Тьотя Ліля Мені вже 47 років. Я звичайна жінка, яких багато. Сіра мишка, не красуня, гарною фігурою теж
Він ненавидів свою дружину. Ненавидів…
П’ятнадцять років вони ділили одне життя — ранок за ранком він бачив її поруч, але лише останній рік звички коханої дратували його все сильніше. Особливо її дивний ритуал: розтягнути руки в ліжку й, ще сонна, промовити: «Доброго ранку, сонечко! Сьогодні обов’язково буде гарний день». Колись він захоплювався її тілом, її свободою, але тепер навіть її оголений вигляд викликав у нього лють…
Вона ж знала про його зраду та приймала це мовчки, змирившись зі своєю хворобою, приреченою таємницею, відокремлюючи себе від жалю і болю. Її рятувала тиша старої сільської бібліотеки, де вона день у день шукала відповіді на сторінках під стелажем «Таємниці життя і смерті».
Він поспішав до коханки, впевнений, що розлучення зробить їх щасливими. Але випадково натрапивши на запечатану папку з медичними довідками дружини, він дізнається правду: її лишився лише рік…
У ресторані, де святкували їхню річницю, вона чекала марно, а на вулиці відчувала гостру несправедливість долі — і сльози полилися безупинно…
Він же ридав, охоплений страшним каяттям і вперше зрозумів цінність кожної миті.
В останні місяці її життя він був поруч, переживши несподіване щастя турботи, відчувши, як любов перемагає ненависть…
Вона пішла у вічність через два місяці, залишивши під подушкою новорічне бажання: «Бути щасливою з Ним до кінця своїх днів».
Кажуть, загадане під Новий рік збувається… Бо він того ж року написав: «Стати вільним».
І кожен отримав те, чого, наче, так палко бажав… Я ненавидів свою дружину. Саме так. Ми прожили разом пятнадцять років. Цілих пятнадцять років я прокидався
У нашій родині чотири покоління чоловіків трудилися на Львівській залізниці! А ти що принесла?
Підняла на ноги свекруху, а вона влаштувала скандал, бо не прополола грядки. Стоїть серед лебединих клумб і кричить: «Такого безладу тут ще не було! Я сім дітей виховала – і жодного бур’яну!». Сусіди вже біля паркану, смакують кожне слово. А я мовчки проходжу повз неї, міцніше обіймаючи сина. Вдома збираю речі, розділяю усе для свекрухи і нас, мовчки йду. Через три дні дзвонить: «Що з тими всіма банками, що професор виписав? Просила сусідку купити, а вона каже – надто дорого. Що тепер робити? Господи, я тут помру, а ти образилась ні з того, ні з сього!». Я вимикаю телефон. Не маю більше сил. Рік тому, коли поховала чоловіка та стала матір’ю, усе стало не важливе. Проте вирішила рятувати свекруху – продала столичне житло, вкладала гроші у лікування та дім для сина. Бої інтересу не було: лише турбота про хвору й малюка. Залучала найкращих лікарів, все купувала… І свекруха повернулась до життя. Тепер вона сама. Я з сином починаємо нове життя. Хотіла мати сім’ю – стала сиротою двічі. Сина лише навчу: не всі заслуговують на добро, бо для когось важливішими є прополені грядки. Підняла на ноги свою свекруху. А я сердита, бо не виполола грядки. Ти що тут робиш? стоячи посеред ліжок
Та не в мене син. А в сусідки моєї, Марії. Чоловік твій раніше часто заходив до неї, от і приніс їй у подолі.
14 червня Я завмер: зза старої груші на мене сумно дивився пес. Той, якого я впізнав би серед тисячі інших.
Sofija протягом двох років була лише доглядальницею у матері свого чоловіка. Софії вдалося вийти заміж
Останнім часом часто згадую одну ніч, яка для мене стала справжнім переломним моментом у житті моєї маленької
Наталя Іванівна повертається з магазину із важкими торбами, а біля воріт стоїть чужа машина: “Хто це завітав непроханим гостем?” – подумала вона. Та коли на подвір’ї побачила сина Віктора, кинулася його обіймати, але він зупинив: “Мамо, сядь, я мушу щось розказати…” Що ж такого сталося у родині, чого Наталя навіть і уявити не могла?
Життя Наталі Іванівни у мальовничому українському селі, де після смерті чоловіка єдиною розрадою був син, який осів у місті. Скупі візити, подарунки, гостинці від матері й сусідські плітки про загадкову знайому сина. Та одного дня Віктор повертається до матусі не сам, а з похмурим хлопчиком Юрчиком, і зізнається: він уже одружений, а Юрко – син дружини, яка суворо остерігається свекрухи. Наталя погоджується на літо прихистити нелегка хлопчиська, який переконаний, що “бабуся Наталя погана”.
Як же знайде вона шлях до серця Юрчика? Чи зможе добротою змінити дитячу настороженість і материнський упереджений страх? Чи стане Наталя справжньою бабусею для чужого сина і чи прийме невістка Олена щире серце свекрухи-українки? Зворушлива історія про силу доброти, прощення і сімейне тепло, в якій кожному знайдеться місце під рідною стріхою. Наталя повільно йде від магазину, тягнучи важкі сумки з покупками. Вже майже дійшла до свого двору, як
– Ну, Рижик, підемо вже… – буркнув Валерій, поправляючи саморобний повідець зі старої мотузки. Він застібнув куртку під саму шию й затремтів. Цьогорічний лютий особливо лютував – сніг з дощем, вітер пронизував до кісток. Рижик – двортер’єр із тьмяною рудою шерстю й одним сліпим оком – з’явився в його житті рік тому. Валерій тоді повертався після нічної зміни з заводу й побачив його біля смітників. Пес був побитий, голодний, а ліве око затягнуте пеленою. Голос аж різонув по нервах. Валерій упізнав того, хто говорив, — Сергійко Кривий, місцевий авторитет років двадцяти п’яти. Поруч із ним товпилися троє підлітків – його «бригада». – Гуляємо, – коротко відповів Валерій, не піднімаючи очей. – А ти, дядьку, податок платиш за вигул такого урода? – зареготав один з хлопців. – Дивись, який страшний – око криве! Полетів камінь. Влучив Рижику в бік. Собака заскавучав, прижався до ноги господаря. – Відчепіться, – тихо сказав Валерій, але в голосі бриніло залізо. – Ого! Дядько Кулібін розговорився! – Сергій підійшов ближче. – А ти не забув, що це мій район? І собаки тут гуляють з мого дозволу… Ну що, Лиско, ходімо вже… пробурмотів Валерій, натягуючи нашвидкуруч зроблений повідець зі старої мотузки.
