Просто жити далі
Дитинство. Я досі памятаю, як усе вибухало сонцем на бабусиній веранді під Києвом. Я, Марічка, маленька бешкетниця з двома неслухняними кісками, щодуху носилася босими ніжками по скрипучій дошці, а на щоках грали веселі румянці. Якось помітила: товариш мого старшого брата, Ярема, неспішно виходить у двір, і кинулася за ним, ледь не задихаючись.
Навіть не думаючи, стискала його долоню своїми теплими маленькими пальчиками і дивилася знизу вгору істерично щирим поглядом, десь між смішинкою і відвертістю, захлинаючись від сміху:
Я тебе НІКОЛИ не відпущу! Коли виросту обовязково вийду за тебе заміж! Тільки чекай мене!
Він трохи сторопів, але вже за мить розплився у теплій лагідній усмішці. Погладив мою розтріпану чуприну й, із добродушною жартівливою інтонацією, відповів:
Чекатиму.
Промовив й обережно скуйовдив мені волоссячко, що кіски стали ще безладнішими. Я примружилась, але знову сміялась, міцно тримаючись за нього.
Але спочатку гарно вчися й слухай тата й маму, щоб колись гідно називатися моєю нареченою!
Він говорив не так суворо, як по-приятельськи, з тою особливою ніжністю, яку дорослі іноді дозволяють собі біля дітей. На мить задумалася здавалось, навіть серйозно розмірковуючи, а потім швидко закивала:
Гаразд! Я стану найкращою!
Той день, наповнений пахощами липи, сміхом і сонячними зайчиками, здавався нескінченним, сповненим таких наївних, але справжніх мрій
*************************
Наші теперішні дні. Сиджу у своїй кімнаті, перегортаю сторінки підручника з алгебри, вікно сіре сутеніє. В будинку тиша; хіба що брат Артем говорить мобілкою в сусідній кімнаті його голос трохи збуджений, живий.
Краєм вуха чую імя Ярема серце підкидає. Артем жартує про якусь зустріч, кафе, її посмішку Не залишалося сумнівів мова про нову дівчину Яреми.
Не контролюючи себе, підкралася до дверей брата, майже дотикаючи щокою холодного дерева. Від кожного слова стискає груди. Може, це не так? Може, я вигадала? божевільний потік тривоги.
Дзвінок завершився, і Артем вийшов з кімнати. Я випросталася, як школяр на гарячому але вже було пізно.
У Яреми нова дівчина? випалила я, борючись за звичність у власному голосі.
Артем уперся в мене поглядом, зітхнув. Не гнів розуміння. Знає, помічає, що я дивлюсь особливо на його друга, що мої соцмережі повні його світлин.
Знову за своє? зітхнув, сперся плечем об наличник. Тобі ж шістнадцять. Ну ти ж перерости цю закоханість Це просто дитяче.
Я зірвалася, спалахнула, схрестила руки.
Нізащо! Ти просто не розумієш! Він мене полюбить, побачиш! Це не якась дитяча симпатія, це справжнє!
У голосі впертість, а серце все ж стукає тільки на надії. Пригадую кожен погляд Яреми, кожну його усмішку до мене, випадкові дотики я бережу ці миті, зшиваючи з них власну надію.
Артем просто мовчки дивиться. Він бачить, що для мене це значно більше, ніж щось надумане.
***************************
Коли промінь сонця пробився через штори, я мало не злетіла з ліжка, наскільки мчала вниз по сходах. Здається, засяяла навіть сильніше, ніж саме сонце! Артем неквапно пив каву, гортав планшет на кухні.
Він запропонував зустрічатися! вирвалось у мене, майже захлинувшись від щастя. Приніс мені на іменини дивовижну скриньку з гравіюванням, і сказав сказав, що раз я вже повнолітня то він може відкрити свої почуття. Ярема мене любить!
Я тремтіла від щастя так, що аж сама собі дивувалась.
Артем перестав дивитися у свій планшет, посміхнувся по-справжньому. Вже півроку Ярема час від часу розпитував у брата про мене: які квіти мені до душі, як проминув вихідний, з ким би я хотіла поїхати на природу
Вона така гарна, все повторював Ярема. Швидше б їй виповнилося вісімнадцять. Ти ж не проти, якщо ми будемо разом?
І Артем завжди відповідав: Якщо вона щаслива, я тільки за.
Вітаю, піднявся він, обіймаючи мене. Я щасливий за вас обох.
Я пригорнулася до брата, досі не вірячи, що це весь не сон. Навіть наш кіт Кулька, зручно вмостившись на підвіконні, урчав так, ніби радів разом зі мною
*****************************
Вузький лікарняний коридор, тьмяні стіни бежевого кольору, за вікном сірий день. Я сиділа на жорсткому пластику, майже не рухаючись; рука, ніби чужа, безвільно лежала на колінах. Волосся завжди акуратно зібране висіло безладно.
Перед очима виринали спогади: вчора ми з Яремою сиділи, розкладали ескізи з оформлення весільної зали, сперечалися про стрічки Він сміявся, обіцяв, що все буде ідеально. А сьогодні Ярема загинув.
Все було настільки раптово й абсурдно Якийсь пяний водій на Оболоні, кілька крутків, три понівечених машини. Ніхто не вижив. Ні Ярема, ні двоє незнайомців, ні той водій. Одна мить і майбутнє розсипалося, як розбите дзеркало.
