ZigZag

Випадковостей не буває Після смерті мами минуло вже близько чотирьох років, та Агата досі відчуває гіркоту і нестерпну тугу. Особливо в той вечір після похорону. Тато сидів похмурий і зломлений горем, а Агата вже втомилася від сліз. У їхньому великому затишному будинку панувала гнітюча тиша. Агаті було шістнадцять, вона розуміла, як їм із татом важко та боляче, адже вони втрьох були щасливі. Олексій пригорнув доньку за плечі та прошепотів: — Мусимо якось жити далі, доню, нічого — звикатимемо… Минув час. Агата здобула фах фельдшера і нещодавно почала працювати у своїй амбулаторії в селищі. Жила в батьківському домі сама, бо тато рік тому одружився вдруге і перебрався у сусіднє село. Вона не злилася на батька й не засуджувала, життя є життя; і собі колись вийде заміж, а тато ще молодий. Агата вийшла з маршрутки у гарній сукні та туфлях — у її тата, єдиної рідної людини, сьогодні день народження. — Вітаю, татку! — щиро усміхнулась Агата, і вони міцно обійнялись у дворі рідного дому, де її зустрів тато. Вона вручила подарунок. — З Днем народження! — Привіт, моя хороша, заходь, стіл уже накритий, — запросив Олексій, і разом увійшли до хати. — Агато, ти, ну нарешті! — з кухні виглянула Катерина, тепер її мачуха. — А то мої діти вже зголодніли. Олексій уже рік жив із новою сім’єю. У Катерини була дочка-тринадцятирічна Ріта, вередлива і гостра на язик, та десятирічний син. Агата рідко у них бувала, це другий раз за рік, і вона намагалась ігнорувати витівки невдоволеної Ріти, яка не добирала слів, а мати на це ніколи не зважала. Після поздоровлень і розмов Катерина почала розпитувати Агату: — А у тебе хлопець є? — Є, — коротко відповіла Агата. — То що, весілля плануєте? Агата трохи ніяковіла від прямолінійних питань Катерини. — Ну, подивимося… — ухильно відказала дівчина. — Ти розумієш, Агато, — з натягнутою усмішкою промовила господиня, — ми з твоїм татом поговорили й вирішили, що більше він тобі допомагати не буде. Забагато грошей на тебе витрачає, а в нас тепер велика сім’я. Виходь заміж — нехай тебе утримує чоловік. Для твого тата тепер головне — ми, а ти вже доросла, ще й працюєш… — Катю, зачекай, — втрутився Олексій, — в нас із тобою була інша розмова, я вже казав, що даю Агаті менше, ніж вам… Але Катерина не дала йому договорити, вибухнула криком: — Ти для неї банкомат, а ми маємо страждати!.. Олексій винувато мовчав, Агаті стало зле, вона вискочила з-за столу у двір на лавку трохи заспокоїтись. День народження був зіпсований. Слідом вийшла Ріта й сіла поряд. — Ти гарна, — Агата лише кивнула головою, говорити не хотілось. — А ти на маму не ображайся, вона зараз нервова, бо вагітна, — єхидно усміхнулась дівчина. — Ти моєї мами ще не знаєш, але скоро дізнаєшся, — сказала і побігла до хати. Агата підвелась і пішла зі двору, озирнувшись — тато стояв на ґанку й дивився їй услід. А за три дні батько приїхав до Агати з Катериною у гості. — Ой, несподівано, давайте чаю, — радо запросила вона. Катерина оглянула оселю, пройшлася кімнатами. — Так, дім міцний, у селищі таких важко знайти. — Мій тато — золоті руки, сам із дядьком Кольою будували, правда ж, тату? — Та перестань, доню, звичайне діло, для себе ж будував. — Я знаю, — сказала Катерина, — мені з ним пощастило. Власне, ми поговорити щодо дому приїхали. Агата насторожилась: — Я свою частку продавати не буду, я тут виросла і мені цей дім дорогий, — кинула погляд на Катерину і батька. — Ой, яка ти розумна, — вже без доброзичливості прошипіла Катерина. — А ти чого мовчиш? — штовхнула чоловіка. — Доню, треба вирішувати це питання. У мене велика сім’я, дім маленький, дитина народиться… Продамо дім, ти купиш собі щось менше, якщо не вистачить — візьмеш кредит, я допоможу, — промовив тато, уникаючи погляду. — Тату, ти серйозно?! — не вірила почутому донька. — В твого тата тепер інша сім’я, — врізалася Катерина, — коли вже зрозумієш?! То не твій дім! Не будеш більше займати таку хату, тож звільниш і ніхто тебе вже питати не буде! — Не смійте кричати на мене! — твердо відповіла Агата і