Вона прийшла першою
Марія Іванівна прокинулась о п’ятій ранку, як це було заведено. Звичка сорока років праці на фабриці нікуди не поділася, хоча на пенсії вона вже третій рік. Тихенько, щоб не розбудити Петра Олексійовича, пройшла на кухню, поставила чайник. За вікном ще темно, але вона знала — незабаром буде світанок.
Сьогодні особливий день. Сьогодні перше вересня, і онука Сонечка йде до першого класу. Марія Іванівна хвилювалася навіть більше, ніж сама дівчинка. Цілий тиждень перебирала в шафі шкільну форму, перевіряла рюкзак, рахувала зошити. Петро лише похитував головою й казав, що вона зовсім з’їхала з глузду.
— Що ти метушишся, наче попереду всіх пожежа? — буркотів він. — Синок сам у школу ходив, і нічого, вижив.
— А я хочу бути першою, — відповідала Марія Іванівна. — Першою зустріти її біля школи, першою привітати.
Петро Олексійович не розумів цього бажання дружини. Йому здавалося, що бабусі лише заважають у таких справах. Але Марія Іванівна думала інакше. Вона пам’ятала, як тридцять років тому провожала до першого класу свого Андрійка. Тоді вона працювала у дві зміни, додому поверталася лише пізнього вечора. На лінійку прийшла Андрієва бабуся, мамина мати. А сама Марія Іванівна стояла біля фабричних воріт і плакала від образи.
— Не плач, — тоді сказала їй сусідка Ганна. — Виросте твій син, онуків народить, тоді й наздоженеш.
Ось тепер і наздоганяла.
Чай заварився міцний, ароматний. Марія Іванівна налила в улюблену чашку з трояндочками, сіла за стіл. На підвіконні стояли букети — три штуки. Один вона купила на ринку ще вчора, другий зірвала у палісаднику, а третій прийшов увечері Петро Олексійович. Соромився, казав, що це дурниця, але все ж приніс.
— Три букети — це багато, — сказала вона чоловікові.
— А раптом учителька не одна? — пожав плечима Петро. — Хто його знає.
О сьомій годині Марія Іванівна вже стояла під душем. Наділа найкращу сукню, ту саму, синю в білий горошок, яку берегла для особливих випадків. Зачесалася, підфарбувала губи. У дзеркалі на неї дивилася гарна жінка з схвильованими очима.
— Ти що, на побачення збираєшся? — прокинувся Петро Олексійович.
— Хочу бути гарною для онучки, — відповіла дружина.
— І так гарна, — буркнув він у подушку.
О пів на восьму зателефонував Андрій.
— Мам, ми вже виїжджаємо. Соня хвилюється, всю ніч погано спала.
— А я взагалі не спала, — зізналася Марія Іванівна. — Іду до школи, буду чекати.
— Мам, лінійка лише о дев’ятій починається.
— Знаю. ТаІ кожного ранку, доки Сонечці це було потрібно, Марія Іванівна приходила до школи першою, бо знала — саме в цих дрібних моментах і криється щастя.
