ZigZag

Іди і не повертайся Іди, чуєш? крізь сльози шепоче Михайло. Йди, будь ласка, і більше не повертайся!

Дідусь на асфальті: історія літнього вечора, коли байдужість перемагає людяність — як допомога пораненому ветерану нагадала мені про справжні цінності нашого суспільства

Літо. Повертаюся додому пізнього вечора після тренування. По дорозі бачу: старенький дідусь упав на асфальт

Без категорії

Прожив із дружиною 34 роки, але закохався в іншу жінку на схилі літ: не знаю, як сказати про це дружині й сину та що робити далі

Мене звати Артем. Мені шістдесят пять. Я одружений, але на схилі літ закохався в іншу жінку.

Без категорії

Довгоочікувана онучка Ані: Історія Наталії Михайлівни, яка мріяла про родинне щастя сина-моряка, та несподівано знайшла свою внучку в обіймах непростої долі, долаючи зраду, випробування і відкриваючи для себе справжнє тепло сімейних цінностей

Довгоочікувана онука Ой, що ж вигадав мій син! зітхала я, коли вже вдруге за сьогодні намагалася дозвонитися до Сашка.

Без категорії

Поки живеш, ніколи не пізно за все змінити. Оповідь про новий початок Анни Михайлівни та її родини

Поки дихаєш завжди є час. Оповідь Отож, мамо, як ми й домовлялись, завтра зранку заїду за тобою та відвезу.

Без категорії

І як земля носить таких матерів! Віддала свого сина до інтернату, бо не хотіла його лікувати, а хлопчику лише 4 роки

І як тільки земля носить таких матерів! Віддала свого хлопчика в дитячий будинок, бо не хотіла його лікувати

Без категорії

026

Обирай: я чи твій пес! Мене дістала ця псина! — сказав чоловік. Наталя обрала чоловіка, відвезла Рекса до лісу… А ввечері чоловік заявив, що йде до іншої

