Стіна на її боці
Оленко, ну навіщо ти встряєш у цю розмову? Віктор навіть не повернувся до мене. Стояв біля вікна з келихом, широкий у плечах, такий, яким я його памятаю всі ці роки упевнений, спокійний, навіть лагідний голосом, якого я боялася найбільше. Андрій мене питав, розумієш? Мене. Не навантажуй його своїми ідеями.
Андрій Семенович, наш гість, партнер Віктора по якійсь новій логістичній схемі, зніяковіло дивився у свою тарілку. Я бачила, як він намагався вдавати, що збирається їсти: посунувся трохи на стільці та взяв вилку, хоча їсти не збирався.
Я лише сказала, що у центрі міста пустують великі площі, спокійно відповіла я.
Олено, нарешті обернувся Віктор, і я побачила той вираз обличчя, який навчилася впізнавати за двадцять сім років. Не гнів гірше поблажливість. Ти приготувала чудовий обід, всі задоволені. Принеси-но краще десерт, добре?
За столом було ще четверо. Лариса, дружина Андрія Семеновича, кинула на мене швидкий погляд, схожий на співчуття. Чи то здалося. Я піднялася, зібрала кілька тарілок і пішла на кухню.
Там я стояла біля раковини, дивилася у темне вікно. Надворі лив дощ дрібний, осінній, розмазував освітлення в жовті плями. Мені було пятдесят два. За спиною сміявся Віктор, лунав келих. Я дістала з холодильника торт, що спекла вранці, і понесла назад.
Так я і жила.
Наш будинок стояв у хорошому районі великого українського міста. Ми прожили тут все життя разом. Віктор його звів, коли пішло вгору з бізнесом, років пятнадцять тому: два поверхи, гараж, сад, який я засаджувала сама, бо чоловікові було ніколи, а садівник все робив не так. Гості часто казали: «Який у вас гарний дім, Олено Олександрівно, який смак!» а я відповідала «дякую» і посміхалася, бо смак і справді був мій. Кожна занавіска, кожна полиця, кожен кущ смородини біля паркану.
Та будинок належав Віктору.
Я ніколи не працювала так, як він. Після університету, де ми й познайомилися, кілька років викладала креслення в технікумі. Потім народився Гліб, бізнес Віктора пішов угору, переїзди, зустрічі, прийоми вдома, вечори на громадських заходах. Я звільнилася, Віктор казав: «Нащо тобі ті мізерні гроші, я все дам». Він і забезпечував щедро, але завжди так, що, якщо щось було потрібно для себе, слід було просити або відкладати з домашнього бюджету.
Прикраси я почала робити випадково, десь десять років тому. Застрягла на дачі під дощем, знайшла коробку зі старими намистинами. До вечора зробила намисто гарне, аж здивувалася. Потім іще одне, ще. Подруги спершу просили подарувати, потім купити. Я придбала інструменти, почала працювати зі сріблом і каменем. Це стало моїм, розумієте? Моєю маленькою територією.
Віктор ставився до того, як до помідорів на грядці. Ну є і добре, буде чим зайнятися.
Зі своїми цяцьками ти, сміявся іноді, це ж несерйозно, Олено. Ти куди їх продавати збираєшся, на ринок?
Я не відповідала що тут сказати.
Гліб виріс, поїхав у Київ, там одружився й залишився. Бачилися на свята, телефонував у неділю, питав про здоровя, я про роботу. Все було добре. Любили ми одне одного, але кожен жив своїм.
А свого у мене якось і не було.
Було велике красиве господарство, чоловік, гості двічі на тиждень, благодійні обіди, на які Віктор ходив заради знайомств, а я була поруч у правильній сукні, з правильною посмішкою. Його візитівка, так би мовити, з людським обличчям. Солідний чоловік, міцна сімя, гарна дружина, яка вміє прийняти гостей. Це теж робота, тільки її не оплачують та майже не дякують.
Лист прийшов у лютому простий конверт від нотаріуса на вулиці Шевченка, ім’я незнайоме. Я відкрила його на кухні. Віктор ще спав.
Двоюрідна тітка мами, Ніна Федорівна Білоус, котру я бачила всього кілька разів, останній раз на похороні родича ще двадцять років тому, померла у грудні. Дітей у неї не було. Заповіла мені будинок. Не квартиру, не дачу а промислову будівлю в центрі міста, двоповерхову, ще з пятдесятих, триста сорок метрів, давно закинуту.
Я прочитала листа тричі.
Потім зателефонувала нотаріусу.
Так, пані Олено, все правильно. Землю під будівлею теж вам лишила. Все оформлено ідеально, з девяностих.
Земля у центрі міста? перепитала.
