Ти знаєш, нещодавно в мене була така ситуація, що аж не віриться. Уявляєш, сиджу вдома, нічого такого
Залишатись Людиною
Середина грудня у провінційному українському містечку була сирою та вітряною. Сніг ледь прикривав мерзлу землю, а автостанція з її вічними протягами скидалася на останній прихисток застиглого часу. Тут пахло кавою з буфету, антисептиком та в’яненням. Скляні двері гучно гриміли на вітрі, впускаючи хвилі холоду й людей із зашарілими від морозу обличчями.
Маргарита поспішала через зону очікування, звіряючись із часом на вокзальному годиннику. Вона була тут транзитом — коротке відрядження до сусіднього міста закінчилося раніше, і тепер їй потрібно було дістатись додому з двома пересадками. Ця автостанція стала першою й найбільш похмурою з них.
Квитки були на вечірній автобус, і Рита вбивала три години, відчуваючи, як туга й нудьга цього місця проникають навіть крізь підкладку дорогого пальта. Вперше за десять років вона поверталася в такі далекі краї, що тут все здавалось їй зменшеним, тьмяним, сповільненим і дуже далеким від її теперішнього столичного життя.
Її каблуки різко цокали по плитці. Вона була тут чужою — розкішне пісочне пальто, ідеальна зачіска, яка трималася після дороги, шкіряна сумка на плечі.
Погляд, привчений до вибіркового сприйняття, ковзнув по залі: буфетниця, що позіхала, старенька пара з хлібом, чоловік у стоптаній куртці з порожнім поглядом.
Вона відчувала на собі погляди — не злі, а просто констатуючі: чужинка. І сама з цим погоджувалась. Треба було просто перечекати — пережити цей простір і час, як поганий сон. Уже вранці вона мала бути у затишній квартирі в великому місті, де немає цієї пронизливої провінційної туги.
У ту ж мить, коли вона шукала місце для очікування, їй перегородив шлях чоловік.
Літній дідусь, років шістдесят, може, трохи більше. Обличчя — вітряне й буденне. На ньому була стара, але ретельно зашита куртка і шапка-вушанка, яку він тримав у руці. Він не став на дорозі навмисне, а наче з’явився із сірого повітря. Заговорив тихим, рівним, трохи безбарвним голосом:
— Перепрошую… Дівчино… Не підкажете, де тут можна води попити?
Запит завис у повітрі так само недоречно, як і сама ситуація. Маргарита майже автоматично махнула рукою у бік буфету, де виднілися пляшки з водою.
— Он там, у кіоску, — сказала вона й обійшла його. Дратівливий укол: “Попити води”. Ще й “дівчино”. Якісь архаїзми. Хіба складно самому побачити? Видно ж!
Він кивнув і ледь чутно подякував, але не рухався з місця. Стояв з опущеною головою, ніби збирав сили перейти ці кілька кроків. Це розгублення і безпорадність перед найпростішою дією змусили Маргариту затримати погляд.
Вона побачила не одяг і не вік — а крапельки поту на його скронях, блідість губ, тремтячу руку, скляний, зосереджений погляд у підлогу.
В її душі щось здригнулося. Спішка, роздратування — все розтануло, ніби витікло крізь тріщину в її захисній оболонці. Не думаючи, вона спитала:
— Вам зле?
Чоловік підвів очі, повні радше сорому й розгубленості, аніж прохання.
— Тиск щось… голова паморочиться…
Далі все сталося на автоматі. Вона взяла його під лікоть — м’яко, але твердо.
— Не стійте. Присядемо ось тут, — голос її став лагідним, але рішучим.
Вона допомогла йому сісти, присіла навпроти на корточки, не зважаючи на свій вигляд.
— Приспокійтесь, дихайте розмірено, не поспішайте.
Побігла до буфету й принесла води. Потім дістала носову хустинку й витерла йому лоба. Усе її єство в цей момент було тут — біля цієї людини.
— Люди, допоможіть! — її голос пройняв автостанцію. — Чоловіку зле! Викличте “швидку”!
Автостанція пожвавішала: старенька жінка простягла валідол, хтось будь-як, але швидко набрав 103, навіть продавчиня вибігла з-за прилавка. Незнайомі люди, здавалося, скупчилися колом — не фоном, а громадою, що спільно переживала біду.
Маргарита лишалась поряд, міцно тримаючи старечу долоню — вона вже не була ані успішною киянкою, ані сторонньою, а просто людиною, що опинилась поруч.
Світ змінився, коли зайшли медики. Усе замовкло, дорога до скамейки очищалася, у медичного фельдшера в очах була і втому, й професійна увага.
— Що трапилось? — спитала жінка з нашивкою “швидкої”, швидко оглядаючи дідуся.
Маргарита докладно й чітко розповіла усе, що знала.
— Реагували правильно. Зараз відвеземо в лікарню, — погодилась фельдшер.
Чоловік, вже стоячи на ногах, подивився на Маргариту:
— Дякую вам, доню… Ви мені життя, може, врятували…
Вона лише кивнула — слів не знаходилось. І спостерігала, як його уводили у морозний вечір до білої “швидкої”.
