Будемо жити одне для одного Після смерті матері Євген поступово оговтався, адже останнім часом мама лежала
Поступово ми підвели до її хати воду, а згодом і газ. Зробили всю хатню вигоду, оновили світло, поміняли
Мене звати Богдан. Мені вже 65 років. Я прожив із дружиною Одаркою майже 34 роки, але несподівано для