У центрі, невелика ділянка, але місцева золота.
Я подякувала і довго сиділа з листом у руках.
Вікторові нічого не сказала. Знала: зайде, подивиться, скаже, що там усе треба знести чи продати, що знає потрібних людей, і знову все вирішуватимуть за мене.
Вперше поїхала туди сама, сказала, що їду до подруги.
Будівля стояла в провулку за старим театром, у тій частині міста, де міжвоєнні особняки межували з радянськими будинками та новими скляними офісами. Провулок мощений, дерева з пухкими бруньками. Будинок страшнуватий облуплена штукатурка, забиті вікна, іржаві ворота. Стримані, але міцні стіни. Я обійшла навколо, поторкала цеглу, глянула на дах. Вцілів. Увійшла через незачинені бічні двері.
Високі стелі. Великі вікна. Деревяні перекриття, місцями трухлі, але тримаються. На підлозі стара плитка під шаром багаторічної пилюки. Запах вогкості і дерева, як у дитинстві.
Я стояла і дивилася в дірку на стелі, через яку проступає небо.
І чомусь подумала: це моє.
Нотаріус виявився приємним чоловіком. Оформили документи за два тижні. Я забрала їх, поклала в папку й сховала в свою кімнату для прикрас, куди Віктор ніколи не заглядав.
Дитяча подруга Надія, яка працювала рієлторкою, дізналася першою.
Ти серйозно? довго мовчала, а тоді перепитала.
Абсолютно серйозно.
Олено, це ж шалені гроші! Здаєшся, продаватимеш?
Ні, не хочу.
А що ж будеш?
Я трохи помовчала.
Надю, ти памятаєш, як ми з тобою в юності ходили в Будинок художника на проспекті Свободи?
Звичайно.
Ось якесь таке місце хочу. Щоб там виставлятися, навчатися, творити. Справжнє арт-простір, як зараз кажуть.
Надія ще довго мовчала.
Це ж потребує чималих вкладень. Ремонт, всі ці системи…
Знаю.
У тебе є гроші?
Наразі нема. Але будуть.
Вона не питала більше. Надія вміла слухати й мовчати, за це я її завжди любила.
Гроші я шукала так, як уміла через прикраси. За роки маю чимало робіт, які навіть не думала продавати. Було чим пишатися: срібні підвіски з карпатськими камінцями, браслети, комплекти, на які йшли тижні.
Надія домовилася з власницею маленької крамнички у Львові, що торгувала авторськими виробами. Вона брала мої прикраси, казала, що автор не світиться публічно, і крамниця забирала якийсь відсоток. Першу партію розкупили за три тижні.
Олено, гадки не маєш, навіть питали, коли ще будуть. Памятаєш те кольє з лабрадоритом, що ти не хотіла віддавати? За дві години купили.
За скільки?
Надія назвала суму у гривнях.
Я вийшла на балкон, бо в кімнаті стало душно.
За три місяці я продала прикрас на таку суму, яку й уявити не могла. Відкрила окрему картку в банку на площі Ринок, про неї Віктор не знав.
Знайшла й бригаду для ремонту через інтернет, а не через його знайомих. У кавярнях призначала зустрічі у робочі години, коли Віктора не було вдома. Бригада четверо майстрів, очолював Марат, мовчазний, неспішний чоловік, дивився на будівлю так, ніби бачив її по-особливому.
Стіни в порядку, промовив, стукаючи цеглу. Дах перекривати, підлогу місцями міняти, вікна всі нові, електрику з нуля. Чотири місяці, стане.
Не зупинятимемося.
Добре, відповів, вивчаючи мене серйозно.
Дома життя пливло звичним руслом. Готувала, приймала гостей, їздила з Віктором на його заходи, мовчки кивала, а думала що треба ще для зали, яким освітленням, якими будуть антресолі.
Віктор і не здогадувався. Я була для нього тлом і завжди на місці.
Один раз ледь не спалилися. Він знайшов у моїй сумці чек із будівельного магазину.
Що це? спитав під час вечері.
Купила для дому дещо, спокійно відповіла.
Грунтівка якась…
Стіну в підвалі хочу поновити. Сирість.
Він знизав плечима й повернувся до телефона. Розмова тривала тридцять секунд.
Марат виявився майстром добрим. Не поспішав там, де слід було повільно, і не марнував часу, коли справа вимагала швидкості. Ми говорили лише по суті. Інколи я приїжджала, стояла посеред залу, слухала стукіт, і було добре фізично добре.
Влітку, коли врівняли стіни й вставили вікна, прийшла Надя.
Господи, Олено, це буде краса.
Буде, погодилася.
