**Запис у щоденнику: Розрив, що врятував нас обох**
— Даріє, що це ти робиш?! — голос Тараса гримів по квартирі. — Куди це ти збираєшся в такому вигляді?!
— У театр іду, якщо дозволиш! — Дарія поправила перед дзеркалом нову блузу, куплену на розпродажі. — Узгоджувала з Оксаною, давно хотіли подивитися ту виставу.
— Який ще театр?! В тебе вдома справ повно! Посуд не помитий, сорочки мої не випрасувані! А вона в театр збирається! — Тарас схопив Дарію за руку, повернув до себе. — Негайно перевдягнися і займися господарством!
Дарія ривком вислизнула, але на зап’ясті залишився червоний слід від його пальців.
— Тарасе, ми ж вчора про це домовлялись! Цілий день вдома просиділа, все переробила. Маю право ж на один вечір для себе, чого тут такого?
— Для себе?! — він зневажливо всміхнувся. — А хто тебе годує, одягає? Хто дає дах над головою? Я, між іншим, після роботи прийшов, хочу поїсти нормально, а не твої бутерброди жувати!
Дарія мовчки пройшла на кухню, почала діставати з холодильника продукти. Руки тремтіли, усе всередині стислося у щільний клубок. Ще вранці раділа майбутньому вечору, навіть зачіску зробила, туфлі чорнила. А тепер…
— Ось бачиш! — задоволено буркнув Тарас, врубив телевізор голосніше. — І щоб швидше! Голодний як вовк!
Поки розігрівалась сковорода, Дарія нишком дивилась у вікно. У дворі її ровесниця виводила собаку, сміялася, розмовляючи по телефону. Наче така вільна, легка…
— Даріє! Ти що там заснула?! — гаркнув із кімнати чоловік.
— Готую вже, готую! — відгукнулась вона, поспішно перевертаючи котлети.
Тарас з’явився на порозі кухні, притулився до косяка.
— Слухай, а завтра ввечері до мене Петренко завітає, справи обговоримо. Тож жодних твоїх подружок, сидиш вдома тихо, чай подаси, якщо попросимо.
— Та ж завтра субота, — несміливо заперечила Дарія. — Ми з дівчатами хотіли до кав’ярні…
— Які ще дівчата? Тобі сорок три, Даріє, опам’ятайся! Час уже тверезо думати. Дім, сім’я – ось твоє місце. А не ті дурниці із подругами та кафе.
Дарія поставила перед ним тарілку. Їсти не хотілося, у горлі стояв комок.
— Тарасе, чому ти так із мною? Раніше ж не був таким… Разом ходили й у театр, й у кіно, квіти дарував…
— Раніше! — махнув він рукою. — Раніше ти молодшою була, краще. А тепер що від тебе залишилось? Поповнішала, позасмугувалась, одягаєшся як бабуся. Соромно з тобою серед людей.
Слова били гірше за удар. Дарія встала, почала збирати зі столу. Сльози підступали до горла, але вона стримувалась. Не хотіла давати йому нову прив приниження.
— Та не плач ти! — скривився Тарас. — Не терплю жіночих сліз. Краще подумай, як себе до ладу привести. Запишись у спортзал, на діз дієту сядь. А то зовсім себе запустила.
Коли він пішов дивитися телевізор, Дарія дістала телефон, написала Оксані: «Не виходить сьогодні, вибач. Переносимо».
Відповідь прийшла миттєво: «Дарино, що знову трапилося? Вже ж третій раз за місяць! Так не можна!»
«Усе гаразд, просто невідкладні справи», — набрала Дарія й зараз же видалила повідомлення. Написала коротше: «Все добре».
Але Оксана не заспокоїлася: «Приїжджай до мене зараз.
Тепер, коли вона нарешті розпустила крила власної свободи, двері нових можливостей відчинилися перед нею навстіж, готові впустити світло.
