Право на себе
З того ранку все було, як завжди,тиша. Але не та, що буває вдосвіта, коли вся хата ще спить і можна почути, як у дворі прокидаються птахи. Це була інша тиша, щільна і занадто знайома, як давній диван у вітальні, на якому перестаєш помічати вм’ятини.
Олена Вікторівна Дяченко стояла біля плити й повільно помішувала вівсянку, прислухаючись, як у сусідній кімнаті чоловік розмовляв телефоном. Голос його звучав захоплено, майже по-юнацьки. Таким він ніколи не говорив з нею.
Їй на той час було пятдесят три. Двадцять вісім років подружнього життя. Двоє синів, що давно жили окремо, та донька Лєся, яка доживала останній рік у львівській політехніці. Двадцять вісім років, із яких десь двадцять пять Олена провела в тіні чоловіка. Непомітно для себе вона розчинилася у його житті, його справах та потребах, як цукор у гарячому чаї, вже й не розбереш, де чаєм пахне, а де солодкою тінню заварки.
Анатолій Петрович Дяченко зайшов на кухню, не дивлячись на неї. Взяв телефон, який вона акуратно поклала біля його чашки. Кинув погляд на екран.
Вівсянка готова, сказала Олена.
Ага, відповів він і знову втупився в телефон.
Вона поставила перед ним тарілку. Він насупився.
Знову рідка. Казав же треба густішу.
Минулого вівторка ти казав, що забагато крупи.
Відповіді не було; він перегортав щось у телефоні, посунув страву убік.
Я сьогодні допізна буду. У Савчука корпоратив.
Олена відклала ложку у каструлю.
Корпоратив? Коли це ви таке вирішили?
Та давно вже. День фірми чи що там. Не чекай мене.
Вона дивилася на його потилицю, на лисину, що зявилася за останні роки, на дорогий піджак, який віддавала в хімчистку на днях. Савчук це Ігор Савчук, бізнес-партнер Анатолія вже восьмий рік. Олена памятала його дружину Марію добра, але втомлена жінка. Мабуть, Марія також має бути на тому корпоративі
Я теж могла б піти, майже пошепки, більше для себе промовила Олена.
Анатолій підняв голову. Подивився так, як дивляться на незручне запитання, яке хочеться залишити без відповіді.
Оленько, там ж самі ділові люди. Розмови про роботу, контракти Тобі там буде нудно.
Мені завжди цікаво, чим ти живеш, відповіла Олена. Може, ти забув?
Але він уже підвівся, натискав виклик на телефоні.
Потім поговоримо.
Потім Це потім стало в них стіною.
Олена ще трохи посиділа за порожнім столом. Подивилася на його неторкнуту вівсянку. Потім вилила кашу в раковину, довго стояла, дивлячись, як сіра маса стікає водою.
Колись вона була дизайнеркою. У зовсім іншому житті: двадцять пять років, свіжа відзнака Львівської державної академії мистецтв. Викладачі захоплювалися її умінням бачити простір, відчувати, як людина рухатиметься в кімнаті, як ляже світло, щоб стало не лише гарно, а затишно. Тоді вона сміялася й майже не усвідомлювала цього просто малювала.
Анатолій зявився на третьому курсі. Вчився на економіста, був старшим, гучним, впевненим, завжди знав, чого хоче. Вона закохалася швидко, по-юнацьки одразу і по-справжньому. Через рік після вручення диплому вони одружились. Старший син, Андрій, народився ще через рік, коли Олена тільки почала працювати в невеличкому бюро. Тоді вона думала, що це лише пауза, що до роботи ще повернеться. Дитячі роки не назавжди.
Але Анатолій вирішив треба відкривати щось своє, будівельну компанію. Потрібні були гроші, потрібні знайомства, ідеї. Ідеї чомусь приходили до Олени. Вона сиділа вдома з дитиною й малювала планування, концепції, придумувала, як малосімейку зробити затишною оселею для людей. Анатолій слухав, кивав, записував.
Потім зявився Вітя. Потім, коли Віті було три, Олена знову завагітніла. Леся, пізня й несподівана, найкоханіша.
До того часу компанія чоловіка вже стояла на ногах. Він спершу брав дрібні ремонти, потім переходив до проєктування, згодомбудівництво житлових комплексів. У портфоліо фірми ідеї, що насправді створила Олена. Концепція простору для життя, як жартома називали вдома: кухня, яка плавно переходить у кімнату; жодна квартира без великого вікна; сходові з лавками й світлом, замість глухих кліток. Усі ці новації вона малювала ночами, коли діти спали.