Ти вже уявляєш, що саме проводити, які заходи?
Уявляю. Виставки. Наших місцевих художників багато, показуватися нема де. Майстер-класи. Можна ж давати у оренду тим, хто шукає простір для роботи. Невелике кафе на першому, куточок для книжок.
Ти вже все вигадала, посміхнулась Надя.
Я про це тривалий час думала. Просто не певна була, що це можливо.
У вересні познайомилася з Катею вона продавала ляльки ручної роботи на ярмарку, стояла за столиком і читала книжку. Ляльки унікальні. Я взяла одну в руки.
Сама робила?
Так.
Давно?
Сім років.
Дуже гарні. Я Олена. Відкриваю арт-простір, шукаю творчих людей.
Катя відклала книжку.
Так почала збиратися компанія. Катя знала двох художників, ті привели скульптора, а скульптор керамістку, котра теж шукала приміщення. Вже до жовтня у мене був список із дванадцяти охочих.
Гроші закінчувались. Гарних робіт, що не шкода було віддати, залишилося кілька. Потрібно ще Марату за фінал, світло, вивіску.
Я продала набір, який робила два роки: срібло, аметист із Закарпаття. Надя зателефонувала наступного дня.
Олено, купили за годину. Запитали, чи буде ще.
Ні, більше не буде.
Засмутилась?
Ні, відверто промовила. І то була правда.
Відкрилися у листопаді без свята. Написала коротке повідомлення у місцевій групі: «Відкривається арт-простір, усі бажаючі ласкаво просимо!» Прийшло шістдесят людей.
Віктор був у відрядженні. Я сказала, що залишуся у Наді. Він відповів: «Сам собі розігрію.»
Я стояла в залі, дивилася, як люди розглядають експозицію, як беруть ляльки Каті. Руки тремтіли не від страху, від того самого відчуття, коли довго чекаєш, і нарешті трапляється.
Марат теж прийшов, став біля стіни.
Гарно вийшло, мовив.
Дякую вам.
Та ви самі молодець.
Далі все закрутилось швидко: майстерні орендували, кераміка набрала групи, кафе Соні запрацювало у грудні й одразу стало улюбленим місцем для відвідувачів. Журналісти написали про нас. Ще за тиждень іще одну статтю.
Якось у провулку зустріла старого сусіда.
Це ви тут відкрили? спитав він.
Я.
Я тут живу довго, і вперше у провулок захотілось зайти. Добра справа.
Я дякувала, йшла далі і посміхалася мабуть, аж до машини.
Віктор дізнався у січні не від мене. Його партнер прочитав замітку, де було моє фото із відкриття. Згадав за вечерею.
Олено, сказав Віктор, коли гості пішли, ти щось маєш мені сказати?
Я збирала посуд. Не поспішаючи.
Маю. Присядь, я поставлю чайник.
Я розповіла про спадок, ремонт, прикраси. Він слухав мовчки, обличчя було кам’яне його ділова маска.
Коли я закінчила, сказав тільки:
Ти це приховала.
Так.
Чому?
Я подивилась у його очі: він справді хотів відповіді, чи думав, що хоче.
Бо якби сказала, ти б усе вирішив. І це вже не було б моїм.
Це ж несправедливо.
Несправедливо, підтвердила. Як і те, що за двадцять сім років жодного разу не спитав, чого я хочу.
Він трохи постояв, взяв чашку, сів знову біля вікна.
Думаєш, я скажу, що пишаюся?
Не треба.
Він і не сказав.
Далі ми жили ще кілька місяців як завжди, але щось змінювалось. Нібито непомітно, як весняний лід, який вже тріщить, але ще не ламається.
А далі був бал.
Щорічний міський благодійний бал. Віктор завжди ходив. Цього разу конверт прийшов і на моє імя окремо. Жінка з оргкомітету подзвонила: цього року вперше вручатиметься премія за «Нове міське середовище» і моя «Білоусівка», так я назвала простір, увійшла до лауреатів.
Ви зможете бути присутньою? запитала.
Зможу.
Віктор дізнався цього ж вечора. Подивився на мене якось інакше, з відтінком здивування.
Вітаю, сказав.
Дякую.
Сукню купила сама темно-синю, просту, з прикрасами власної роботи: каблучка з лабрадоритом, сережки з гранатами.
У святковому залі: Віктор сидів ближче до сцени, я серед номінантів. Перетнулась з ним поглядом: кивнув, я відповіла.
Хол просторий, ліпнина, кришталеві люстри, багато гостей, квіти, живий оркестр. Я сиділа рівно, думала: ще торік мила б тут чужі тарілки.
Коли оголосили нашу номінацію, піднялася, вийшла на сцену. Спокійно, впевнено.
