ZigZag

«Прошу не залишай мене самого. Хоча б цієї ночі» Це були останні слова, які 68-річний відставний офіцер

Без категорії

Багато років я була тихою тінню серед високих полиць великої муніципальної бібліотеки Києва.

Протягом багатьох років я був мовчазною тінню серед полиць великої міської бібліотеки. Мене звали Степанія

Без категорії

041

А ще вона зрозуміла, що свекруха не така вже й підступна жінка, як здавалося всі ці роки: історія Надії, яка тридцятого грудня залишилась одна вдома, поки чоловік Діма пішов на полювання, син у бабусі, і, піддавшись смутку, вирішила сходити до шкільної подруги Ірки — зустріла там свою першу любов, але наступного ранку, після нічного пригоди, вдома її чекав сюрприз і несподівана підтримка від свекрухи Зінаїди Петрівни, яка виявилася союзницею в найважчу мить.

А ще Надія усвідомила, що свекруха не така вже й шкідлива жінка, як вона думала всі ці роки.

Без категорії

Три години ночі, дзвонить старий телефон: Марія Олегівна, вся в добрих справах і котах, рятує разом із сином безпритульну вівчарку, а місто знову шепоче про “нашу Маму Терезу” — хто ж навчить нас добру, якщо не вона?

3:10 ночі. Тільки-но заховала очі після безсонної ночі, як мій старий мобільний несподівано завібрував

Без категорії

012

Швидше під вінець, або Як Алла намагалася знайти жіноче щастя: історія викладачки, сина-студента, зради найкращої подруги, незабутнього роману з Вахідом-Вадимом і другої спроби створити родину по-українськи

НЕВТЕРПІННЯ ДО ЩАСТЯ Оленка мріяла про щастя у другому шлюбі. У невдалому вона вже побувала.

Без категорії

Ти цього не заслуговуєш: історія Ксенії, яка три роки жила ілюзіями кохання, оплачувала чуже життя та вірила, що терпіння принесе щастя, поки одного дня не обрала себе

Ти не заслужила Мені здавалося, що після розлучення я вже нікому не зможу довіряти, Андрій крутив у пальцях

Без категорії

Діма, тобі ж потрібна не дружина, а хатня робітниця: історія Євгенії, яка сім років тягнула на собі все — трьох дітей, чоловіка, собаку і свекруху, поки не зрозуміла головного

Мамо, а Мартуся знову погризла мій олівець! Олеся влетіла на кухню із залишком кольорового олівця в руці