Анатолій вів ці ідеї на зустрічі й ніколи не згадував, звідки вони. Просто наш підхід, наша концепція. Вона не ображалася. Тоді ні. Здавалося: це ж їхнє, сімейне. Не має значення, чиє імя в кінці.
Вона помилялася.
Роками вона перестала малювати. Спершу не було часу. Потім наче не тягнуло. Анатолій якось сказав: Навіщо тобі повертатись до роботи? Я заробляю займайся дітьми. Вона не перечила. Вела бухгалтерію у фірмі доки не найняли свою людину. Приймала клієнтів удома, коли не було ще офісу. Читала договори, які Анатолій лінувався. Готувала вечері для партнерів. Була всім, без чого чоловіків бізнес не вижив би, але ніде її там не було по-справжньому.
Діти виросли. І Олена залишилася одна в трикімнатній квартирі з чоловіком, який її не помічав.
Того ранку, коли він поїхав на корпоратив, вона довго пила чай біля вікна. Думала ні про що, або про все одразу. Потім набрала стару подругу з університету Тамару.
Маєш час сьогодні ввечері? спитала вона.
Для тебе завжди, відповіла Тамара. Щось сталось?
Ні. Просто хочеться побачитись.
Та Тамара знала. Приїхала вже за дві години: з купленим пирогом і уважними очима.
Вони сиділи на кухні, і Олена розповідала. Не про зраду тоді ще нічого не знала напевно. Розповідала про тишу, про погляди, про те, як чоловік востаннє називав її по імені, як вона стала непомітною у власному домі.
Оленько, обережно сказала Тамара,а ти не думала, що
Думала, перебила Олена. Думала, що у мене параноя.
А зараз?
Не знаю.
Тамара поїхала пізно. Анатолій навіть не телефонував. Олена лягла спати, поклала телефон на зарядку і втупилася в стелю. О першій ночі почула, як він відчинив двері.
Він пішов відразу у ванну. Довго шуміла вода. Потім ліг на свій бік, носом до стіни. Від нього ледь віяло чужими парфумами. Олена нічого не сказала лежала тихо, роблячи вигляд, що спить.
А всередині щось тріснуло. Пролунало ледь чутно, як лід черезвесняний спочатку майже непомітно, але вже не зупинити.
Наступного дня вона зателефонувала Андрію, старшому синові. Він мешкав у Києві з дружиною і маленьким сином Мишком, її першим онуком. Розмова вийшла короткою Андрій поспішав на зустріч. Написала Лесі: та надіслала голосове весела, швидка, згадала, що сьогодні буде на вечірці. Тільки середній, Вітя, сам зателефонував увечері:
Мамо, ти як?
Нормально, Вітюню. Втомилась трохи.
Тато вдома?
На зустрічах, каже.
Пауза.
Мамо, якщо буде потреба може приїдеш до нас із Наталкою? Хоч на завтра.
Олена засміялася, бо, інакше, заплакала б.
Все добре, синочок. Дякую.
Після розмови довго сиділа у кріслі біля вікна. Вітя завжди відчував, коли щось траплялося, навіть якщо Олена не говорила. Вона подумала мабуть, він давно щось помітив. Від цього стало ще важче.
Минуло ще два тижні сірі, як листопадовий асфальт. Анатолій повертався то пізно, то вчасно, але завжди відчужено. За вечерею говорив про роботу, побіжно, як із чужою людиною. Часом вона помічала: він дивиться у телефон і посміхається. Мяко, ніжно так, як давно не усміхався їй.
Вона не шукала доказів навмисно. Але одного разу чоловік попросив роздрукувати рахунки й залишив відкритий ноутбук. Витерла пил, клацнула мишкою миготіло вікно месенджера. Одне повідомлення, одна фраза Більше не дивилася.
Ти ж розумієш, що вона не прийде. Вона не з твого середовища.
Вона це про Олену. Чужа відповідь, Анатолій погоджується.
Її не здивували спокійні руки. Вона закрила ноутбук, віднесла рахунки на стіл, пішла ставити чайник.
Стоячи над чайником, зрозуміла, що плаче тихо, сльози текли самі, вона не змахувала їх.
Не через зраду. Хоч і це боліло. А тому, що ця фраза оголила все, про що вона боялася подумати прямо: йому було соромно за неї. Він дозволяв іншим осміювати її не з твого середовища і погоджувався. Двадцять вісім років поряд, троє дітей, вся молодість, усі її ідеї І вона не з його світу.
