Порожнє життя Оленки
Сніг уже не палив оголених пят Олена вже не відчувала ніг. Тільки вітер, наче батіг, шмагав по обличчю, руках і шиї, пробирався до кісток під тонкою нічною сорочкою. Сиве волосся, набите снігом, стало важким, як бурульки. Завірюха завивала між деревами, і Олена вже не тямила, куди йде, заблукавши на власному подвірї. Притулилася спиною до промерзлого паркану, схрестила руки на грудях і пустилася в жалі:
Померти б уже швидше… Господи забери… Померти б…
Тої ночі вона би й загинула в заметілі, якби не сусідка Галина, що вийшла до хліва корову перевіряти не телиться часом? Побачила, що двері в Оленчиній хаті навстіж, а з хати світло просочується крізь щілину.
Олено! Ти там, чи що, крутишся в темряві?
А Олена стояла в кутку двору, схована деревами та свистом хуртовини, очі міцно заплющила, і все повторювала, мов заведена: померти, померти!
Галина кинулася до воріт Оленчиного двору:
Олено, ти де? Олено, господь тебе чує Олено!
Олена вже не могла навіть відповісти тільки стогнала та ковзнула долу край паркану. Заплутане сиве волосся впало на худі коліна; з її западлих щік котилися сльози. І тоді хтось підхопив її намагалися нести, та як там: закамяніла вже стара, задеревяніла.
Ой дурна, стара! Я зараз! гукнула Галина й побігла кликати чоловіка. Вдвох вони затягли Олену до хати.
Після того Олена й злягла. Вранці прийшла дільнична медсестра молоденька, румяна з морозу. Здивувалася, що бабці Олені аж дев’яносто один, та, хоч обморожені ступні, застуди нема.
Вам би до лікарні. Машину викликати? тихо мовила дівчина.
Олена з жалем поглянула на її густі чорні коси, на свіжі щоки і вперто похитала головою.
Нічого мені не треба. Тут я полежу. А ти, донечко, часу на мене не гай. Моліться, йди з Богом.
Дві неділі пролежала. Чому ж побрела в ту ніч босою та в сорочці на сніг? Люди казали з власної дурості. Але для Олени це було щось потаємно-неминуче, фатальне. Напередодні сиділа вона на ліжку, у тьмяному світлі лампи розпускала старий вовняний носок. Руки працювали вправно, сама ж Олена задумано дивилася в одну точку стіни й потойбічно усміхалася чомусь із минулого.
Життя було суцільним лихом з дитинства жодного добра, тільки робота та біда. Лише раз у цім царстві нестатків зявилося щось світле короткий промінь кохання.
Звали його Григорій.
Гриць Грицю, голуб мій перешіптувала стара і ще дужче, ще моторошніше, усміхалася.
То чи марилося їй, чи снилось наяву: іде вона польовою стежкою за лісочок, де кінчається панська садиба. Вдивляється далечінь, очі долонею заслоняє від сонця, стоїть, виглядає його, як обіцяв прийде. Всередині страх, сполохана надія… Й бачить у хвилях жаркого поля чоловічу постать. І біжить до нього, щаслива і легка: Грицю! Грицю!
Під цими мріями й заснула. А посеред ночі прокинулася неспокійно ворочалась на ліжку, глянула у вікно: хурделиця виє, шибки дзвенять. Відкинула Олена ковдру, руки витягла вперед, навпомацки, по стіні, пішла до дверей.
Я швидко, зараз повернусь
Вийшла, ногою штовхнула двері, босою Вглядалась крізь білу круговерть села, руку вперед тягнула, ніби прохала:
Грицю
Холод обпалив усе тіло, всередині наче зівяло. Босими ногами стала на крижані східці, зійшла стежкою все вперед, за ворота, всупереч заметі.
Грицю! Я тут! Грицю!
Підійшла до паркану, визирнула, кинулась уздовж нього Лише тоді відчула: ноги німіють, ось-ось не ворухне. Спробувала повернутися поплуталась. Ворота не знайшла. Її закружляло подвірям Скрізь дерева, тин, снігу по коліно. Так і знайшли сусіди самотню й розгублену.
Галина носила їжу, розтоплювала піч, щось казала. Приходила медсестра, лікувала ноги, мазала смердючою маззю, змушувала міряти температуру. Олена мовчки виконувала, а залишившись сама вдивлялася в стелю порожніми очима, слухала: гавкіт собак, скрип саней, лепет школярів.
