Записую сьогодні в щоденнику думки, які давно не дають мені спокою. Поставити поруч із собою жінку, яку інші бачать як обєкт насмішок, це не просто слабкість, це справжнє боягузтво.
Якщо я дозволяю комусь посміхатися за її спиною, доки сам обіймаю її перед людьми, я провалююсь не лише як чоловік, а й як людина.
Для жінки, яка щиро кохає, немає нічого принизливішого, ніж дивитися з гордістю мені в очі, не знаючи, що хтось позаочі її жаліє. Бо вони знають про мене те, чого їй чесно не сказав я сам.
Низько зрадити довіру людини, яка тебе підтримує, береже і щиро ставиться до тебе, як до кращого з людей.
Ось іде поряд Оксана вона горда й відкрита, навіть не уявляючи, що хтось із боку хитро посміхається собі з думкою: «Знала б ти лише»
Це не мужність. Це банальний страх: страх піти, страх бути відвертим, страх взяти на себе відповідальність.
Зрада і перетворення жінки, з якою йдеш по життю, на предмет глузувань, руйнує головне повагу. А без поваги немає ні кохання, ні виправдань.
Мужчина це не той, хто вміє вразити багатьох, а той, хто береже честь однієї. І коли бракує сили тримати слово, треба хоча б мати гідність не робити жінку Оксану останньою, хто дізнається правду.
Бо такий сором не минає.
Він залишається назавжди.
Сьогодні усвідомив: найважливіше це людяність і повага. Без цього все інше марне.