попросила їх піти. Після їхнього відходу Агата почувалась такою пригніченою, що не знаходила собі місця. Так, тато має право на особисте життя, але ж не за рахунок дитини. Цей дім, де жила мама, — і вона свою частку не віддасть. Невдовзі прийшов Артем, побачив Агату й перелякався. — Привіт, красуне, ти вся як привид. Щось сталося? Вона кинулася у його обійми зі сльозами, розповіла все. Артем, працівник поліції, вмів тримати себе в руках; втішав дівчину. — Твій тато — хороша людина, проти своєї волі він не піде. Це Катерина його окрутила. Головне — не погоджуйся на продаж. Я скористаюся допомогою юристів із міста. Повернувшись додому, Олексій не міг собі місця знайти. З самого початку після одруження з Катериною все було добре, та зараз вона ставала чужою: вимагала більше грошей, хотіла розширити житло, змусити продати дім у селищі. Олексій став думати, що зробив помилку. А тоді Катерина «порадовала» новиною про вагітність. їй хотілося швидше дістатися дому Олексію було соромно перед донькою, він хотів зателефонувати Агаті, заспокоїти її. Вийшов із кухні, взяв телефон і почув, як Катерина когось набирає: — Вона вперлася, не погоджується, — сердито говорила на тому кінці. — Треба діяти самим, я ще з ним поговорю, а якщо що — щось придумаю. Вона закінчила розмову, помітила Олексія. — З ким це ти? — Та так, з подругою. — Не бреши, ти домовлялась про продаж дому, — він сів біля неї, а Катерина з сумом у голосі: — Подруга знайшла ріелтора, той підшукає нам клієнтів. Агата тільки рада буде: гроші отримати за дім… — Але ти казала: «з ним щось придумаю» — кого ти мала на увазі? — А, це про гараж, його теж продати можемо… — відмахнулась Катерина. Олексій повірив і тривогу приглушив. Агата поверталася з роботи пізно, була вже осінь. Хоч Артем і обіцяв забрати, але не зміг — виїхав на виклик. Їй кортіло швидше дійти додому. Біля воріт зупинилась машина, з неї вийшов кремезний чолов’яга, затягнув Агату в авто — і вони щодуху помчали. — Хто ви? Чого хочете? — крізь сльози питала Агата. — Може, ви помилились?.. — В нашій справі випадковостей не буває. Якщо зробиш, як ми скажемо, з тобою й твоїм батьком нічого не трапиться, — спокійно відповів незнайомець. — До чого тут мій тато?! — Ти повинна підписати документи: через два дні отримаєш гроші й виїдеш з дому. Покупці знайдуться. — Це незаконно! Я не підпишу, звернуся в поліцію, дім не продам! Тут вона відчула сильний удар по обличчю. — Ми твоєї поліції не боїмось, і твого нареченого теж, — єхидно сказав чоловік. — Не підпишеш — попрощаєшся з життям. А хто буде перешкоджати — того теж приберемо. Раптом Агата помітила позаду миготіння поліційних машин. Водій спробував утекти, але злякався, переплутав педалі й з’їхав у кювет. Виявилося, Артем попросив друга прослідкувати за Агатою, коли та повертається додому. Максим побачив, як її посадили в авто, відразу подзвонив Артему, і вся оперативна група виїхала на виклик. Згодом з’ясували, що отой кремезний чолов’яга був коханцем Катерини — саме від нього вона чекала дитину. Вдвох вони хотіли заволодіти дімом Олексія: дім Катерині подобався, і за нього можна було отримати великі гроші, але непримиренна донька їм заважала. З Олексієм після того мала намір теж розібратися… Минув час, усе стало на свої місця. Олексій розлучився, повернувся додому. Має маленький бізнес з продажу автозапчастин. Увечері за столом сиділи утрьох: Олексій, Агата й Артем. Для Олексія цей дім став удвічі дорожчим. — Тату, не хвилюйся, ти не залишишся сам, — жартувала Агата. — Доню, зізнавайся, заміж виходиш? — Я зробив Агаті пропозицію, — мовив Артем, — і вона погодилась! — він підморгнув їй. — Уже й заяву подали, скоро весілля! — молоді весело посміхнулися. — Так, тату, навіть коли я переберуся до Артема, будемо часто приходити в гості. Ми ж житимемо зовсім поруч… — Ех, доню, прости мені все, я наробив помилок, прости… — подивився на фото покійної дружини зі сльозами. — Та годі, тату, вже все добре. А буде ще краще. Дякую за читання, підписку та вашу підтримку. Щастя вам у житті!

