**Щоденник:**
Ніколи не думала, що зрада може розбити мою родину. Прожили разом п’ять років. Це були добрі, теплі роки — принаймні, мені так здавалося. Все починалося, як у казці: квіти, компліменти, нічні прогулянки під зорями. Потім весілля. А через рік народився наш син, якого ми з чоловіком чекали із щастям.
Так, він з’явився на світ трішки раніше, і, можливо, це відбилося — імунітет був слабкий, хлопчик часто хворів. Через це я так і не повернулася на роботу. Ми вирішили, що садочок — не для нього, він не витримає. Я залишилася вдома, присвятивши себе дитині та родині. Мій чоловік тоді сказав:
— Я заробляю достатньо. Сиди, доглядай за сином. Коли піде до школи — побачимо. Все налагодиться.
Я йому вірила. Він був надійним, турботливим. Жили, як і багато молодих родин: він на роботі, я вдома з дитиною. Все було правильно. Іногда влаштовували маленькі вихідні — їздили у гості чи на природу. Бабусі допомагали — обидві ще працювали, але ніколи не відмовляли.
А потім почалася пандемія. Чоловік перейшов на дистанційну роботу. Став нервовим, сварився через дрібниці. Міг накричати на мене чи на дитину. Я розуміла — стрес, втома, страх втратити роботу. Усі ми жили на нервах. Потім він повернувся в офіс, і мені здалося, що все налагоджується. Навіть просив вибачення за свої спалахи.
А син і далі хворів. Лікарі ставили різні діагнози, і врешті ми опинилися в лікарні. Провели там майже два тижні. Чоловік телефонував, питав про стан, але не приїжджав. Моя свекруха пояснила:
— Він годувальник, що йому робити в лікарні? Ще заразиться. Йому треба працювати.
Я тоді не заперечувала. Так, адже він приносить гроші. А в лікарні є все, що потрібно.
Коли повернулися домів, квартира була ідеально чистою. Навіть занадто. Подумала — мабуть, замовив прибиральників. Це було приємно: він зустрів нас, допоміг із речами, замовив їжу. Я подумала — сумував, піклувався.
Але ввечері, коли почала розбирати білизну, побачила в пральці свій халат. Чому він там? Я ж не стирала. Мабуть, забула, подумала.
Наступного дня ми з сином пішли на прогулянку, і на лавочці біля під’їзду зустріли сусідку Іринку. Ми не подруги, але часто бачимось — наші діти однолітки. Побалакали, і вже хотіли розходитися, коли вона раптом зупинила мене:
— Вибач, це не моя справа, але… Три дні тому їхала в ліфті з твоїм чоловіком. Він був з якоюсь жінкою. Вийшли на вашому поверсі. Не хотіла казати, але не можу мовчати.
Спочатку не повірила. Навіть не зрозуміла, про що вона. А потім згадала той халат. Згадала неприродну чистоту в домі. І ніби відерко води вилили на голову.
Коли чоловік повернувся, я не стала відкладати:
— Ти приводив до нашого дому іншу? Поки я з твоїм сином лежала в лікарні?
Він опустив очі. Все було зрозуміло. Навіть не заперечував. Не пам’ятаю, як опинилася у мами. Телефон розривався від дзвінків — я не брала. Була розбита.
Коли він не добився відповіді, почав телефонувати моїй матері. А вона… сказала, що не хоче втручатися. Що ми самі мусимо розібратися. Я залишилася сама зі своїм болем.
Але свекруха втрутилася. Прийшла на дитячий майданчик, де я гуляла з сином, і, навіть не привітавшись, почала:
— Думала, ти розумніша. Через одну помилку ламати життя? Він же тебе не кинув, дитину не кинув. Ну, похитнувся. А ти куди? Речі зібрала й тікаєш!
Я стояла й не вірила своїм вухам. Він зрадив. У нашому домі. А я — винна?
— Після пологів себе запустила, вся в дитині, нічого нового. А в офісі скільки красунь! Він чоловік, не витримав. І що тепер? Уяви, що нічого не було. Головне — у тебе є дах над головою, їжа, дитина. Живи й радій.
Я нічого не відповіла. Просто пішла. Не було сил сперечатися.
Останньою краплею стало те, що й моя рідна мати не підтримала мене.
— Важко, але подумай, — сказала вона. — Син виросте без батька. А тобі від цього не стане легше. Пробачити — не означає забути. Подумай ще. Може, варто спробувати все налагодити.
Я не розумію, як можна пробачити таке. Як можна робити вигляд, що нічого не сталося. Як можна жити з людиною, яка привела в наш дім іншу, поки я була в лікарні з його хворим сином.
Я не хочу бути зручною. Не хочу бути сліпою. Я не залізна. У мене теж є серце.
Зараз живу у мами. Думаю. І не знаю, що робити далі. Але одне знаю точно — назад, у той «чистий» дім, де мене зрадили, я не повернуся.
**Урок:** Довіра — це скло: якщо розбита, навіть склеєна — тріщини залишаться. Іноді краще піти, ніж жити з острахом, що вони знову розколються.