ОБИРАЙ: АБО ТВОЯ СОБАКА, АБО Я! Я ВЖЕ НЕ МОЖУ ТЕРПІТИ ЦЕЙ ЗАПАХ! ВИГУКНУВ ЧОЛОВІК. ВОНА ОБРАЛА ЧОЛОВІКА

Без категорії

Це не твій дім Альона з сумом озирнулась на хату, в якій виросла ще з дитинства. У свої вісімнадцять вона вже повністю розчарувалась у житті. Чому доля так сувора до неї? Бабуся померла, в університет вступити не вдалося через дівчину, що сиділа за сусідньою партою на іспиті. Вона все списала у Альони, а коли йшла здавати лист із відповідями першою, шепнула щось на вухо екзаменатору. Той насупився, підійшов до Альони, зажадав показати її роботи, а потім сказав, що її видалено з іспиту за списування. Довести нічого не вдалося. Потім з’ясувалося, що та дівчина — донька місцевого багатія. Таких не перемогти… І ось тепер, після стількох невдач, у її житті з’явилася мама з двома рідними братами й новим чоловіком. Де вони тільки пропадали всі ці роки? Альону виростила бабуся, а мати була з нею лише до чотирьох років. Проте й жодного теплого спогаду про той час не залишилось. Поки батько працював, мати лишала Альону саму і йшла на розваги. Навіть будучи заміжньою, все шукала «гідного чоловіка» й не приховувала цього ні тоді, ні пізніше, коли батько раптово помер. Залишившись вдовою, Тамара швидко перестала сумувати. Зібрала речі, покинула чотирирічну доньку на порозі материного дому й, продавши квартирку, що залишилась від покійного чоловіка, поїхала в невідомому напрямку. Дарма бабуся Рая хотіла достукатися до її совісті… Тамара навідувалась вряди-годи, але Альона їй була байдужа. Востаннє вона приїхала, коли Альоні було дванадцять — привезла тоді семирічного Святослава й вимагала, щоб мати переписала хатину на неї. — Ні, Тома! Нічого ти не отримаєш! — категорично відмовила бабуся. — От помреш — все одно все моє буде! — злобно відповіла Тамара, подивилася з роздратуванням на доньку, що спостерігала з іншої кімнати, забрала Святослава й поїхала, грюкнувши дверима. — Чому кожного разу, коли вона приїжджає, ви сваритесь? — тоді спитала Альона у бабусі. — Бо твоя мати — егоїстка! Погано я її виховувала! Мало лупцювала! — сердито відповіла Раїса Петрівна. Бабуся захворіла раптово. Вона ніколи не скаржилась на здоров’я. Але якось, коли Альона повернулася зі школи, застала свою завжди метушливу бабусю блідою, сидячою в кріслі на балконі. Альона ще ніколи не бачила бабусю без роботи. — Щось трапилось? — захвилювалась дівчина. — Щось мені недобре… Виклич “швидку”, Альончику… — спокійно попросила бабуся. Далі була лікарня, крапельниці… смерть. Останні дні Раїса Петрівна провела в реанімації — навідуватись було не можна. Від страху за рідну людину Альона у відчаї подзвонила матері. Та спершу відмовлялась їхати, але коли дізналась, що бабуся у реанімації, таки погодилась. Але приїхала вже лише на похорон. А через три дні після похорону сунула дочці під ніс заповіт: — Ця хата тепер належить мені й моїм синам! Скоро приїде Олег. Я знаю, що ви з ним не ладнаєте. Тож поки поживи у тітки Галі, добре? У голосі матері не було ані краплі печалі. Здавалося, що Раїса Петрівна померла — на радість їй, бо тепер вона — спадкоємиця! Залишившись у скорботі, Альона не змогла протистояти матері. Тим паче, що в заповіті все чітко прописано. Дехто з рідних і справді прихистив дівчину, але гостювання у тітки Галі — сестри покійного батька — було недовгим: у домі постійно збиралися галасливі півп’яні компанії, а дехто відкрито проявляв до Альони інтерес, що лякало дівчину. Розповівши про всі труднощі своєму хлопцеві Паші, Альона натрапила на таку реакцію, яка її і здивувала, і потішила: — Нікуди ти не підеш до тітки Галі! Всі ці чолов’яги поруч із тобою? Та ще й небезпека?… Я поговорю з татом: маємо однокімнатну на околиці міста. Батько обіцяв, що як вступлю до університету, дозволить там жити. Я слова дотримав, тепер черга за ним. — Але до чого тут я? — розгубилась Альона. — От і саме головне: ми житимемо там удвох! Згодна вийти за мене заміж і жити зі мною в нашій квартирі? Альона ледь не розплакалась від щастя: — Звісно, так! Дізнавшись про весілля, тітка зраділа, а мати мало зуби не зціпила: — Заміж ти зібралася? Я дивлюся, яка ти прудка! В університет не вступила, то інакше вирішила влаштуватися? Грошей не дам і хати ти не отримаєш! Такі слова матері боляче вразили Альону. Павло лише почув її плач і, зрозумівши, що сталось, забрав наречену до себе додому, де батьки прийняли її з розумінням. Андрій Семенович уважно вислухав дівчину й заспокоїв: — Бідна моя дитина! Що це за мати така… — А мене ось що дивує… — задумливо мовив Андрій Семенович. — Чому вона так чіпляється за хату, якщо є заповіт і все вже вирішено? Чи ти була в нотаріуса після смерті бабусі? — Ні, не була… — розгубилась Альона. — А треба було. Ось після вихідних сам приїду з тобою до нотаріуса. В цей час мати принесла дочці якісь папери, намагалася змусити щось підписати, але Павло втрутився: — Вона нічого не підписуватиме! — Хто ти такий? Вона сама вирішить! — гнівно випалила Тамара. — Я її майбутній чоловік і не дозволю, щоб їй нашкодили. Поки що нічого не підписуйте. Розлючена Тамара пішла ні з чим. Разом із Андрієм Семеновичем Альона відвідала нотаріуса. Виявилось, що Раїса Петрівна залишила внучці дарчу на хату, і після повноліття Альона стала повноправною власницею. Мамин заповіт було анульовано. — Що робити — мама виселити не дасть, ще й мої речі виставляє! — злякано сказала Альона. — Для цього є поліція! Почувши новину, Тамара вибухнула гнівом: — Ах ти, зраднице! Матір вирішила з хати вигнати?! Валиш звідси! Думаєш, я віритиму казкам? Хто тебе підмовив? Твій наречений із батьком? А в мене документ є — заповіт, ти нічого не отримаєш! Олег також погрожував, але після візиту поліції Тамара з чоловіком і синами змушені були залишити хату. Альона нарешті повернулась додому; Павло переїхав до неї, аби захищати від можливих погроз. Тамара ще довго чіплялась, навіть звернулася до нотаріуса щодо грошей Раїси Петрівни. Частину коштів таки отримала, але хату так і не змогла відібрати. Консультуючись з юристами й зрозумівши безперспективність, вона остаточно зникла з життя Альони. Альона і Павло одружилися, і вже наступного літа дівчина вступила на омріяну спеціальність університету, на третьому курсі народила донечку. Вона до кінця життя дякувала чоловікові та його родині за допомогу й турботу у найважчий час та прожила щасливе життя. Автор: Одета

Це не твій дім Олеся з сумом оглядає будинок, у якому виросла з самого дитинства. Їй вже вісімнадцять

