Валю! Довго ти там? Я жду тебе, жду! Сідай! закликала Анютка, сусідка Валентини Семенівни, вмощуючись на лавці під вишнею.
А й справді, навіщо вдома сидіти? Там хіба телевізор та кішка Мурка нуднота! А надворі весна, квітень лише, а вже пахощі в повітрі, навіть стара вишня, яку ще покійний Анютчин Іван садив, прокинулася, вся у цвіту. На лавці, де сиділи покоління сусідів, знову готова точитися звична жіноча балачка про дітей, про недуги, про життя й кохання.
Про що ще жінкам гомоніти? Здається, одна одну знати-не-знати щоразу нове. Діти ростуть, болячок додається, а любов… Її завжди замало. Всі чекають, аж хто розкаже, як це коли тебе люблять, щоб полегшало, коли хоч би хтось має своє щастя. Он у тій світлі й зігріті на мить серце…
Анна Олексіївна, а по-простому Анютка, дружила з Валентиною ще змалку: з одного підїзду, все життя на одному поверсі. Мами двері не замикають, діти між квартирами бігають, а тільки якось обоє вирішили щастя шукати.
Було їм тоді по шість. Якраз Анютчина бабуся приїхала з Полтавщини й розказала дівчаткам, що головне піймати Пташину Щастя, щоб воно поруч жило, і буде усе і хліб, і любов, і радість.
Діти нічого особливого не зрозуміли, але про всіх добре запамятали. Хто ж не хоче, щоб батьки жили у злагоді? Тож вирішили шукати пташку. І Анютка буцімто знала, де вона живе у дядька зі скрипучим голосом у сірому будинку, де щось галасливе зелене-вогнисто-криваво показували інколи у дворі. Ні в київському зоопарку, ні в цирку такої пташки не бачили.
Підготовка була серйозна: з балкона взяли стару клітку, що колись у ній кролик мешкав, з хати шмат хліба, трохи печива, навіть цукерку, а раптом та пташка ласунка. Чи любить вона печиво з медом, як Валя? Може й так.
Не поспішали, було жарко. Мами збиралися у відпустку два сімейства разом на Житомирщину чи до моря а дівчата чекали, рахували дні. Анютка раділа, що в неї є бабця; Валя сумувала: в неї ані маминої, ані татової. Гірко. Хто ж потішить, коли сховається від мами під ковдру?
Ось і настав день, коли вони вирушили до сірого сусіднього дому. Пусто, тихо у дворі, всі або на базарі, або сховались від спеки у квартирах. Дівчака закусила губу, ледь не заплакала, але Аня не звикла до сліз. Треба то треба! Бо ж якщо не знайдуть пташку, не буде ні баби, ні морозива, ні сарафанів у горошок.
Де ж та пташка? Бігали підїздом, стукали в двері.
Де живе Пташина Щастя?
То сварки мами, то побиті каструлі, часом просто не відкривають, а подекуди мало не відштовхують. Але одна квартира щасливо!
Відкрив хлопчик трохи старший.
Заходьте!
Не було там пташки, зате дивина: маски африканські, мушлі, де шумить море, і великий модель корабля на підвіконні.
Це з татом, «Свята Ольга»…
О, як і я! зраділа Аня.
Твоя мама скоро прийде?
З роботи. А ви самі гуляєте, вас не сварять?
Тут дівчатка отямилися: вже обід, їх шукають! Кинулися тікати, забувши клітку. Хлопчик підбіг і простягнув їм перо яскраве, як з казки, ніби шматок веселки.
Це павичеве, мама приносить із зоопарку. Беріть!
Додому мчали, ніби вітер, руки ледь не тремтіли від захвату. А у дворі буря: матері плачуть, батьки крутять сигарету, чекають дільничного. Валяина мама впала просто на пісочницю:
Знайшлися
Були й сльози, й обійми, й ремінці добре, не встигли покарати як слід.
А вже за кілька днів, на гойдалці біля дачного будиночка, дівчата знову мріяли.
Не треба нам тієї пташки! шепотіла Соня.