Найчастіше ж дрімала. Відкривала очі то світало, то ніч насувалась. У печі тріщали дрова. Зі стріхи капало. Господи, коли ж помру вже? Померти б думала стара.
Ще в дитинстві Олена усвідомила: її доля крутий, слизький схил, зарослий колючками. Тільки падати вниз, боляче бючись об каміння. Ніхто не простягне плеча, не підніме до сонця. Так жили всі, і вона не чекала іншого. Звикла, що життя довге утомливе падіння, й залишається лише терпіти, зціпивши зуби, щоб не закричати.
Того року весна була пізньою й жорсткою. Замість тепла пронизливі вітри, нескінченний дощ, а дороги розмило в багнюку. Сніг зійшов у травні, оголивши вологу, потріскану землю, що скидалася на стару шкіру. Листя на березах не розпускалося, а сади стояли чорними, спаленими. Оленка, переставивши на голову тяжкий платок, дибала босою по грязюці від колодязя. Відра з водою гойдалися на коромислі, обливали ноги холодними бризками. З того боку вулиці, біля похиленого тину, курили чоловіки, ховалися під мжичкою. Говорили щось собі, кидали погляди на Оленку, але вона повз ішла, навіть не глянувши на них. Давно навчилась бути непомітною, ніби розчинилася у сірості краєвиду.
Олено! крикнула стара Параска, прислужниця, що разом з нею ще за пані служили. Голос різкий, владний, невідступний: Бігом до крамниці! Скажи Кузьмі, нехай відріже ситцю панночці. Оце найкращого, з квітками! І не гайся! Гості з міста сьогодні, до вечора столи накривати будемо. Та й квітів нарви!
Олена мовчки поставила цебра на ґанок, витерла руки передником, подалася в кінець вулиці. Їй було двадцять два, а здавалося життя вже давно пройшло повз, не зачепивши. Дванадцять років тому, після смерті батька й матері, скупувата, криклива пані взяла її служити за кусень хліба. Тоді Оленка була худою, побитою дитиною із наляканими очима. Тепер висока, кремезна, мовчазна дівчина з темними, натрудженими руками, завжди опущеними очима без іскри.
Вона працювала від зорі до зорі. До дзвону у вухах і гулу в ногах. Проробляла все: колола дрова під осінньою мрячкою, доїла кіз в холодному хліві, місила глину на піч, прала в ополонці доки пальці не деревяніли. Даремно дивилася на смородину й малину не їй росла ягода, і за кожну зїдену пані лаяла й шмагала кропивою: Не для тебе, дармоїдко! Оленка навчилась не дивитися довкола. Лютувала, вириваючи буряни, кусала губи, аби не розревітися; старалася догодити пані, щоб хоч інколи та залишала її в спокої. Звечора до вечора її худе обличчя мигтіло в розлогому саду, під терпким ароматом ягід, що самі просились у рот а вона терпіла.
Щосуботи топила баню. Тягала повні бочки води з річки, розжарювала камянку, поки в голові не крутилося, і терла жорсткою мочалкою дрябле тіло пані, доки у самої не темніло в очах. Стара поверталася, підставляючи то плече, то цілу спину, і веліла знову і знову терти. Оленка ставала на коліна, то витягувалась на пальцях, витирала пані до сухого, вдягала й ледве тягнула з лазні назад у хату. Голова гуділа, до блювоти. Стара бурчала, випробовувала, щипала її, а іноді, в гарному гуморі, ляскала по щоці та звала тягловою конячкою. Оленка звикла. Вона іншого життя й не знала. Не ображалася між нею та світом стояла глуха, невидима стіна з втоми й гіркоти, із закопаної на віки надії. Оленці все одно було, що носити, хто заговорить, які шматки дасть пані на свято. Не тягло на дівочі вечорниці, не цікавили парубки й натяки. Вона не сиділа без діла й стала необхідною для пані.
Якось, коли Оленка, ставши на стілець, протирала дзеркало, пані задумалась і сказала:
Оленко, може заміж тебе віддати? Хочеш?
Оленка спустилася, вичавила ганчірку, байдужо промовила:
Як скажете.
Або так і станеш старою дівкою?
Все одно.
Авжеж! хмикнула пані. Старою й краще! А то на дітей наплодиш біда одна! У тебе дупа, так на десять хватить! От полотно, не те, що в моєї Парасі…
Вона вже збиралась перехреститися, згадуючи дочку, та її покликали. Вирішила відкласти думки.