Ту ніч вона не спала. Думала, як працювала колись над проектами розбирала все по поличках, чесно, без істерик і жалю. Просто дивилася прямо, як є.
Вранці вона знала, що треба робити.
Спершу подзвонила Тамарі.
Мені потрібна твоя допомога, сказала просто.
Говори, одразу відповіла Тамара.
Маю виглядати бездоганно. Знаєш хорошого стиліста?
Оленько що ти надумала?
Йду на корпоратив до чоловіка.
Тиша. Потім:
Він тебе запросив?
Ні, але захід відкритий. Я дружина засновника. Маю право бути присутньою.
Давай, допоможу.
Наступного дня Тамара прийшла з подругою-стилісткою Вікою, жвава молода жінка. Віка одразу оцінила:
У вас гарний овал обличчя, просто занедбали себе трохи.
Олена згодилася. То правда.
Увесь день вони були разом фарбували волосся у темно-каштановий із золотистими пасмами, робили легкий макіяж. Олена давно не бачила себе такою в дзеркалі: очі великі, виразні, сіро-зеленого кольору.
У шафі знайшлося сукня. Три роки тому купила з Тамарою, приміряла сіло ідеально. Атлас глибокого синього кольору, стриманий, але шляхетний. Діставши сукню, згадала, як Анатолій колись сказав: Куди ти підеш у цьому? І вона повісила його, так і не вдягнувши.
Коли Олена одяглася, Тамара замовкла на півслові.
Боже, Оленько яка ти красива.
Вона подивилась у дзеркало не дівчина, ні, пятдесят три роки. Та жива, вперта та, яку не памятала вже давно.
Я знаю, мяко сказала вона. Говорила не про марнославство. Про справжнє повернення до себе.
Звідки дізналася, що корпоратив БудГруп проходитиме у ресторані Львівська Арка на площі Ринок? Побачила запрошення, яке Анатолій кинув на тумбочку в коридорі. Колись була вже в тій залі панорамні вікна, восьмий поверх, краєвид на середмістя.
Таксі спинилося біля Арки о пів на девяту. Вперше Олену накрив подих страху не слабкість, а відчуття, що повороту назад немає.
Вона випросталася, пішла до входу.
У гардеробі молода дівчина з планшетом.
Добрий вечір, ви у списку?
Я Олена Дяченко, дружина Анатолія Дяченка, засновника.
Дівчина розгублено гортала список.
Вас нема у переліку
Мабуть, Анатолій забув зареєструвати. Подзвоніть йому або я піднімуся сама.
Дівчина, нарешті, кивнула. Проходьте, будь ласка.
Банкетна зала людей з шістдесят. Говорять, сміються, келихи, квіти, теплі лампи. Олена озирнулась і відразу побачила Анатолія, в дальньому куті: келих вина, чоловік у сірому піджаку, поруч молода жінка в яскраво-червоній сукні. Вона схилилася до Анатолія і він сміявся.
Олена підійшла не до нього, а до тих, кого знала. Багато хто радо вітав Марія Савчук, Петро Кравець, з яким Олена колись обговорювала розробку нового будинку. Денис, молодий архітектор, дивився з цікавістю. Вони говорили про проекти, про освітлення, і Денис поважливо прислухався не чекав такого.
Анатолій помітив її лише за двадцять хвилин, завмер, потім наліпив усмішку і підійшов.
Оленька, ти тут? Голос рівний, але під ним напруга. Навіщо ти
Прийшла на захід власної фірми. Мені ж не заборонено?
Не заборонено, але
Але що, Толю?
Вона посміхнулась і повернулась до Марії.
Розвязка настала за півтори години. Олена вже поговорила із Петром, дізналася про пошуки архітектора для нового комплексу, розговорилася із Денисом про вуз. Савчук виголошував тост. Перелічив досягнення компанії, згадав перший житловий комплекс простір до життя, з якого все почалося.
Анатолій стояв поряд, відавався автором.
Олена відчула, як у грудях підіймається важка спокійна сила.
Вона піднесла келих.
Ігорю, можна додати дещо до тосту?
Савчук обернувся, знизав плечима звісно.
Я Олена Дяченко, дружина Анатолія. Багато тут мене знають. Я рада, що концепція простору дала фірмі такий старт, бо цю ідею розробила я. Дома, ночами, поки мої діти спали. Я творила планування, концепції світла, думала, як мають виглядати двори й сходи. Перші роки портфоліо, робочі принципи то все я. Я тоді варила їсти, приймала гостей, вела бухгалтерію фірми, допоки не найняли бухгалтера.
