Пропрацювала в одній компанії сім років: розпочала як асистентка і стала координаторкою адміністративного відділу

Сім років я працювала в одній і тій самій компанії.
Почала як помічниця, а доросла аж до координаторки адміністративного підрозділу.
Найближча моя подруга, Євгенія, за порадою моєю прийшла туди через два роки після мене.
Я її вчила усім нашим фокусам: розповідала, як усе працює, ділилася контактами, приховувала її перші промахи, щоби її не звільнили.
Ми разом обідали у «Вареничній», пʼятницями гуляли по Хрещатику, я довіряла їй як нікому.
Пів року тому оголосили, що відкривається вакансія керівника відділу.
Начальник мені сказав, що я у списку фаворитів.
Я почала приходити раніше, затримуватися вечорами, брати додаткову відповідальність.
Євгенія весь час нашіптувала: «Посада твоя.
Ти на неї заслужила».
Я відкривала їй свої стратегії, ділилася ідеями щодо внутрішнього конкурсу.
Але в день співбесіди раптом і вона там зʼявилася.
До того нічого не казала.
Я дізналася тільки тоді, коли побачила її на стільці біля кабінету директора.
Вона лише сказала: «Вирішила спробувати».
Я вдавала, ніби все гаразд.
Минув тиждень в коридорі розлетівся слух: новий керівник Євгенія.
Я сиділа над порожнім аркушем і дивилася у монітор наче крізь акваріум.
Далі все стало дивним і моторошним вона перекроїла процеси, які колись складала я у блокноті з петриківським розписом.
Мене відсторонила від звичної роботи, вимагала незрозумілі звіти.
Колега прошепотіла, що Євгенія розповідає про мене як про людину без лідерських якостей.
Частину своїх ідей вона подає, наче це її напрацювання, хоча я ще недавно ввечері обговорювала їх з нею у телеграмі.
Якось набралася відваги і запитала в неї за кавою: «Навіщо ти так говориш про мене?» Вона лише відказала: «Це робота, а не подруга.
Я мала втримати посаду».
Я нагадала їй усе, що було зроблено задля неї вона знизала плечима: «Це був твій вибір.
Я просити не змушувала».
Тепер довкола крижаний туман.
Вона говорить різко, при всіх виправляє мої слова, а частіше підкидає мені справи, де немає сенсу.
Вдома я сиджу на кухні з чорним чаєм, плачу й мрію про іншу роботу.
Тривога, злість і образа змішані пополам, але кидати все просто так теж боляче.
Зараз стою, як Явір посеред лугу, на роздоріжжі: чи тягнути це далі мовчки, боячись залишитися без копійки, чи кинути й почати все спочатку.
Ти би залишилася чи пішла б?