Випадковостей не буває Минуло вже близько чотирьох років відтоді, як мама померла, та я досі памятаю

Без категорії

– Без зайвих слів – у всьому цьому винна я! – Плаче сестра мого хлопця. – Я навіть уявити не могла, що таке може статися! Тепер не знаю, як жити далі. Не розумію, як усе владнати, щоб не втратити своє обличчя. Сестра мого хлопця декілька років тому вийшла заміж. Після весілля вирішили, що молодята житимуть у квартирі матері чоловіка. Її батьки мають велику трикімнатну квартиру і лише одного сина. – Одну кімнату я залишаю собі, а всі інші – для вас! – сказала свекруха. – Ми всі виховані люди, думаю, що знайдемо спільну мову. – Завжди зможемо переїхати, якщо щось! – заспокоював чоловік свою дружину. – Немає нічого страшного спробувати пожити з мамою разом. Не вдасться – винаймемо житло й підемо… Так і сталося. Як виявилось, разом жити було зовсім нелегко. І невістка, і свекруха намагалися знайти спільну мову, але з кожним днем ставало все складніше. Накопичені образи періодично проривалися сварками, які траплялись усе частіше. – Ти ж обіцяв, якщо не зможемо жити разом – переїжджаємо! – зі сльозами говорила дружина. – Ну, хіба щось серйозне трапилось? – з іронією відповідала свекруха. – Через такі дрібниці чемодани збирати не варто. Рівно через рік після весілля дружина завагітніла й народила здорового сина. Народження онука збіглося з тим, що свекруха залишила роботу й не могла знайти нову – її ніхто не брав через вік передпенсійний. Ні свекруха, ні невістка не могли кудись піти – тому мусили цілодобово бути вдома одна з одною. Це все більше псувало атмосферу в родині. Чоловік тільки знизував плечима на численні скарги, адже був єдиним забезпечувачем сім’ї. – Не можу зараз залишити маму – їй нема за що жити. Не можу і винаймати квартиру та ще маму утримувати. Якщо мама знайде роботу – ми переїдемо! Але терпіння молодої жінки закінчилось. Вона зібрала речі – свої та сина – і переїхала до своєї мами. Пояснила чоловікові: більше ніколи не переступить поріг його матері. Якщо родина для нього важлива – хай думає, що робити. Дружина була впевнена: чоловік одразу захоче забрати її назад. Але дуже помилилася. Минуло вже більше трьох місяців, як вона пішла до мами, а чоловік навіть не намагався її повернути. Він живе з матір’ю, з дружиною та дитиною бачиться по відеозв’язку ввечері й провідує їх лише у вихідні. Вийшло так, що чоловік має одночасно турботу і увагу двох жінок, при цьому вся відповідальність за дитину та побут лишилась з дружиною. Чоловік – мов переможець! І свекруха наче теж нічого не втратила. Молода жінка дуже страждає через цю ситуацію. Вона все ще кохає чоловіка, хоча розуміє: він поводиться недостойно. – Чого ти чекала, коли йшла? – запитує чоловік. – Повертайся, якщо хочеш! Очевидно, дружина не збирається залишати маму й винаймати квартиру. Вона у декретній відпустці, і це цілком зрозуміло – грошей немає. Чи це і є кінець їхньої сім’ї? Як ви гадаєте, чи має вона хоча б малий шанс повернутись до дому свекрухи й не втратити гідності в цій непростій ситуації?