В залі тиша. Анатолій сполотнів.
Оленко, тут не місце для
Для правди? А де її місце? Дома ти теж не чуєш. Я кажу це не зі злості. Я просто не хочу більше дурити й удавати, ніби цього не було.
Поглянула на ту блондинку та відвела очі.
Я не роблю скандалу, спокійно продовжила Олена. Я називаю речі своїми іменами. Ця фірма збудувалась на моїх ідеях й силах, хоч імені немає у документах. Так було, бо думала: ми сімя. Але нині сімї вже нема. Тому хай бодай тут буде чесно.
Поставила келих.
Дякую за вечір, Ігорю. Марія, зателефонуй мені.
І вирушила до виходу, спокійно і прямо.
Анатолій наздогнав її в гардеробі.
Ти що собі дозволяєш?! Голос низький, здавлений.
Все нормально, Толю. Я лише правду сказала.
Ти мене принизила перед клієнтами!
А ти мене перед життям. Це гірше.
Це… розлучення?
Вона вдягла пальто й завязала пояс.
Це значить, що я втомилася бути невидимою. Далі вирішуй сам.
Вийшла. Холодний листопадовий вітер пройняв до кісток. Вона підняла голову, вдихнула повітря глибоко.
Викликала таксі й поїхала до Тамари.
Розлучення тяглося чотири місяці. Не через майно: квартира, дача, авто усього вистачало; Анатолій не вірив, потім торгувався, потім погодився. Адвокат, яку підказала Тамара, жінка із короткою стрижкою і мудрими очима, сказала чесно:
Інтелектуальний внесок у бізнес чоловіка складно довести. Маєте креслення, ескізи, листування?
Олена принесла три товстенні папки, двадцять років начерків, нічого не викидала: листи, надіслані Анатолію електронкою; роздруківки переписок; навіть ті, де він дякував за допомогу. Денис, той молодий архітектор, сам подзвонив після тієї вечірки.
Олено Вікторівно, якщо треба засвідчити у суді, що бачила ваші оригінали у фірмі, я готовий.
Вона мовчала.
Чому? спитала.
Бо це правда, відповів він. Я бачив підписи на кресленнях, дати. Просто мовчав. А тепер то моя справа.
У результаті майно поділили: квартира залишилась Олені, Анатолій поїхав на дачу й незабаром продав її. Олена не святкувала: це було не свято двері, які тихо закрилися за половиною життя.
Перші тижні у власній квартирі вона почувалась дивно. Тиша була інша не тривожна, просто тиха. Їла, що хотіла, коли хотіла. Могла лягти о десятій, встати о шостій і нікому не пояснювати причин.
Одного разу в шафі випадково натрапила на коробку старих олівців. Дістала аркуш і почала малювати. Не щось конкретне, просто план квартири, з маленьким зимовим садочком у вітальні.
Вийшло дві годинизабула про час.
Наступного для зателефонувала Віті:
Вітю, як зараз з ринком інтерєрного дизайну? Що треба, щоб відкрити студію?
Вітя зробив паузу і лише спитав:
Мамо, ти серйозно?
Дуже серйозно.
Я знаю хлопця, Констянтина, він консультує невеликі бізнеси. Дати телефон?
Давай.
Через чотири місяці після розлучення вона відкрила студію. Орендувала маленьке приміщення на тихій вуличці біля центру, другий поверх старого будинку з високими стелями. Ремонт робила сама разом із Тамарою та Лесею, яка приїхала з Львова спеціально на допомогу. Фарбували стіни, сперечалися про диван для відвідувачів, вішали полиці.
Мамо, ти крута, сказала Леся під вечір, сидячи на підлозі з мамою й Тамарою, крутячи піцу. Ти знала?
Ось тепер знаю, засміялася Олена.
Студію назвала просто Олена Дяченко. Дизайн інтер’єрів. Тамара сперечалась: Треба щось креативніше! Але Олена вирішилаімя. Власне імя, яке ховала роками за чужими назвами.
Перший клієнт прийшов за порадою знайомих. Молода пара захотіла перепланувати двійку. Олена вислухала, оглянула квартиру, наступного дня принесла три варіанти. Вибрали другий Це саме те, чого ми не могли пояснити словами! Ось у цьому бачила Олена сенс роботи: відчути і показати невловиме.