Розмова не зачепила Оленки. Її душа спокійно й глухо спала. Могутня, здорова та не мріяла ні про що. Була якась невидима стіна, і за нею жилося й непогано, по-своєму. І мужики, і парубки звикли до її холодної вроди, проходили повз без думок про неї. Старий конюх Тарас якось заявив: Краса твоя, Олено, не для людей а для Бога. Так би й далі було, але випадок вивів її за ту стіну.
Сталося це на початку червня, коли повітря наситилось травами. В панській садибі чекали важливих гостей. Молода панночка бліда, квола дівчина приймала молодого пана з Києва, котрий, кажуть, сватався. Олену послали по ромашки для вітальні. Вона спускалась до річки, босою по мокрій траві, як раптом хтось став перед нею. Хитрий хлопець у новому жилеті поверх вишиванки, в блискучих чоботях. Коси світлі, з помадою, очі хитро усміхаються. Це був Гриць конюх із сусіднього маєтку, приїхав із тим паном.
Здоровенька, красуне! підморгнув, глянувши з голови до ніг, довше затримавшись на рук та випнутій груді під полинялим кожушком.
Оленка навіть не глянула:
Що став на дорозі?
Гриць не відступив ще не раз намагався заговорити, чіплявся, жартував, та вона відсунулася спокійно, обминаючи його, мов тин.
Він став частішати у дворі. Чувся його голос, поглядав важко, коли вона білила стіни чи мила посуд. Його тягнуло до неї, як до загадки. Одного разу, коли Оленка шукала в сараї борошно, він несподівано схопив її за плечі. Вона мовчки штовхнула, й так, що він вдарився спиною об стовп:
Оце попався…
Виправила платок, відкинула пил з подолу, і вийшла, залишивши його на соломі. Довго ще Гриць потирав голову. Його зацікавила її сила ця жінка була зовсім не схожа на всіх інших.
А Оленка? Вона не була байдужою й не проявляла зацікавленості. Сама ж не розуміла, що з нею. Гриць став поштовхом до невиразного щастя.
Олена стала частіше усміхатися, прокидалась рано вранці, щоб побачити туман над луками, видоїти корову, задумливо дивилася, як сонце вспливає над лісом. Хотіла впасти в ту траву, сміятися від радості життя. Але, лякалась неробства і бігла до роботи.
Домагання Гриця були марні, якщо не рахувати поцілунка в погребі, за який отримав стусана. Але його наполегливість не минула даремно. Одного разу Олена зніяковіло усміхнулась Грицю, а потім довго дивилася на нього у дворі. Це ще нічого не означало, але Гриць не втрачав надії. Проте їхня історія скінчилася швидко.
Якось Гриць став на захист хлопчака, якого хотіла покарати пані за те, що той нібито вкрав. Конюх мав бити малого, але Олена, побачивши те, підбігла, готова простягти свої руки під батіг, та її відштовхнули. Тоді вона взяла поліно, мала намір ударити ззаду, але Гриць вихопив батіг з рук конюха.
Іди геть з двору! Пані сама розбереться! гримнув.
Жінки кинулись до хлопчика, а той, розгублений, прошепотів:
Мама в мене вчора померла…
Олену ці слова вдарили згадалося було власне сирітство. Вона кинулась у свою кімнатку, впала на ліжко. Не у змозі стримати, ридала, здригаючись всім тілом.
Гриць знайшов її. Просто сів поруч, обійняв за плечі. Вона притислася до нього, вперше в житті. Відчувала тепло його юного тіла, затихла.
А що там, за лісом? прошепотіла.
Місто Багато чого: будівлі, церкви, крамниці, відповів, сам здивований її допитливістю. Далі ще місто, а там люд казав: море велике…
Вона ніколи не бачила моря й навіть річки боялася переплисти. Але тепер захотіла побачити його, виїхати геть де бють, де кривдять. Захотіла стати людиною. Дивлячись йому в очі, стискаючи долонями його щоки, несміливо благала:
Забереш мене? Одружишся зі мною?
Гриць уперся. Не рішався на таке, відводив погляд, казав: Треба час гроші Але Олена вже й не слухала. Вона прорвала німу греблю відчаю тягнула сама, цілувала першою, шепотіла, що їй ладно на все, аби не тут, аби з ним. Тієї ночі загубила свого мідяного хрестика нитка обірвалась. Не стала шукати: То так і має бути, мовила притишено, майже врочисто.
Гриць зявлявся ще двічі. Зустрічались нишком у сіні, у льосі, за селом. Оленка розцвіла ходила дивно легкою, в очах світилася блискавка, а щоки румяніли. Вчилась усміхатись наново.
