Лікарняне вікно відкрито ще зранку одна з медсестер його розчинила. Свіже повітря гуляє палатою, фіранки колишуться, а зелень каскадом виглядає з-поза віконної рами. До справжньої літньої спеки іще далеко.
Петрикові щойно видалили апендицит. Лікарі казали, що операція була складна, ледве встигли, але Петрик, як завжди, вівся сміливо.
Уколів не боїшся? посміхнулася зранку медсестра, натискаючи на шприц.
Петрик безмовно повернувся на бік вставати йому ще було не можна.
“Злякати мене вирішила…,” подумав.
Привезли його з підворіття саме там і прихопило. Безхатьком він, до речі, не був виріс у дитбудинку. Просто з хлопцями поверталися з базару, де підробляли по-своєму, і от тобі маєш
Жалів лише одне підставив Леська і малого Сергійка, тепер у дитбудинку переполох Учора після операції напівприходивша себе прибігла Кирилівна замісниця директора. Вдає турботу і обличчя так близько схиляє, та Петрик у мариві майже нічого не розуміє. Тільки те й знає, що була.
Думав собі чому ж не стало йому зле прямо на території дитбудинку? Додому ж кидок рукою був залишився Але як уже сталося, так і сталося.
В усьому винуваті абрикоси. На базарі їм вручили ящик зіпсованих фруктів не зовсім вони й погані, медові на смак! Ось тут і згрішили наїлися досита.
Ну що, козаче, як себе почуваєш? старший лікар з волохатими руками перевіряє шов, Все вже позаду. Нічого жахливого не буде можеш не боятися.
Я й не боявся, відповів Петрик.
Ого, який ти відважний! лікар зненацька посерйознішав, Їсти тобі поки не можна. Жодної передачки! Потерпи без солодкого. Ввечері дамо кисіль.
Петрик кивнув чисто з поваги. Він чудово знав ніхто йому нічого і не передасть, у дитбудинку після всього на нього сердиті. Тепер усім клопотів підкинув, а ще й таємно лазив на базар.
Про мужність лікар казав правду. Петрик дійсно був сміливий життя навіжене навчило цьому. Народила його мама, певно, випадково. На аборт грошей не було, ось і зявився. Йому десять років, а міркує він про це без зайвих емоцій як усі з дитбудинку.
На маму не злився. Навпаки навіть дякував їй подумки, що дала життя. Хоч і відмовилася одразу що ж, так буває
До трьох років був у будинку малюка, далі дитбудинок під Сумами, потім під Вінницею. В житті своїм лише й робив, що намагався вижити.
Згадувалися йому ті битви за їжу в їдальні. Хоч тоді на дворі і мирна епоха часи Брежнєва пройшли, але кухарі з дирекцією відверто тягли їжу додому. Треба було ще й додому щось відвезти от такі реалії.
Та не тільки за їжу билися навпаки, за кожну дрібницю. Петрик ріс міцним брав силою. Кілька разів ламав руки. А коли приїжджала перукарка й стригла всіх під нуль, мало не плакала голова Петрика вся в шрамах.
“Чого плакати? Я й не вмів, здається,” думав він тепер.
А вони тут намагаються налякати його якимось шрамом на животі чи уколом Усмішно!
Він дорослих сприймав холодними та розважливими. Його не можна було любити, як кудлатого малюка чи гарненьку дівчинку був справжній характерник, прямолінійний, трохи дратівливий.
Дивись мені, Воронов! Щось утнеш відправлю в ізолятор! часто застерігала Ірина Кирилівна.
Петрик не перечив але й підкорятися не поспішав. У нього були свої правила.
Тільки одна доросла людина згадувалася йому тепло. Він не знав, як діти говорять у думках із мамою, але з жінкою, котра випадково зустрілася в його житті, питався подумки часто.
Було йому шість, коли вона прийшла в їхній дитбудинок під Сумами. Хто вона не згадає, просто памятає лагідну посмішку, блакитні очі, теплі руки, запах. Вона брала його на коліна і шепотіла:
Ти маєш бути сильний, Петрику. Їж гарно, бережи себе, слухай старших. Буде важко, але ти впораєшся. Просто старайся, гаразд?
А ще співала колискову.