Про неї написали у місцевому журналі. Згодом у більшому. Петро Кравець подзвонив:
Олено, маю цілий квартал двісті квартир. Хочу бачити твоє бачення. Розробиш?
Звісно, відповіла вона.
Це було велике замовлення. Перше справжнє після двадцяти пяти років. Вона працювала ночами, не боючись втоми, бо не могла зупинитися малювала, їздила по обєктах інших міст. Денис сам запропонував допомогу з кресленнями. Завдяки його уважності та її ідеям створювалося справжнє.
Коли проєкт Кравця був завершений, Олена подзвонила Лесі:
Лесю, вийшло!
Мамо! Дочка сміялася у слухавку. Завжди знала! Ділись подробицями!
Говорили довго, Леся з радістю слухала, як мама придумала зелені зони між корпусами, планування світла Нарешті дівчина сказала:
Мамо, ти завжди це вміла. Просто тобі не давали.
Олена замислилась.
Мабуть, я й сама собі не дозволяла.
А тепер дозволяєш! Це головне.
Через пів року студія працювала на всю потужність. Три постійних замовлення, два нових на горизонті. Маленька команда Денис на півставки, адміністраторка Світлана. Грошей ще небагато, але всі свої, зароблені власною головою.
Вона змінилася по суті, не зовні. У постаті, в голосі, в тому, як говорила ні. Навчилася не вибачатися за присутність. Навчилася відмовляти важливе вміння, якого колись не мала.
Іноді, коли студія пустіла, вона сідала з чаєм біля великого вікна й згадувала минулі роки. Не зі злістю з тихим сумом, як сумують за дощем, якого не зміниш. Шкода було часу. Дуже шкода тієї молодої жінки з відзнакою, яка так просто погодилася розчинитися.
Але вона не зникла. Ховалася глибоко, малювала ночами, трималася.
Якось увечері подзвонив Анатолій.
Олена глянула на екран хвилину вагалася. Взяла слухавку.
Добрий вечір, ліниво сказав він.
Добрий.
Ти зайнята?
Ні. У студії.
Чув, Петро хвалив твою працю.
Приємно.
Пауза.
Оленько, можна я приїду? Поговорити
Вона не відповідала одразу. Думала не чи хоче його бачити, а чи готова.
Заходь завтра, в студію. О третій.
Добре. Дякую.
Коло стола вона ще довго дивилася у вікно. Ліхтар ризикував упасти від вітру. Вулицею бігли люди, закутавшись у шарфи звичайний грудень.
Вона не знала, з чим він прийде. Але знала, що скаже. На душі було спокійно.
Анатолій зявився рівно о третій. Світлана пішла раніше, Олена сама відкрила двері. Він спинився на порозі, подивився на креслення, макети, книжки, які вона тягала ще зі студентських часів.
Він постарішав, це було помітно. Нічого катастрофічного просто змарнів.
У тебе красиво, промовив він.
Сідай.
Вона налила чаю. Він тримав чашку в двох руках.
Як ти? спитав він.
Добре, чесно.
Видно. Петро казав, твій проєкт краще, що бачив за останні роки.
Олена мовчала чекала.
Він глибоко зітхнув, потер обличчя руками.
Мені мені зле. Дуже. Думав буде легше, а сиджу один Маша пішла від мене ще навесні. Сказала, що не для цього все те було.
Знаю, сказала Олена.
Я дурень. Лише зараз зараз зрозумів, ти усе тримала Домовленості, дім, фірму Тепер бардак у всьому. Савчук переглядає партнерство, клієнти йдуть Як ти все встигала?
Я тримала, бо то був мій дім, відповіла вона.
Він кивнув. Помовчав.
Оленько, повернись. Я розумію тепер, що втратив. Ти лише зараз розумію.
Вона дивилася на нього людину з двадцяти восьми років життя, батька своїх дітей. Першу любов. Не відчувала ненависті це було важливо. Лишилася лише втомлена ясність.
Толю, скажи чесно що саме ти втратив? Не абстрактно, конкретно?
Він замислився.
Тебе Ти завжди все тримала Я міг не думати, бо ти думала.
Ось саме.
Він підняв на неї очі не розумів.
Ти втратив зручність. Жінку, що робила все. Її можна було не помічати. Особистість ні. Зручність так.
Несправедливо Я любив тебе.
Може, любив. Як зручний стілець. Не цінують, поки є, і лише коли зникає розуміють.
Ти жорстока
Ні. Я чесна. Чи ти спростував те, що я сказала на корпоративі? Ні бо це правда.