Немає слів, як це все моя вина! голосно плаче Олеся, сестра мого давнього друга. Я навіть уявити собі

Без категорії

015

Коли о третій ночі подзвонив старий кнопочний телефон Марії Олегівни, а на лінії розгублено шепотів син: «Мамо, не знаю, що робити — чиїсь збитий на дорозі пес, а в нашому місті жодної цілодобової ветклініки…», вона зрозуміла: настав час показати, як по-справжньому любити і рятувати братів наших менших — навіть коли весь під’їзд вважає тебе «тихою мамою Терезою», а рідний син ще вчора не міг прийняти твою доброту до всіх котів, собак і навіть голубів, що прийшли у двір…

3:00 ночі. Я, Богдан Олексійович, прокинувся через те, що на тумбочці наполегливо дзижчав старий «Сіґма»

Без категорії

016

Вигнала зятя зі святкового столу після його образливих жартів: як я відстояла себе і захистила сімейне свято на нашу кришталеву річницю

Вітю, ти вже дістав святковий сервіз? Той, що з золотою облямівкою, а не той, яким щодня користуємось.

Без категорії

020

Заміж за двох не пропонувати, або Чому філологиня Алла шукала своє жіноче щастя між київськими Вадимами та алжирськими Вахідами, поки не зрозуміла: кращого за власноруч пов’язану пару шкарпеток для онучки не знайти

ВЖЕ НЕЗМІРНО ХОЧЕТЬСЯ ЗАМІЖ Оксані дуже хотілося вийти заміж вдало. Невдало вона вже була «сходила».

Без категорії

«Мамо, він хоче, щоб я це зробила для нього… Каже, що всі хороші жінки це вміють… А я — не хороша? Навчи мене… Всі ж можуть, і я повинна вміти…» Я досі дивуюся, що моя племінниця знайшла чоловіка, і все це — завдяки своїй мамі. Коли Аліна була ще дитиною, моя сестра відмовлялася віддавати її в дитсадок, у підлітковому віці не дозволяла гуляти — вона весь час проводила вдома, стала справжньою затворницею. Навчаючись в університеті у нашому місті, мати слідкувала, щоб вона завжди поверталася додому до 18:00. У двадцять років мама їй дзвонила о пів на восьму і кричала, чому вона ще не вдома. Це було абсурдно і більше ніщо. У другому курсі Аліна познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком у бібліотеці: він був на два роки старший, допомагав їй нотатками і поясненнями, і навіть не помітив, як закохався, а потім почав за нею доглядати. Саме тоді племінниця вперше почала порушувати правила мами. Зрештою племінниця одружилася, і мама дозволила їй розпочати нове життя. Днями трапилась історія, якою хочу поділитися. Я була у сестри вдома, коли Аліна зателефонувала — голос тремтів між сміхом і сльозами, ледве щось можна було зрозуміти: — Мамо, він хоче, щоб я це зробила для нього… Каже, що всі хороші жінки це вміють… А я — не хороша? Навчи мене… Всі ж можуть, і я повинна вміти… Обличчя сестри змінилося миттєво, вона попросила заспокоїтись і пояснити, що саме «всі хороші жінки вміють». — Борщ, мамо, — сказала Аліна, і ми не стримали сміху. — Не смійтесь з мене! Ви ж мене не навчили, як його готувати, я вже навіть рецепти в інтернеті шукала, але він у мене несмачний! Ми разом з сестрою детально й крок за кроком пояснили їй, як варити борщ, хоч і сміялися час від часу одна з одної. Ввечері племінниця подзвонила й подякувала за допомогу — чоловік похвалив, борщ вийшов смачний, і тепер каже, що вона справжня господиня!