Зал знову повернувся до звичного існування, але щось у ньому змінилось. І в Маргарити — теж. Вона дивилася тепер на людей інакше: бачила продавчиню з чаєм, чоловіка, що допомагав мамі з коляскою. З дрібниць складалась мозаїка турботи — не сірості, а неголосної людяності.
Вона купила собі пляшку води і зробила ковток. Та вода була найважливішою у світі. Бо стала простою, людською ниткою зв’язку.
Маргарита вперше відчула себе справжньою. Тут, на цій задрипаній автостанції, з розтріпаним волоссям і в пом’ятому пальті. Бо залишатись людиною — це не відмовлятись від усіх масок. Це пам’ятати, що під ними. І, коли треба, дозволяти цим справжнім “я” звучати сильніше за роль.
Залишатись Людиною — ось що важливо навіть на продувній українській автостанції. Лишатись людиною Грудень у Львові стояв пронизливий, вогкий, з вітром, що ніс помережений дощем сніг
14 листопада, понеділок Потрібна була садова альтанка на моєму подвірї, і я вирішив не кликати великі
Мої діти влаштовані добре, маю трохи гривень при собі, скоро буду оформляти пенсію. Кілька місяців тому
Поступово ми провели до її хати воду, а потім і газ. Далі облаштували всі зручності в будинку.
Моя мама завжди стоїть на боці мого вітчима. Одного дня я вже не можу терпіти це і вирішую покласти край усьому.
«Не чіпай мамині речі!» — суворо сказав чоловік
— Це одяг моєї мами, звідки у тебе думка його забрати? — пролунало від чоловіка, голос незнайомий, холодний.
— Викинемо, навіщо нам це барахло, Славо? Половина шафи забита цими речами, мені потрібно місце для ковдр і подушок, у нас же повний безлад, — відповіла Ольга, збираючи скромні светри, спідниці й сукні покійної свекрухи Валентини Іванівни, яка завжди тримала все охайно і навчила цього сина. А от в Ольгиній шафі — як після бурі: знайти потрібну кофту щоранку — як квест, а випрасувані речі потім усе одно виглядають так, наче їх пожувала корова.
Минуло лише три тижні з того дня, як Слава попрощався з мамою. Валентині Іванівні потрібне було лікування й спокій — але хвороба стрімко забирала її сили. В останній місяць Слава забрав маму до себе. І зараз, повернувшись додому, побачив її речі просто посеред коридору, скинені як непотріб, і занімів. Невже ось так просто? Викинули — і забули?..
— Не смій чіпати ці речі! — крізь зуби прошипів Слава, кров пульсувала у скронях.
— Нам не потрібен цей мотлох, — обурилась Ольга, — Ти що, музей вдома хочеш? Мами вже нема. Краще б ти про неї дбав частіше, поки жива була!
Слава втратив рівновагу від цих слів.
— Йди, поки не накоїв біди, — проказав він тремтячим голосом.
Не знімаючи взуття, Слава відкрив шафу, дістав одну з картатих сумок, акуратно розклав речі Валентини Іванівни. Йому допомагав маленький син, навіть поклав у сумку свій іграшковий трактор. Після цього Слава взяв ключ і заховав у кишеню.
— Тату, ти куди? — спитав малюк.
— Я швидко, біжи до мами, — сумно всміхнувся Слава.
Ольга занепокоїлась: — Ти їдеш? А вечеря?
— Мені вже вистачило твого ставлення до мами, — відповів він і, не озираючись, вийшов із дому.
На машині Слава вирушив за місто, в рідне село, до материного дому. Дорогою згадував мамині слова, доброту й домашній затишок, який вона створювала… А зараз — лише тиша старої хати, мамині домашні капці й одяг, акуратно складений у шафі.
Уранці, розкладаючи речі матері, він мовби повертав у дім її присутність, відчував тепло рідної маминої усмішки. Потому зібрав букет нарцисів, тюльпанів, ландышів — і поніс на цвинтар до рідних. Згадав, як мама кликала його голосно на весь двір: «Славо-о-о! Їсти!». Як соромно було тоді, а зараз віддав би все, щоб знову почути рідний голос.
— Мамо, вибач, що не встиг… Дякую тобі за все: за любов, тепло, доброту, — шепотів він, стоячи на могилці.
— Сергію, бережи свою маму — вона в тебе одна, — порадив знайомому односельцю.
Бо навіть коли здається, що час усе лікує, мамина любов, турбота й речі для нас — цінніша пам’ять, ніж простір у шафі для ще однієї ковдри. Не смій чіпати мамині речі, тихо, але з крицею в голосі, сказав чоловік. Це вбрання мами, почувся дивно
Заміж за пораненого. Драматична історія Спасибі всім вам за підтримку, за вподобайки, ваші щирі відгуки
Це ваш обовязок сплатити за мене, бо мій батько теж так робив. Я маю на це повне право! Зоряна вирішила
«Довелося поставити окремий холодильник», каже Надія. Її голос тремтить. «Це ж абсурд! Але іншого виходу немає.