Котку-котку, сірий хвостик, бай-бай, бай-бай,
Лапки білі, вушка чорненькі, бай-бай, бай-бай
І, хоч здавалося, Петро дорослий, часто, коли було зле, згадував саме цю пісеньку. Закривав очі, насвистував про себе, відчував тепло її рук і ставало трохи легше.
Колись ця жінка зникла, розчинилася десь, залишивши лише спогад і мелодію. Імя її давно забулося у думках Петро називав її просто “мама”. Хоч розумів була вона якась тимчасова няня. Але так хотілося трошки помріяти.
У кімнату повернулась медсестра, зачинила вікно, почала заправляти ліжко навпроти. Петро зрадів одному лежати досить нудно.
За мить до палати заїхала каталка, оточена гуртом лікарів. Стався рух. Петру з його ліжка було поганенько видно, але він помітив: на ношах худенький, кирпатий хлопчик під крапельницею. Залишилися тільки медсестра і чоловік в халаті.
Не розмовляли тільки обмінювалися словами.
Він спатиме, сказала медсестра.
Добре. Дякую.
Якщо що
Обовязково.
Вона пішла, а чоловік сів спиною до Петра, поклавши руки на коліна. Хлопчик спав. У палаті було жарко, а чоловік так і сидів у піджаку під халатом. Петрові навіть здалося, що він теж дрімає.
У Петра затерпла спина він повернувся, кровать скрипнула. Чоловік розвернувся ледь лагідно посміхнувся з-під набряклих очей.
Доброго дня, прошепотів він, наче щойно помітив, що в палаті є ще хтось.
Доброго дня, відповів Петрик.
Чоловік пожвавішав, глянув на сина, пересів до Петра ближче.
Оперували тебе?
Так, апендикс.
Тепер головне спокій. Щось хочеш, може?
Мені не можна, до вечора нічого. А у нього що? Петро кивнув на хлопчика.
У нього інша недуга. Ти не проти, якщо я тут залишусь? Догляну, підстрахую, якщо треба щось.
Та ні, мені не заважає, промимрив Петро.
Його Семен звати, йому одинадцять. А ти?
Петро, мені десять.
Дякую, Петре, сказав чоловік, і Петрику навіть стало дивно за що?
Наступного дня людей у палаті не переводилося. Семену ставили капельниці, лікар заходив не раз. Батько ночував поруч, розмовляв із сином Семен ледь рухав руками, та очі не відкривав, виглядав сплячим.
Потім нагрянула родина: старші чоловік із жінкою, а з ними висока кучерява білява мама Семена. Сліди від сліз, бліда, слабенька. Завели її з двох боків, посадили біля хлопця, вона щось шепотіла, гладячи його по щоці.
Може переведете Петрика? спитав батько Семена лікаря, показуючи на Петра і переживаючи за дружину.
Так, сьогодні переведемо.
Підходить лікар і до Петра.
Як ти себе почуваєш, козаче?
Трохи болить, збрехав Петро.
Ніч справді була важка шов ниє, перевертатися страшно, катетер заважає. Їсти не дали. Може забули, а може й рано було.
Можеш потрохи вставати. Переведемо в іншу палату. Зараз медсестра катетер дістане.
Але чекав Петро довго люди туди-сюди.
Тільки тепер Петро й зрозумів, що Семен, видно, вмирає Не прокидається Дорослі між собою пошепки говорять, хвилюються.
Доглядала Семена двоюрідна сестра дівчина років двадцяти.
Коли медсестра забирала катетер, Петро буркнув, що соромиться але та тільки рукою махнула.
Та нема тебе кому стидатися! Давай швидше.
За хвилину Петро відчув полегшення. Одежа кудись зникла він лежить, а кругом сторонні. Дівчина час від часу поправляла ковдру Семену, зволожувала губи. Петро лиш подумав, що дарма не спитав про речі.
“Та кому я потрібен!” промайнуло.
Через годину вирішив сісти. Обережно крутиться в голові, але впертий, сів.
Поміч потрібна? спитала дівчина.
Ні і знову ліг.
Через мить знову сів.
А ви не знаєте, де моя одежа поділася? спитав.
З’ясую. Тільки слідкуй за Семеном, гаразд?
Нарешті одяг принесли, але не його. Лікарняний величезний.
Я відвернусь, вдягайся, сказала дівчина.
Всю одежу довелося підгортати, бо все велике. Нагнувся боляче, ось Ліза й помітила.