Мамо, він хоче, щоб я зробила це для нього Каже, справжні жінки так уміють А я що, не справжня?

Без категорії

039

Чоловік запросив у наш дім колишню дружину з дітьми на новорічне свято, а я зібрала речі й поїхала до подруги

Ти жартуєш, Остапе? Скажи, що це дурний жарт. Або я не почула, бо шуміла вода? Марія закрутила кран

Без категорії

018

Чи справді орхідея винна у нещасті? — Поліно, забирай цю орхідею, бо інакше викину, — Катя недбало зняла з підвіконня прозорий горщик з квіткою й передала його мені. — Дякую, подружко! Але чим же не догодила тобі ця орхідея? — здивувалась я. Адже на підвіконні ще пишно росли три доглянуті квітки. — Цю орхідею подарували моєму сину на весілля. А ти ж знаєш, чим усе скінчилося, — тяжко зітхнула Катя. — Я знаю, твій Денис розлучився, навіть року в шлюбі не прожили… Причину не питаю, здогадуюсь: була вагома. Адже Денис Таню обожнював. — Колись розповім тобі, Полю, про справжню причину… А зараз ще боляче згадувати, — Катя задумалась і зронила сльозу. Я принесла «вигнану» та «відкинуту» орхідею додому. Чоловік співчутливо поглянув на квітку: — Навіщо тобі цей замориш? У ній і життя нема — навіть я це бачу. Не витрачай дарма сили. — Хочу врятувати квітку. Дати їй трішки любові та турботи. Побачиш, ти ще закохаєшся в цю орхідею! — захотілось мені оживити пониклий та зів’ялий цвіт. Чоловік жартома підморгнув: — Від любові ще ніхто не відмовлявся! Через тиждень телефонує Катя: — Поліно, можна в гості? Не можу більше носити цей тягар німим. Хочу все розповісти про невдалий шлюб Дениса. — Катю, приїзди, не вагайся. Чекаю, — не змогла відмовити подрузі. Катя підтримувала мене під час мого скрутного розлучення, коли й з другим чоловіком не ладналося… Дружимо вже роки. Катя прибула за годину… Вона вмостилася на кухні. І за келихом вина, чашкою кави й шматочком чорного шоколаду почала свою історію… — І подумати не могла, що моя — вже колишня — невістка на таке здатна. Денис із Танею жили разом сім років. Довго Денис придивлявся до цієї дівчини. Заради Тані залишив Аню, хоч саме вона мені так подобалась: домашня, щира, дочку її кликала. Але з’явилася Таня – справжня красуня! Денис, мов зачарований, бігав за нею, вправно кохав. Відверто, Таня й справді гарна, модельна зовнішність! І Денису подобалося, коли друзі із заздрістю дивились на Таню. Прохожі оберталися. Але за сім років спільного життя дітей у них не було. Я думала: Денис чесний, хоче все робити по закону – одружитись, а тоді вже й дітки. Він не любив поширюватись про особисте, а ми з чоловіком його справи не чіпали. І ось він ставить нас перед фактом: — Тату, мамо, я женюся на Тані. Подали заяву в РАЦС. Справлю весілля на весь район – грошей не пошкодую. Ми зраділи: нарешті син офіційно одружиться, тридцять вже! Але уяви собі — дату весілля переносили двічі: то Денис захворів, то я затрималась у відрядженні. Мені все здавалося: це не до добра. Але Денис світився від щастя, не хотіла псувати йому настрій. А він ще й обвінчатись хотів, але там теж не склалося — отець Святослав поїхав у село надовго. Денис принципово хотів, щоб саме він вінчав. Одружились гучно! Тільки-но подивись на фото: ось орхідея – цвіте, пишна! А зараз від неї лишились бідненькі листочки… Денис із Танею збирались у весільну подорож до Парижа. Але тут нова біда: Таню не