Чому?
Бо бабця казала, що головне щастя коли тебе люблять.
І що?
Якби не любили, не плакали б так, коли ми зникли!
Може бути
Так і виросли разом, як сестри. Спогади з дитинства дивні, як зіткані з туманних снів. Удвох легше зберігати память.
Анютка зустріла майбутнього чоловіка, і довго не впізнавала його. А коли зайшла до хати й побачила той самий «Святу Ольгу» на полиці, щось зворухнулося ніби колись боялася зламати фігурку матроса.
На весіллі, в улюбленій книжці Аня знайшла й сховала те саме павине перо. Часто показувала чоловікові сміялись, згадували минуле.
Були роки: народження доньки Марійки, сина Дмитрика, перемога над важкою хворобою, коли Іван тримав Аню за руку. Були і дні безмовні, коли час зупинявся, і життя текло крізь пальці разом із повітрям, яким Аня вже не могла дихати. Валя поруч, бє по щоках, тулить до себе як мала дитину.
Тримайся, Анютка! У тебе діти!
І вона вставала. Бо щастя було, хоч і не те, неціле, зате справжнє. Діти вже дорослі, та без матері як же їм? Аня згадує: поки стоїть хтось між дитиною і небом вона не сирота!
Потрібно жити далі; для дітей, для внуків, для себе. Збирає гостинці й рушає до сина в Черкасах, до доньки в Харкові. Всюди їй раді. Або чекає канікул тоді повний дім малечі, всім роздає казки, дивується їхнім оченятам, що наче вперше чують історії.
І повертається тиха радість як легке повітряне перо, не таке яскраве, як подароване колись Іваном, та найбажаніше.
Не всім так щастить. Ось у когось ні проси, ні жадай щастя не схоче навіть небо дати. Їй із Валею пощастило: птаха не впіймали, а щастя своє втримали.
Валя дуже хотіла дітей, та не судилось з чоловіком так і не сталося. Любили вони одне одного безмежно, дивувались усі: завжди разом, не докучають і не сваряться. Свекруха, Марія Кузьмівна, Валю прийняла, мов рідну, єдина, хто підтримував. Лише сестри чоловіка заздрили, докори кидали.
Сталася біда: залишилася з чоловіком, свекрухою вдома, та щастя відійшло не було дітлахів. Тоді, через багато болю й розмов, вони наважилися всиновити хлопчика. І Марія Кузьмівна прийняла Павлика як рідного, навчила Валі бути сильною, любити нову дитину понад усе.
Час ішов. Син підріс, став військовим. Одружився з дівчиною, в якої була дитина від попереднього шлюбу, і Валя прийняла того хлопця, ніби власного онука, простягла обійми, печиво дала, про дідуся Мороза розповіла.
Валю, коли вже на дачу зберемось? Пасха ж на носі! зітхнула якось Аня, дивлячись на рожевий цвіт під вишнею.
Вихідними поїдемо. Ось вікна помию, пироги спечу а твої коли?
На літо чекаємо. З навчанням не виходить раніше
Чекай, часу трохи й промайне, не встигнеш озирнутись. Ото вже й радість як мить, як перо легке, а без неї життя сумне.
Це правда! Памятаєш, як ми птаха щастя шукали?
Ще б не памятати! сміялася Валя. Потім сидіти не могла, батько провчив, аби не тікала без дозволу!
А знаєш, Валю? Мені здається, ми таки спіймали її за хвіст. Бо як інакше пояснити, що маємо все, про що мріють жінки, і сімю, і кохання, і дітей, і внуків.
Ти права! Ото б нашій пташці ще подяку склали. Нехай помахає крильцем, щоб усі, кого ми любимо, були щасливі.
А на ніч Анютка довго сиділа в темряві, слухала гойдання вишні, і їй снилося, як кольорове перо кружляє у повітрі, ніяк не осідаючи, і сміється весна, і більше не треба ні за чим ганятися щастя вже є.
Бо для жінки щастя це мати, що згадати, поділитися й зустріти сонце разом із тими, кого любиш.