Стій! Дай, я допоможу, присіла, підгорнула штанину. Петрик ледь не впав.
Зараз упаду
Сідай! підтримала його Ліза. Ти ще слабенький. Тебе як кличуть?
Петро.
А я Ліза. Треба, щоб мама поруч була. Дзвонити їй, чи немає номера?
Мами нема.
А З татом живеш?
Та все гаразд В туалет хочу.
Дійшов, подивився у дзеркало під очима синці, губи білі, очі горять.
Ще в дитбудинку тітка жартома сказала, що йому фамілія Воронов за чорні очі припала. Так і прижилося Ворон.
В умивальнику освіжився трохи легше. Здається, Ліза потурбувалась принесли кисіль.
Що тепер? Ходи сам у їдальню, якщо підвівся.
Куди?
Праворуч по сходах, за запахом знайдеш! сміється санітарка.
Та ти що! Він іще ледве ходить. Я йому сама принесу! втрутилась Ліза.
Петрові не лежалося. Почав ходити палатою. Поглянув на Семена вродливий, як дівчинка, кучерявий. Тільки дуже худющий.
Що, вмирає? прямо спитав у Лізи, як уміють лише діти-сироти.
Та здригнулась.
Не знаємо. Дуже хворіє. Були вже чотири операції Батьки геть вибилися із сил. Я його тітка. Але ж бувають дива, правда?
Не знаю, сів Петро на ліжко.
Думав про Семена. Інше життя як у кіно: мама, тато, бабуся з дідом, родичі А тепер лежить хлопець і от вона смерть
Не пощастило
Петрика залишили. Ввечері прийшов знову батько Семена Дмитро Ігорович. Зайшла мова про Петра.
Петь, з дитбудинку ти, кажуть?
Так.
Може, до іншої палати підеш? Семен тяжкий
Я залишусь, можна?
Дні збігали подібно. Петрові піднялась температура таки перевели до палати зі старими чоловіками. Скучав відкрито, лиш часто навідував Семена. Ніхто не виганяв.
Виписку відклали.
За час очікування батько Семена вже багато дізнався про Петрика розпитував, слухав. Одягу приніс трохи. Петро звик, що носить із чужого плеча.
Це Семенове?
Так.
А якщо він виживе?
Дмитро зніяковів це слово “помре” в родині не вимовляли.
Соня, мати Семена, раз лише вимовила вголос з відчаю:
Як же так? Все робили правильно, а він все одно помирає!
Коли відходить своя дитина, здається, здуваєшся тілом. Вона весь час біля нього, на заспокійливих уколах
А якщо він таки не помре? вигукнув Петро.
Дмитро чесно відповів:
Шансів нема Він іде, Петре. Але ми тут, щоб йому не було боляче.
Це боляче помирати? Петрик гладить Семенові сорочки.
Швидше, ніж засинати. Все робимо, щоб не боліло.
Але ж він рухається
Можливо і чує нас. Головне бути поряд.
Вдома чекали всі, щоб Семен не мучився. Діагноз дізналися у вісім мязова атрофія, потім серце, легені, кишечник Лікували у Львові, Києві, консультувались у кращих. Тільки тому Сема дожив до одинадцяти.
Соня у всьому біди винна вона й сиділа з ним ночами, молилася. Дмитро, як чоловік, мусив тримати всіх.
Говори з ним, Петре. Дуже прошу.
Для Дмитра ці Петрикові розмови біля ліжка були ковтком життя поруч із вмираючим сином. Сидів за дверима і слухав
прикинь, коли отой Саранча руку мені скрутив, зірки літали перед очима Але я встояв, не заплакав. Назло всім.
“Бачиш, рука зажила, так і з тобою буде. Відновишся, брате.”
Семен помер тієї ночі. Петро й не помітив, йому й не сказали.
Вранці недочекавшись Семенових родичів, побіг він до посту медсестри, а її нема, потім у ординаторську, шукав лікаря.
Де Семен? Його перевели? Куди?
Семен він Розумієш, він тяжко хворів
Помер? перебив Петрик.
На жаль. Буває таке, кивнув лікар.
Петро відступив до дверей злості вистачало на весь світ.
“Мерзотники! Не врятували!”