А потім все скінчилося. Весілля панночки відзначилося бенкетом і гармошкою, молодий пан забрав дружину до Києва. Гриць поїхав разом із ними. Ніхто й не сказав Олені дізналася випадково через куховарку: Уїхав твій, Оленко. Шукай його тепер на семи вітрах.
Оленка чекала. Виходила на дорогу, дивилася до лісу стояла годинами, поки не спускалась ніч. Перестала їсти, спати, обличчя стало тонким, очі гарячковими. Параска сварилася, штовхала, кидала ложками Оленка ж тільки безтямно усміхалася, впевнена: мусить повернутись. Вірила кожною клітиною.
Минуло спекотне літо, настала осінь дощова й туманна. Оленці подобалося дивитися на горизонт, де ліс зливався з небом. Вона думала: якщо довго й вірно чекати повернеться. Увечері говорила мало, працювала ще завзятіше. А у вільні хвилини дивилася в одну точку, ніби скрізь усе бачила. Дні, місяці й роки пройшли в нерозбірливий клубок. Оленка чекала.
Одного разу, в кінці жовтня, коли дерева стояли голі, а поле властиве вимокло, Оленка, копаючись у своєму городі, раптом помітила чоловічу фігуру на околиці, біля лісу. Серце її стукнуло голосніше. Їй здалося: то Гриць. Вона кинула лопату, побігла, не відчуваючи під собою ніг, вигукуючи його ім’я:
Чекай! Чекай!
Чоловік не обернувся. Оленка прибігла до берега, але плавати не вміла, він був далекувато. Встала на колоду, витріщилася на віддалену постать Присіла навшпиньки, тягнула шию та фігура зникла, розчинилася, і бачила вона тільки безкрайнє, зелене поле.
Її знайшла сусідка, що поралася біля малини.
Чого сіла? Давай уставай, чого побігла?
То Гриць був, мовила Оленка, не обертаючись.
Який Гриць? перепитала та.
Конюх з того панського двору.
З нашого боку? Ти ще згадаєш! Навіщо він тобі?
Чекаю на нього.
Дарма чекаєш. Я чула, вже давно він одружився, діти у нього гуртом бігають, лежить без руху після аварії. Живе у бідності, ще, може, й не живий вже. Чого смієшся?
Ха-ха-ха, сміялась Оленка на землі, волосся збилося, з подолу видно було білі коліна на сонці. Голос був гучний, надривний.
Дивна! перехрестилась сусідка. Може вже й на тому світі, а вона тут сміється. Ой тобі…
Молодий він, красивий, здоровий, Оленка показала на себе, її очі блищали лихоманково. А я жінка його. Дітей не маємо…
Слух, дурна, та вже пятдесят йому! хапала за руку сусідка. Пішли, годі!
Вона сміялась, поглядаючи в порожнечу:
Навіщо обманула? Навіщо?!
Зовсім, подумала баба, що не ображай, Господи й хутко відступила, перехрестившись.
З того дня все село стало сприймати Олену як блаженну. Сама вона більше не плакала і не чекала вдосвіта. Працювала мовчки на своїй землі, ще завзятіше, ніби працею глушила біль. У вільні хвилини сідала на порозі й довго дивилась на ліс, за яким вірила шумить море. А в очах застигла така порожнеча, що всі хрестилися, оминали стороною.
Поки ще не зовсім підгнулася від старості, навіть у пекучий літній полудень, коли в повітрі стояв медовий дух півоній і лип, Оленка вдягала чисту сорочку, розчісувала довге, вже сиве волосся, виходила на луг і довго дивилася туди, де лісове небо торкалося землі. Вона стояла мовчки, ще струнка, але вже некрасива, і в цій позі було щось вічне, терпляче, ніби вона вросла у рідну землю і ждала не роки цілі століття. Якщо ж у когось виникало бажання запитати, кого вона чекає, Олена тихо відповідала з лагідною усмішкою:
Свого щастя. Воно там, за лісом. Гриць мій сьогодні обіцяв приїхати.
Ой, бідна! тільки хтось видихав.
А тільки вітер шумів у верховітті, тільки річка повільно котила води, і десь там, за лісом, за полями, за містами, шуміло море, якого вона так ніколи й не побачила, та знала хіба його милозвучне імя.
Двері хати рипнули. Галина прийшла топити піч. Олена перевела на неї тьмяне, порожнє око.
Ну що, як ноги? спитала Галина.
Стара щось незрозуміло промимрила. Галина нахилилась.
Що? Не чую!
…померти б вже… Ні, він уже не прийде. Тільки смерті залишилось чекати…