Без категорії

014

Ще не час помирати — вдома на нас чекають справи… Баба Валя ледве дотяглася до хвіртки, з останніх сил дійшла до дверей, довго вовтузилася зі старим, іржавим замком, увійшла у свою холодну, занедбану після зими хату й сіла на стілець біля непротопленої печі. В хаті тхнуло порожнечею. Не було її всього три місяці, а стеля вже оплела павутина, дерев’яний стілець плаксиво поскрипував, вітер гув у димарі — дім зустрів господиню, ніби ображено: де ти була, хазяйко, на кого покинула, як зимувати будемо? Заспокоювала хатку: — Зараз, зараз, мій рідний, відпочину трішки… Затоплю, зігріємось… Ще рік тому бабу Валю не втримати було — снувала по оселі: побілити, підфарбувати, води принести. То до ікон кланялася, то біля печі господарювала, то садом літала — усе встигала засадити, прополоти, полити. І дім радів з нею, під її легкими кроками підлога натхненно скрипіла, двері й вікна радо відчинялися від першого дотику зморшкуватих, але спритних рук, а пічка щедро випікала пухкі пироги. Гарно їм було разом — бабі Валі й її старій хаті. Чоловіка рано поховала, трьох дітей виростила, усіх у люди вивела. Старший син — капітан далекого плавання, другий — полковник, обидва далеко живуть, у село заїжджають рідко. Лише молодша донька Тамара агрономом у селі працює — з рання до вечора на полі, до матері навідується в неділю, відведе душу пирогами — й знову на тиждень зникає. Радість лиш Світланка, внучка. А вже й підросла — справжня красуня! Очі сірі-пресірі, коси до пояса, густі й блискучі, мов стигла пшениця. Як заплете хвіст — хлопці сільські аж роти відкривають! Тонка станом, вродою богиня, не інакше. Баба Валя в молодості гарна була, та на старій світлині — пастушка, а Світлана — королева… Розумниця: закінчила агроуніверситет у місті, повернулася в рідне село працювати економістом, заміж вийшла за ветеринара. По державній програмі молодій сім’ї виділили нову простору, цегляну хату — справжній особняк! Щоправда, бабусина ж хата — благодать: сад навколо, квіти, й росте все до ладу, а у Світлани біля нового дому ще нічого не встигло вирости — три стеблинки. А й заразом і до землеробства молода господиня не дуже мала хисту — ніжна, бабуся звикла її від вітру та важкої роботи берегти. Тут ще й синочок Василько народився. Які вже й огороди! Почала Світлана кликати бабусю до себе: ходімо, мешкатимеш зі мною, дім великий, зручний, нема печі топити. Коли бабі Валі виповнилось вісімдесят, ноги вже майже не ходили, бабуся таки погодилась і перебралася до внучки. Прожила кілька місяців — та почула одного разу: — Бабусю, ти ж знаєш — я тебе люблю! Але чого ж ти все сидиш? Я господарювати хочу, а ти допомогти не можеш… — Славонько, не можу вже, доню, старі ноги… — Гм… Як приїхала до мене — одразу стара! І повернулася баба Валя під свою руїну — бо не оправдала надій… Від образи остаточно ослабла, вже й по хаті ледве пересувалася, до церкви й мови не було дійти. Прийшов до неї отець Борис, її постійний душпастир, подивився: в хаті — холодно, печі не топлено, на бабі — стара кофта, платок тьмяний, валянки стоптані. Сам взявся допомагати: золу з печі вигріб, дров назносив, води набрав, адреси на конвертах підписав. А в тих листах – величезними, тремтячими буквами: «Живу дуже добре, любий синочку. Все в мене є, слава Богу!». А на листах — клякси солоні… Знайшлася добра душа — сусідка Ганна взяла шефство, чоловік її, дядя Петро, служити помагав і на мотоциклі возив бабусю до церкви. Життя потроху налагоджувалося. Світлана довго не навідувалася, а згодом тяжко занедужала — рак легенів… Згоріла за півроку. Її чоловік біля могили пропадав — запивав горе, маленький Василько лишився сам-один. Тамара взяла онука, та по роботі не мала коли доглядати — вирішили влаштувати Василька до районного інтернату. Інтернат — не дім, але іншого виходу не було. І тоді на старому «Уралі» приїхала баба Валя. — Я Василька візьму до себе. — Мамо, та сама ледве ходиш! Як ти впораєшся? — Поки жива — внучка в інтернат не віддам! Всі сусіди крутили головами — а баба Валя з малим зробила дива: у хаті тепло, чисто, Василько ситий, задоволений, а бабина нога, наче й не старенька — снаги додалося! — Батюшко, я тут ватрушки печу… Погостимо тебе й матушку Олександру! А от матушка Олександра пригадала історію своєї прабабусі Віри Єгорівни — яка весь довгий вік прожила, мрії минули, все сниться під білим снігом, а як прийшла пора йти у вічність, біля неї молоденька мамочка з новонародженим внучатком… І прабабуся вирішила: не час помирати, доки вдома є справи! Вона після того ще десять років прожила, допомагаючи доньці й внучці ростити улюблену правнучку. І правда: ще не час помирати — у нашій хаті справ і турбот чимало, а ми, українські бабусі, ще силу знайдемо, щоб все встигнути.

Є у нас ще вдома справи Баба Ганна з труднощами відчинила скойку, ледь-ледь дотягла ноги до хати, довго

Без категорії

0129

Сваха відпочивала на курорті, поки ми робили ремонт, а тепер хоче комфортно жити у відремонтованій хаті Ми запропонували зробити ремонт разом, але вона відмовилась, бо “їй не треба”. А тепер проситься пожити з нами, бо в її половині немає зручностей — ось така справедливість!

Свекруха проводила спекотне літо на базі відпочинку під Одесою, поки ми із чоловіком по цеглинці відновлювали