Виступив голова оргкомітету. Потім назвав моє імя, вручив кришталеву статуетку та конверт.
Хочете сказати кілька слів?
Я взяла мікрофон, знайшла очима Надю вона посміхалась аж із кінця зали, вловила погляд Віктора. У нього на обличчі був вираз, який я не розбирала щось середнє між розгубленістю, цікавістю і повагою.
Дякую тим, хто вірив у це місце ще до його створення, сказала я. Художникам, майстрам, усім, хто став частиною простору. І тітці Ніні, яка не знала, що залишає мені не просто будинок.
Кажу три хвилини. Аплодують. Я сходжу до свого столу.
Надя підбігла, обійняла.
Олено, ти бачила його обличчя?
Бачила.
Ну і?
Та нічого.
Після офіційної частини Віктор підійшов під час танців.
Гарна промова, мовив.
Дякую.
Ти гарно виглядаєш.
Вікторе, насторожено сказала я, давай без цього.
Він помовчав.
Треба поговорити. По-справжньому.
Я знаю. Поговоримо вдома.
Тоді я попросила розлучення.
Він довго мовчав.
Ти з кимось?
Ні. Просто хочу жити своєю дорогою.
Але ти вже живеш нею.
Так. І хочу далі, одна.
Він став, пройшовся кімнатою.
Дім будемо ділити?
Дім твій. Але земля під ним моя.
Він зупинився.
Що?
Я пояснила спокійно: ділянка під нашим будинком ще здавна була оформлена на мою родину. Нотаріус усе перевірив, усе законно. Земля моя.
Він дивився так, як ніколи раніше.
Ти давно знала?
Коли спадщину оформляла.
І мовчала.
Як і ти мовчав про інше.
Говорили довго. Без сліз, крику. Просто двоє людей, які пройшли разом багато і тепер впізнають незнайоме в знайомому обличчі.
Три місяці працювали адвокати. Розлучилися спокійно, без скандалів. Дім залишила Віктору, а компенсацію вклала в «Білоусівку» розширила кафе, відкрила невеличкий виставковий зал на другому поверсі.
Орендувала невелику квартиру в цьому ж районі, без балкону, четвертий поверх із видом на старовікову липу, що пахне навесні навіть крізь скла.
Першої ночі прокинулася о третій і слухала тишу. Ніяких голосів, жодного чужого подиху. Тільки рідкі автівки внизу й дощ.
Мені було пятдесят три. Я була одна і не боялася. Це здавалося величезним.
Минув рік.
«Білоусівка» до наступної зими працювала на повну. Троє майстрів орендували приміщення, кераміка тричі на тиждень була розписана на місяць вперед. Соня з кафе зробила гостинне місце зі старими фото на стінах і деревяними столами. По пятницях тут грав джаз.
Катя продала всіх своїх ляльок і робила нові, вже під замовлення. Стали друзями по-справжньому.
Надія іноді казала:
Олено, ти ніби помолодшала на десять років, якщо не більше!
Просто відсипаюсь, відповідала.
Прикраси далі робила, але не для грошей для душі. Ввечері у квартирі. Включала лампу, розкладала каміння, інструменти. То була моя тиша.
Випадково зустріла Віктора на початку грудня вийшла з кафе біля «Білоусівки», а він ішов зустрічною.
Він ніби постарів. А може, не помічала раніше.
Олено, сказав.
Вікторе. Привіт.
Ми зупинилися. Паузи не було ніяково.
Як справи?
Добре. У тебе?
Нормально… Чув, ви відкрили ще одну залу.
Так, у листопаді.
Молодець, нарешті вимовив просто.
Дякую.
Ще була пауза.
Слухай, сказав, у мене питання технічне. Думаю про шоурум в центрі. Не скажеш, хто зараз займається реконструкціями в цьому районі? Я про надійних майстрів.
Я на мить замислилась, щось старе ворухнулося звичка вирішувати всі питання поруч із ним. Двадцять сім років допомагати, відповідати, бути стіною.
Я посміхнулася.
Не знаю, Вітю, відповіла спокійно. Не знаю.
Він здивувався. Не образився, просто здивувався.
Гаразд, сказав. Ясно.
Успіху тобі.
І тобі.
Ми пішли в різні боки. Я дійшла до розі, зупинилася, підняла комір. Мороз був легкий, приємний. З сусідньої вулиці пахло хвоєю уже стояв ялинковий базар.
Я подумала: ввечері зайду в «Білоусівку», Катя сьогодні розвішує нову серію, буде людно, Соня щось спече. Джаз, розмови, тепле світло із великих вікон.
Я пішла далі.