випустили за кордон через якийсь штраф. Молодята повернулись додому прямо з аеропорту. Денис не зважав — мріяв про щастя. Та раптом він серйозно захворів, потрапив у лікарню, стан був тяжкий – лікарі розводили руками… Таня провідувала його тиждень, а потім заявила: — Вибач, але я не хочу бути дружиною інваліда. Подала на розлучення. Уявляєш, що відчував мій син, безпорадно лежачи? Але спокійно відповів: — Я тебе розумію, Тетяно. Не буду перешкоджати розлученню. Розлучилися. А Денис — одужав! Вдалося знайти хорошого хірурга, Петра Богдановича: він підійняв сина на ноги менше ніж за півроку. А у лікаря — дочка Маша, 20 літ, мила дівчина. Денис спершу відмахувався: — Якась мала, негарна. — Синку, подивись уважніше. Жінка — не лишень обкладинка. Краще щасливо у простоті, ніж печально з красунею! Денис довго не міг забути Таню, а Машу навіть не помічав… Та вона бігала слідом, телефонувала, допомагала. Вирішили ми познайомити їх ближче — разом поїхали на шашлики. Дениса нічого не тішило. Жодного разу не глянув на Машу. Кажу чоловікові: — Дарма організували ці сватання. Денис ще не пережив зради Тані. Минуло кілька місяців. Зустрічаю сусідку: — Катю, бачила твого Дениса з якоюсь дівчиною-Дюймовочкою. Твоя колишня невістка куди красивіша була! Я не вірила, думала, привиділось… Але наступного дня Денис прийшов і приніс ту саму орхідею: — Мамо, забери цю згадку про прошлом щасті. Мені не потрібна. Неохоче я прийняла квітку. Перестала поливати, сховала — наче вона у всьому винна. І ось, нещодавно зустрічаю ту саму сусідку: — Катю, твій Денис одружився з Машею! Справді, вони – пара. — Прошу любити і шанувати. Маша — моя дружина, — лагідно посміхнувся Денис і взяв Машу за руку. — А де святкування? Весілля? — питаю. — Не треба нам галасу — просто розписалися, отець Святослав вінчав. Ми — щасливі! Відвела сина набік: — Чи справді ти любиш Машу? Це не через помсту Тані? — Я вже пережив це кохання, мамо. А Машу полюбив по-справжньому. Наші світи співпали. Ось така історія, Поліно. Катя виговорилась… …Ми з нею не бачилися два роки. А орхідея ожила й рясно зацвіла. Квіти віддякують за турботу. Зустрілася з Катею в пологовому: — Привіт, подруго! Ти тут? — Маша народила двійню. Сьогодні виписка! — Катя сяяла. Поряд стояли Денис й чоловік Кати, в руках букет червоних троянд. На порозі з’явилась щаслива Маша, а медсестра несла два «живих», «сплячих» згортки. А за ними — донька з новонародженою внучкою. Таня просить Дениса пробачити й почати все спочатку… …Розбиту чашку склеїти можна, та пити з неї не захочеш…

ХІБА ОРХІДЕЯ ВИННА? Олю, забирай цю орхідею, бо я її у смітник викину, Галина неохоче взяла із підвіконня

Без категорії

На березі останнього літа: бібліотекарка Дана, несподівана відпустка на Чорному морі, геройський вчинок на хвилях, доленосна зустріч із Антоном і підлітком Женею, сімейні секрети, нові стосунки та другий шанс на щастя

На межі цього літа Працюючи у бібліотеці в Запоріжжі, Лесі здавалось, що її життя застигло у сірій повсякденності.

Без категорії

В Україні забирають дітей з інтернатів, а я вирішила повернути бабусю з будинку для літніх людей — усі знайомі дивувалися, навіщо мені це, але я впевнена: я чиню правильно!

Колись давно, коли життя здавалося особливо похмурим, в Україні говорили: діти з інтернатів потребують