Без категорії

023

— Мам, я вже десять років, правда ж? — несподівано запитав Мишко, повернувшись зі школи. — Ну і що? — здивовано подивилася на сина мама. — Як це — “ну і що”? Ти хіба забула, що ви з татом мені обіцяли дозволити, коли мені виповниться десять років? — Дозволити? А що саме ми тобі обіцяли дозволити? — Завести собаку. — Ні! — злякано вигукнула мама. — Що завгодно, тільки не це! Хочеш, ми купимо тобі електросамокат? Найдорожчий. Але з умовою, що про собаку ти більше навіть не згадаєш. — Ось так ви зі мною… — образливо насупився хлопець. — А ще — батьки… Вчите мене, що обіцянки потрібно тримати, а самі про свої забуваєте… Ну-ну… Мишко зачинився у своїй кімнаті й не виходив аж до татової появи з роботи. — Тато, а ти пам’ятаєш, що ви з мамою мені обіцяли… — знову почав він, та батько перебив його: — Мама вже мені зателефонувала та розповіла про твоє бажання! Тільки не розумію, навіщо тобі це? — Тату, але ж я так давно мрію про собаку! Ви ж знаєте! — Знаємо, знаємо! Начитався казок про Малюка та Карлсона й поводишся як малий! Мало чого ми з мамою не мріємо. А ти знаєш, що породисті собаки дуже дорогі? — А мені не потрібна породиста, — тут же вигукнув Мишко. — Мені підійде і звичайна. Навіть — покинута. Я нещодавно в інтернеті читав про покинутих собак. Вони такі нещасні… — Ні! — перебив його тато. — Що значить — непородиста? Навіщо нам така? Вона ж некрасиво виглядає! Отже, Мишко, вирішимо так. Я згоден прихистити вдома покинуту собаку, але тільки якщо вона буде породистою й молодою. — Обов’язково таку? — зморщився Мишко. — Так! — Тато хитро поглянув на маму й непомітно їй підморгнув. — Ти ж будеш нею займатися, дресирувати, на виставки водити. Правильно? А стару собаку дресирувати запізно. Тож якщо знайдеш у місті гарну покинуту породисту молоду собаку, ми з мамою погодимось. І підемо тобі назустріч. — Добре… — зітхнув сумно хлопчик. Бо ще жодного разу не бачив у місті покинутої породистої собаки. Але надія помирає останньою, і він вирішив спробувати. У неділю Мишко подзвонив своєму другові Вовчику, і після обіду вони вирушили на пошуки. До вечора вони обійшли майже пів міста, але жодної покинутої породистої собаки так і не знайшли. Хоча гарних собак у місті було багато, всі вони були при господарях і на поводках. — Ну все, — втомлено сказав Мишко. — Досить… Я так і знав, що ми нічого не знайдемо… — А давай у наступну неділю з’їздимо до притулку для собак, — запропонував Вовчик. — Там і породисті бувають. Я про це читав. Лиш потрібно адресу знайти. А зараз хочеться сісти й відпочити. Хлопці відшукали вільну лавочку, сіли й почали мріяти, як вони візьмуть із притулку гарну собаку та разом будуть її дресирувати. Помріяли трохи, відпочили й почимчикували у двір. Раптом Вовчик потягнув Мишка за рукав і вказав рукою: — Мишко, дивись. Мишко подивився в той бік і побачив маленьке, брудно-біле цуценя, яке незграбно кумедно шкутильгало тротуаром. — Дворняжка, — ствердно сказав Вовчик і засвистів. Цуценя озирнулося на свист і радісно кинулося до хлопців. Але, не добігши і два метри, раптом зупинилося. — Не довіряє людям, — знову мовив Вовчик. — Його, мабуть, сильно налякав хтось. Мишко теж тихо свиснув і простягнув до цуценяти руку. Цуценя потяглося мордочкою до Мишка, і коли хлопчик підійшов зовсім близько, песик чомусь не втік, а лише обережно завиляв кудлатим хвостиком. — Пішли, Мишко, — стурбовано промовив Вовчик. — Навіщо тобі така собака? Ти ж шукаєш породисту. Породистій можна дати гарне ім’я. А цій хіба що Кнопка підійде. — Вовчик відвернувся й швидко пішов геть. А Мишко ще трохи приголубив цуценя, а потім сумно пішов за другом. Якщо чесно, він би з радістю взяв цю собачку додому. Зненацька песик пискнув. Мишко завмер, цуценя заскиглило. Вовчик також зупинився, подивився на собаку й прошепотів: — Мишко, хутко йди за мною! Тільки не озирайся! Так цуценя дивиться на тебе! — Як — так? — Наче ти — його хазяїн, і кидаєш його. Біжимо! Вовчик кинувся бігти, але Мишкові ноги не рушались з місця. Він стояв і боявся озирнутися. Та коли все ж зібрався тікати, хтось лагідно потяг його за штанину біля черевика. Хлопчик глянув униз і зустрів уважний чорний собачий погляд. І тут Мишко, забувши про все на світі, схопив це цуценя на руки й притиснув до себе. Він уже прийняв рішення — якщо мама й тато не дозволять залишити собаку, він сьогодні втече з дому. Разом з нею. Але в батьків, виявляється, теж добре серце… Тож наступного дня Мишка зі школи чекали не лише мама з татом, а й вимита, білосніжна, весела Кнопка. “Мрія на десятий день народження: як Мишко домовлявся з батьками про собаку, шукав породистого друга по київських вулицях, а натомість знайшов найкращого вірного цуцика — і казку про добрі серця для всієї родини”

Мамо, мені ж вже десять років, так? несподівано запитав Михась, повертаючись зі школи того весняного дня.

Без категорії

011

Єдиний чоловік у родині: Ранок з доньками, щаслива дата 11.11.11, несподіване знайомство в супермаркеті, секрети, перевтілення, добрий гумор і справжній подарунок на все життя – історія Валерія Звягінцева, його дочок, загадкового хлопчика Бугая та великої дружньої української сім’ї

Єдиний чоловік у родині Вранці за сніданком старша донька Оксана, не відриваючи погляду від смартфона

Без категорії

Мені 45 років. Більше не приймаю гостей у себе вдома Дехто, коли приходить у гості, забуває, що вони гості: поводяться неввічливо, дають поради і не поспішають додому. Раніше я була дуже гостинною, але швидко змінила своє ставлення. Переступивши поріг сорока років, я припинила кликати гостей додому. Для чого мені це? Дратує мати таких відвідувачів. Останній день народження святкувала в ресторані — це мені дуже сподобалося, тепер завжди так робитиму. Зараз поясню, чому. Організувати свято вдома — дорого. Навіть на звичайну вечерю витрачаєш немало грошей, а якщо готуєш святкову зустріч — сума ще більша. Гості приходять із символічними подарунками, адже зараз складні часи. Потім засиджуються до пізньої ночі. Я хочу відпочити, а не мити гори посуду й прибирати. Я більше не чекаю нікого в стінах своєї квартири. Прибираю і готую, коли мені зручно. Раніше після свят вдома почувалася стомленою й пригніченою. Тепер після свят у мене є час спокійно прийняти ванну й лягти спати раніше. Маю багато вільного часу й ціную його. Друзі можуть зайти на чай — я не переймаюся, що в мене немає смаколиків. Тепер вільно висловлюю свої думки. Якщо хочу відпочити, прямо натякаю на вихід. Може, це й не виглядає гарно, але мене це не турбує. На першому місці — мій комфорт. Найдивовижніше те, що ті, хто любить ходити в гості, самі майже ніколи не кличуть до себе. Їм легше святкувати на чужій території без турбот про прибирання та готування. А ви приймаєте гостей? Ви вважаєте себе гостинною людиною?

Мені 45 років, і я більше не приймаю гостей у своїй квартирі Іноді здається, що коли люди заходять у