Півроку під одним дахом зі свекрухою: як вона зруйнувала наш шлюб
Півроку тому моє життя перетворилося на нескінченний нервовий вир. Тоді моя свекруха — Наталія Іванівна — оголосила, що більше не може жити сама. Сльози, тиск, розмови про самотність та нічні страхи. Вона так вплинула на мого чоловіка, що він, не порадившись зі мною, терміново перевіз її до нас — у нашу двокімнатну квартиру в центрі Львова.
У неї, до речі, є свій будинок із садом та просторим подвір’ям. Але, мабуть, там стало «занадто тихо». Хоча ніхто її не кидав, ніхто не ігнорував. Ми навідувалися, привозили продукти, допомагали з ліками. Але вона вирішила інакше — захотіла повного контролю. Над сином. Надо мною. Над нашим життям.
Наталія Іванівна — жінка нестерпна. Вперта, вибаглива, з манією величі. Поки був живий її чоловік, вона ще тримала себе в руках. Але після його смерті, коли пішла людина, яка хоч трохи її стримувала, почався справжній жах.
Спочатку — жалоба. Ми всі переживали втрату. Вона дійсно страждала, і я, попри холод у наших стосунках, старалася бути поруч. Ми не залишали її саму жодного дня. Але через кілька місяців у її очах знову спалахнув вогонь. І, на жаль, не тепла, а влади.
Вона знову почала кидати в мій бік уколючі фрази:
— Ти хоч би причепурилася перед тим, як чоловіка зустрічати.
— Що це за м’ясо? Воно ж, як підошва. Тебе що, не навчили готувати?
А ще ці нескінченні порівняння: «Ось у Катрусі син борщ їсть і хвалить. А твій — ніс кривить…». Тільки ось Катруся — це племінниця з трьома дітьми та чоловіком, який і слова не вимовить без її дозволу.
Коли вона запропонувала, щоб ми переїхали до неї, я стала муром. Так, будинок у неї більший. Але я б там навіть вільно не зітхнула. А наша квартира хоч і невеличка, зате в самому серці міста, поруч робота, дитячий садок, магазини. І найголовніше — це наш дім. Але на мою думку ніхто не звернув уваги. Чоловік слухав лише її:
— Мам, ти ж сама… Так, звичайно, переїжджай, поживеш у нас, трохи відпочинеш.
Я благала його подумати. Я попереджала. Я знала, чим це все закінчиться. Але він пообіцяв:
— Це тимчасово. Я сам усе проконтролюю. Не дам їй тебе ображати.
Минуло шість місяців. За цей час я перестала впізнавати себе. Стала дратівливою, втомленою, спустошеною. Кожен день — як день бабака. Зранку до вечора я обслуговую дорослу, цілком спроможну жінку, яка чомусь вирішила, що я зобов’язана крутитися навколо неї, як покоївка у розкішному готелі.
— Чай із лимоном, але не гарячий.
— Увімкни серіал, але не цей, у мене від нього тиск піднімається.
— Підемо гуляти, а то я сиджу, немов пес на ланцюгу.
Якщо я щось роблю не так — усе. Театр однієї актриси:
— Мені погано! Викличте швидку! У мене серце!
Ми з чоловіком давно планували відпустку — хотіли вирватися хоча б на тиждень до моря, перезавантажитися. Я так про це мріяла. Але варто було нам про це заговорити — Наталія Іванівна влаштувала концерт. Сльози, ридання:
— Ось знову кидаєте мене! Мені погано! Я нікому не потрібна! Берете мене з собою — або нікуди не поїдете!
Чоловік, як завжди, мовчав. Лише знизав плечима:
— Ну що я можу зробити?.. Вона ж мати…
А я можу. Я більше не хочу. Я не просила палаців, дорогоцінностей чи розкоші. Я хотіла просто жити зі своїм чоловіком та дітьми в домі, де мені не дихатимуть у потилицю та не вчитимуть, як нарізати буряк. Але цього мені не дозволили.
Сім’я розсипається на очах. Я відчуваю, як йде повага, йде любов. Мій чоловік обрав бути сином. А я втомилася бути жертвою.
Якщо для нього мати — важлива за дружину та сім’ю, тоді нехай залишається з нею. Я не залізна. Я жінка. А не тінь на тлі чужої волі. І якщо розлучення — це ціна за мій спокій, я готова її заплатити.