А як було показати злість? У коридорі санітарка мила підлогу, Петрик копнув відро, воно покотилося, вода полилася. Крики, медсестри, лікарі.
Усі сваряться, а він грюкнув дверима, сів на ліжко й затулив вуха руками.
Повна лікарня, повно лікарів, а Семена не врятували.
Чому Семен став його другом і сам не розуміє. А все розказав найпотаємніше. І про маму, і про ту жінку з дитинства, і про бої й травми.
Однієї ночі, ще в палаті, наснилося Петру, як Семен ожив, присів на ліжку й лагідно усміхнувся. Петрик кинувся до нього, тримає, а Семен просить не чіпати, хай просто посидить. Почав рисочкою розповідати про себе дівчачим голосом.
Памятає, про що балакав, не чітко але точно чув голос.
І ось Семен глянув у вікно, видерся на підвіконня. Петро аж ахнув уві сні, що впаде. Прокинувся.
Вночі химерні гілки гойдалися за вікном, місяць розливався по палаті. Петро тихо підійшов до Семенового ліжка, взяв за худющі кисті й почав наспівувати колискову із справжнього дитинства:
Котку-котку, сірий хвостик,
Бай-бай, бай-бай
З того часу Петро подумки розмовляв із Семеном. Той розповідав про свої мандрівки, про родину, школу й кімнату, де був цілий світ, і маму, яка будила щоранку.
Петро ніколи не жив у сімї, тому фантазії були наївні. Мріяв, що в кожній квартирі ліжко у всіх в одному ряду, шафки в передпокої власні, а чай розливає мама ковшиком.
***
Дмитро, коли поховав сина, ніби полегшено видихнув. Не тому, що не любив, а тому, що вже не могла більше мучити ця кома. Відпустив.
Треба було допомогти прийняти втрату дружині й рухатись далі.
Останнім часом про Петрика думав щоразу частіше.
Зараз говорити про усиновлення не час Софія не зрозуміє. Семена ніхто не замінить. Його портрет квітами заставлений Софія поруч сидить і плаче, в церкву їздить, на цвинтар.
А в Петрика своєї мами й тата не було і не буде.
Він не такий, як Семен суворий, чорнобровий, мовчанкуватий, із гострим поглядом. Але коли розповідав Дмитро, було видно у хлопця чиста душа.
Софіє, був сьогодні в лікарні. Петрика виписали.
Навіщо їхав? дивувалася Софія.
Та документи за Семена взяв. А Петрик, чуєш, там дебош влаштував як дізнався, що друга більше нема.
Дитина, тихо мовила Софія.
Точно.
Дімо, не турбуйся за мене. Потроху звикаю
Гаразд.
Тільки про іншого хлопця, прошу, поки не кажи мені, добре?
Дмитро не наполягав.
Та все ж на вихідних таки поїхав до Петрика у дитбудинок. Його не пустили питали підозріло, наставниця недобро дивилася, Дмитро все пояснював, що хоче просто зустрітися, нічого більшого.
Це не зупинило, а тільки розігнало завзяття. Згадав однокласницю Тетяну Савельєву вона з психологічної служби з опіки.
Швидко знайшов її адресу, на наступного дня в гості подався. Говорили довго. Тетяна все зрозуміла, поспівчувала, пообіцяла дізнатися про Петрика. Але підкреслила: важлива згода дружини й самого хлопця.
Дмитро поїхав у службу опіки, взяв список документів. Там поставилися з розумінням. Пообіцяли допомогти організувати зустріч.
Про всі ці справи Софії не казав. А от тестеві й Лізі так. Лізі новина сподобалась Петрик і їй до вподоби став.
А Софія як тільки починались розмови, про сльози.
Він же не замінить Семена! Ти не розумієш?!
Так мова не про те! Просто сирота він, а ми теж тепер Він інший, важкий, зі своїм характером. Не Семен. Але якби ти чула, як він з Семеном розмовляв Справжній друг. Підтримував мене, дорослого чоловіка! Дозволь просто познайомитися.
Тільки не тисни
Це вже поступка.
На першій зустрічі Петрик був напружений очей не підводив, руки сцепив до білого, Дмитру руки не подав.
Поруч Тетяна, яка не втручалась. Дмитро розпочав розмову про дрібниці, аби комфортніше було.
Петро хвилювався так, що через двадцять хвилин попросили відпустити раніше.