Він мовчав.
Я не злюся на тебе, сказала Олена. Я не злословлю. Ти батько дітей. Частина мого життя. Але я не повернусь. Не через образу. А тому, що знайшла себе. І не віддам себе нікому.
Анатолій думав, потім:
Ти щаслива?
Вона подумала не довго.
Так. Не кожен день. Інколи сумно. Але це моє життя. І це дуже багато.
Радий за тебе.
І я радію, що ти це кажеш.
Він підвівся, взяв куртку.
Діти?..
Все гаразд. Вітя з Наталею готуються до переїзду, Наталя чекає другу дитину. Андрій з Мишком приїдуть влітку. Леся вже працює.
На його обличчі промайнула тінь.
Я радий.
Діти не проти спілкуватися, особливо Вітя. Подзвони.
Він кивнув.
Дякую.
Ні за що.
Він уже біля дверей.
Живий простір То була гарна робота.
Знаю.
Він пішов. Вона стояла у студії, потім помила його чашку:
Нарешті я сама.
Телефон завібрував. Леся:
Мамо, ти де? Я ж хвилююсь ти не відповідаєш!
У студії, працюю.
Я приїду на Новий рік! Можна з подругою?
Звісно.
Мамо, як ти взагалі?
Олена відклала олівець. Вже сутеніло, надворі падав сніг, у світлі ліхтарів грали діти.
Знаєш, Лесю, мені добре. Дуже добре.
Не стомилась сама?
Я не сама. Ти поїдеш, Вітя з Наталею чекають, Тамара в театр кличе. В мене робота мрії це головне.
Мамо, ти найкраща!
І ти, доню. Їж нормально, не мерзни.
Ти не змінилась!
Змінилась. Я стала собою. Це не те саме, що бути кимсь іншим.
Ще трохи вона попрацювала над кресленнями новий план, невелика квартира для жінки, що хоче жити й займатись йогою: два вікна на схід, куточок для тиші. Вона промальовувала простір так, щоб кімната дихала.
Сніг сипався за вікном. Хтось грюкнув дверима внизу. Олена думала: пятдесят три це не кінець і не початок; це просто той вік, коли ти знаєш себе і нарешті робиш не з дозволу, не від безвиході, а за покликом.
Вона інколи думала: могла б раніше піти, почати, сказати правду. Та не звинувачувала себе: життя було таке, яким стало. Дружба і любов не одне й те саме; розчинитися в іншій людині це не любов. Служити є сенс лише, якщо це твій вибір.
Це вона тепер знала точно.
Подзвонила Тамара:
Він приходив?
Так.
Ну і?..
Я йому відмовила.
Дехто мовчав.
Оленько, ти впевнена?
Перший раз за багато років, засміялася Олена. До речі, відкриття виставки молодих архітекторів у четвер! Ідемо?
Авжеж! А потім у кафе!
Обов’язково.
Життя налагоджується, як кажуть!
Вже давно, мяко відповіла Олена.
Вона знову взяла олівець. Простір на кресленні оживав східне світло, тихий куточок, вікно у patio. Вона відчувала, як людина живе у просторі шкірою і душею.
Вона була дизайнеркою. Мати. Жінка, яка пройшла важке і не зламалась.
Стосунки, якими б не були лише частина життя. Зрада, байдужість боляче, але це не вирок. Біль інформація: тут не так, подивись.
Олена зрозуміла це не тому, що прочитала правильну книжку, а тому, що перестала ховатися від себе.
Одиночність у шлюбі ось що нищить, не гроші, не побут. Коли тебе не помічають, не чують це повільно руйнує.
Та її не добило остаточно. І це вона знала напевно.
Відклала олівець майже девята, пора йти.
Вдяглась, перевірила двері. На дворі сніжно, пахне хвоєю десь продають ялинки. До Нового року три тижні. Леся приїде, з подругою. Готуватиме для тих, кого любить.
Вона йшла до зупинки. Місто, вогні, сніг. Думала про наступний проєкт, про Лесю, про себе. За плечима роки щастя, болю, зради, мовчання. Попереду грудень, студія, новий світ.
Вона вибрала себе. Пізно, та краще пізно.
Підійшов трамвай. Сіла біля вікна. Міські вогні, сніг на дахах і деревах, на лавках і козирках зупинок.
Олена Дяченко дивилася дорогою у вікно і відчувала тиху впевненість не радість, а стійкий спокій людини, яка знає, куди їде.