Ніжний шелест кроків. Артем зявляється із-за рогу, обличчя бліде, очі червоні. Опускається поруч:
Марічко? його голос тихий, ніби боїться потривожити мою реальність. Маринонько, поговори зі мною Будь ласка
Я повільно обертаюся до нього, очі сухі, але у них така прірва болю, що брату здається світ зупинився.
Про що? голос механічний.
Він ще міцніше стискає моє плече.
Про що завгодно Вилий хоч трохи болю. Поплач, Марічко, не тримай усе в собі!
Змахую головою. Ні сліз, ні слів, ні сил.
Не можу, мяко кажу. Нема сліз. І бажання жити теж нема.
Це зависає у повітрі, наповнює простір свинцем. Артем закриває очі мусить тримати нас обох. Я наче відключаюсь. Більше не чую, не бачу, не відчуваю нічого. Мене так і залишають без відповіді, в цій порожнечі.
Медсестра чіпляє укол тепло розливається по тілі, і я поступово тону у невагомому сні.
Прокидаюся вже вдома стіни моєї кімнати, знайомий візерунок на шторах, поличка із книжками але все чуже, наче я тут гостя. Обертаюся Артем сидить мовчки поряд, із ним мама сіре обличчя, темні кола під очима.
Я боюся за неї, чую приглушено Артема, з дитинства тільки Ярему й бачила. Що тепер буде?
Час лікує, каже мама, але впевненості у голосі нема. Менше із тим, вона гладить мою руку. Я закриваюся від цього піклування, і питаю себе: чи коли-небудь у мені народиться хоча б іскра живого.
Брат ще трохи сидить поруч, згодом іде. Мама залишається, інколи гладить мою долоню. Час у кімнаті застиг, і тільки хід годинника нагадує: хтось живе далі.
***********************
Девять днів Сорок Життя тягнеться липкою, нестерпною павутиною. Я все рідше лишаю кімнату, скуючись на широкому підвіконні, вдивляючись у порожнє подвіря. Вже не осінь, а лютий, дерева голі, лавочка від Яреми заросла памяттю. Саме там, під осіннім кленом, він освідчився мені його руки тремтіли, а я навіть не дала завершити фразу: просто засміялася і кивнула так.
Тепер лавочка чужа, дерева мовчать. Світ сірий, час зупинився.
Марічко, підемо хоч трошки поїсти? мама торкає прохолодними пальцями плече.
Не хочу.
Тобі треба їсти, бодай трішки сили
Кому треба? Я більше нічого не мушу, кажу й повертуюся знову до вікна.
Мама завмирає, хитає головою та йде. У коридорі її зустрічає Артем, і я чую, як їм обоє боляче.
Я радилася з лікаркою, мама стискає кулак. Нам справді потрібна допомога фахівця. Одній нам не впоратися.
Зателефоную до пані Смірнової. Вона допоможе, каже Артем тихо.
Коли за вікном спускається ніч, а місяць сірий віддзеркалює проміння на підлозі, ледь змушую себе лягти у ліжко. Сон знову не приносить полегшення.
Сниться Ярема. Справжній, із теплою усмішкою, але вже суворіший, ніж раніше.
Марічко, на себе подивись. Це не ти. Спробуй підвестися.
Я розгублено простягаю до нього руки.
Я не можу жити без тебе
Можеш, перебиває він лагідно, але впевнено. Ти сильна. Треба жити. І я поруч, серед зірок. Обіцяй спробуєш.
Його образ починає розчинятися. Я плачу, намагаючись утримати, але на подушці вже залишилися справжні сльози.
Я вскочила, закричала ночі. Сімя збіглася мама, Артем, обіймають, турбуються. А я посеред цих обіймів шепочу в сльозах:
Я обіцяю
*************************
В якийсь вогкий вечір ми зібралися в вітальні. Мама поставила чай, але ніхто не пив кожен задуманий, мовчазний.
Можливо, нам варто перебратися, перервав тишу Артем. Тут, у Вишневому, кожний двір Ярема. Мариноньці боляче тут.
Я дивилася у дощове вікно. Слово за словом Артем пояснив: у нього в Вінниці є друг, допоможе влаштуватися. Мама погодилася знайдемо і інститут, і нову квартиру.
Я бачила кожну деталь прощання: його рукою тримала мою, ми сміялися під старим каштаном, тікали разом під дощем. Боліло. Але я дозволила собі сказати:
Добре, давайте переїдемо.
Вперше за місяць рішення приймала я.
Переїзд здавався хаотичним. Я майже не брала участі просто дивилася, як мої речі перекочовують у коробки. В руках довго тримала маленькі сувеніри, бібік із атракціону, листівку від Яреми все це несло стільки тепла
У день, коли ми поїхали, я вийшла на балкон і востаннє подивилася на знайоме подвіря. Я зможу, повторила подумки.
Вінниця зустріла нас сірим небом і гамірними вулицями. Квартира інша, вікна виходять на новий сквер. Тут усе чуже, але це давало дивну свободу жодного болючого спогаду.
Перші дні були важкими. Інколи по ночах Ярема знову снився мені лагідний, підбадьорює Я прокидалася вся в сльозах. Та згодом це знівелювалося дрібницями у парку розцвіли перші тюльпани, у кавярні біля дому бариста почав впізнавати мене, посміхався. Я пішла на курси, іноді гуляла містом із Артемом.
Я не забула Ярему і ніколи не забуду. Але щоразу, коли знаходжу у собі сили встати й іти вперед це не зрада його памяті, а виконання його прохання.
Він, певно, пишався б мною. Бо я тримаюся.
Бо я живу.