Думаєш, не хоче до нас? спитав Дмитро по дорозі додому.
Помиляєшся, відказала Тетяна. Він цією зустріччю живе. Боїться не виправдати надій, хоче, щоб все вийшло.
Вирішили, що Петро приїде в гості. Хоч він ще не дав згоди, а Софія сумнівалась.
Коли Дмитро привів його додому, сіли до столу. Петро лише дивився у чашку, боявся зайве слово сказати, зайве гримнути ложкою. Все не так, як уявлялося. Місця не вистачає дорослі поруч зовсім близько.
Дуже боявся Софії.
Коли у Дмитра випадково впала ложка, Петро злякано кинув:
Капець взагалі
Дмитро підхопив:
Капець, точно! Петь, а чого не їси? Чого?
Петро взяв маленький шматок картоплі, але не жував просто тримав у роті й все.
Е, брате, розслабся! сміється Дмитро.
Петь, може, покажу тобі Семеніну кімнату? пропонує Софія.
Петро аж ожив:
Та! блиснули очі.
У кімнаті відразу побачив великий портрет Семена не таким, як у лікарні, тут усміхнений, життєрадісний.
О, Семко! Привіт! торкнувся рами уважно. Тут він більший.
Так, ще не довели до знесилення. Це ще Перед…
Як помер, так? говорить Петро просто, гладить портрет.
Софія не могла того прийняти до кінця.
А покажіть, як він тут жив?
Софія розгубилася, але взяла фотоальбом.
Можеш сам подивитись, я поки не буду
Петро гортає альбом, Софія стала ближче, сіла поруч, роздивляється з ним фото. Легше разом.
Веселий, класний коментує Петро.
Втупившись у кадр з моря:
О! Море! Він мені розповідав.
Софія сумно кивнула.
Говорив? Петь, він же вже мовчав
Петро підняв очі зрозумів, що фантазував і все-таки впевнено:
Мені розповідав.
Софія не почала заперечувати. Вона вже по-особливому глянула на цього хлопця з ним легше буде прийняти втрату.
Напружено, але спитала:
Петь, а якби ми тебе захотіли всиновити ти б погодився?
Петро затих, гортає сторінки.
Не знаю. Семко був класний А я ні. Не вмію по-справжньому
Софія пригорнула його:
Ми тебе не замість Семена хочемо. Просто, як його великого друга.
Петро знітився, але за мить сльози, вперше в житті.
Плачеш? Ну ж, хлопчику, не плач. Тримайся! Ти чоловік, сильний чоловік! утирає долонею сльози.
Їх він вже чув колись.
Вікно у кімнаті було відкрите. Листя за вікном зеленіло, надувався легкий вітер. З портрету дивився друг Семен.
Якось зовсім по-дитячому Петро запитав:
А ви знаєте таку пісню? “Котку-котку, сірий хвостик, бай-бай, бай-бай”
Знаю, колискова. Навчуся спеціально для тебе.
Петро кивнув і більше нічого не хотілось
***Софія тихо заспівала той мотив, спочатку несміливо, а потім голосніше. Петро, затамувавши подих, слухав. В кімнаті стало по-новому затишно й по-сімейному тепло. Десь глибоко вирувала ще біль, але вона перепліталась із ніжною, незбагненною надією.
В ту ж мить у вітальні клацнув вимикач зайшов Дмитро і затримався на порозі. Він побачив, як Софія обіймає Петрика, а поруч на ліжку лежить Семенів фотоальбом. У цій тиші Дмитро зрозумів усе змінилося остаточно.
Від вікна тягнуло літнім повітрям і далеким співом дітей з двору. За віконною рамою, здавалося, дерево посміхалось, киваючи гілками. Петро раптом підвів голову й запитав, звертаючись до портрету:
Семко, ти тут? і тихо додав, З нами?
У відповідь легкий вітерець увірвався в кімнату й розвіяв Петрикові волосся, заграв із листям і ніжним до болю співом Софії:
Бай-бай, бай-бай
Петро посміхнувся крізь сльози і вперше відчув, що, може, дім це саме тут. І, можливо, навіть після тяжкої втрати в серці проростає щось нове як з насінини після теплої літньої бурі.
А подих літа за вікном нишком прошепотів: «Тримайся, хлопцю. Починається твоя справжня, зовсім інша, історія».
