– Ганнусю! Довго тебе чекати треба?! Я ж тут уже скільки сиджу! Сідай вже! Галина, сусідка Ганни Матвіївни, підсунулася на лавці, вмощуючись зручніше.
Та й справді, вечір просто казковий! Навіщо вдома сидіти? Там лише телевізор, та Барса. Скука зелена! А у дворі весна! Хоч і квітень ще, а вже так тепло! Навіть вишня, яку ще чоловік Галини, Микола, садив під вікнами, розцвіла нарядилася, аж очі тішить. І лавочка під нею, яку той же Микола зробив, тепер знову готова до наших жіночих посиденьок. Тут Галина її минулого тижня свіжою фарбою освіжила, то тепер ніби новенька! Чекає, не дочекається тих вечорів, коли зберуться на ній рядочком сусідки й піде переповідь: про дітей, про хвороби, про життя і любов.
А що ж іще бабам обговорювати? Хоча знають одна одну як облуплених, але ж завжди щось нове випливе. Привід для розмови новий. Діти виростають, болячок додається, а от про любов Та її завжди бракує. Так і хочеться хоч від когось почути те відверте, від чого ніби легше на душі стає. Щоб розказали, як воно коли тебе люблять Подихаєш тією історією і вже світліше. Навіть якщо на серці самотність, але ж десь у когось любов існує, значить, не зникла зовсім із цього світу. Тліє, гріє, життя підтримує
Галина Степанівна, а для сусідів просто Галинка, з Ганною подругувала стільки, скільки себе памятала. Більше півстоліття поруч на одному поверсі жили! Змалку їхні мами навіть двері не замика́ли, аби туди-сюди не бігати з ключами знали: якщо не в одній квартирі, то в іншій діти бавляться. Правда, згодом про замки таки згадали. Це вже після тієї історії, як Галя з Ганною пішли щастя шукати.
Шість їм тоді було.
Ганні приїхала бабуся з-під Умані побути трішки. І розповіла малим, що головне в житті спіймати за хвіст Птаха Щастя й біля себе втримати. Тоді, мовляв, усе складеться і легким життя буде, і задоволені усі довкола
В ту життєву філософію дівчатка ще не вникли, зате ідея про “усі задоволені” їм дуже запала. Хто ж не хоче, щоб удома мир був і батьки не сварилися? Вирішили: підемо, шукаємо ту щасливу пташку!
Ганна сказала, що знає, де вона мешкає у сусідньому будинку! У такого грубого дядька, що говорив хрипко. Він іноді виносив її у двір. Яка ж красива! Різнокольорова, велика! Кричить так дивно… Ну точно це ж вона! Бо навіть у зоопарку жодного разу такої не бачили.
Підготувалися ґрунтовно.
На балконі у Галини знайшли стару клітку ще від кролика, якого бабуся з села якось привезла.
Треба ж десь тримати пташку? За хвіст постійно її не потримаєш, руки відпадуть, а морозиво яке ж зявиться разом із щастям! тоді чим тримати?
А ще взяли з собою хліб та печиво а раптом пташка ласощі полюбляє? Галя ще й цукерку взяла ну хто солоденького не любить? Бо обідно ж буде, як пташка не схоче хліба
Хоч і не поспішали, та справа ж серйозна! Бабуся тим часом поїхала назад додому, пообіцявши забрати Ганну на ціле літо. А батьки почали у відпустку збиратися. Разом із сусідами, двома сімями впень розділивши витрати, їхали всі разом до моря. А до Чорного моря звідси рукою подати, от і не встигнеш за вікном мигцем глянути, як уже там. І будиночок, старенький, але міцний, і двір просторий із гойдалками… Лепота!
Ганна дуже чекала й тієї поїздки, і мріяла на літо до бабусі.
А ще шкодувала подругу. У Галини бабусі не було. Жодної! Як це так? Без бабусі дитині! Хто ж тоді балує, казку розповідає, панамку вяже, та й ледь розмовляє а вже метушиться тебе чимось побалувати?
От як спіймають ту пташку, то звідкись у Галини теж бабуся зявиться оце була Ганнина мрія. Може, навіть із тієї ж області, що і її рідна, тоді й на літо розлучатись не доведеться. Заради такого щастя й постаратись не шкода!
За день до виїзду на море наші підприємливі «мандрівниці» крикнули мамам: «Ми до подруги гратись!» та й вислизнули з дому. Обережно! Двері, аби не грюкнули, прикрили, одна одну стишили (щоб не вибухнути сміхом), і дременули вниз.
Свій двір, сусідній, а от і сірий похмурий будинок, у якому мешкає та сама пташка.
Та у дворі тиша. Лише спека, людей жодних.
Дівчата перезирнулися. Ну як шукати? Та й запитати ні в кого Галя вже губи надула, мало не плаче Але Ганна просто так ніколи не здається! Тільки й залишається, що постукати в якусь квартиру й спитати, де ж живе Птах Щастя.
Скільки там тих квартир… І це ж тільки один підїзд! Хтось не відчиняє мабуть, немає вдома. Хтось гаркає: «Діти, не бешкетуйте!»
А вони далі й далі стукають.
Де живе птах щастя?
Доки не нарвалися на зовсім сердиту тітку, то й нічого тільки дверей зелену з дивною ручкою запамятали: туди більше не підуть бо такі злі люди щастя точно не тримають.
І лише в одній квартирі їм пощастило. Відчинив хлопець трохи старший.
Заходьте!
Пташки й тут не знайшли. Але побачили стільки цікавого! Страшенні маски на стінах, великі мушлі (чути, як море шумить!), величезний макет корабля з парусами та фігурками матросів.
Це ми з татом збирали. Свята Ольга.
Ой! Як моя бабуся! вигукнула Ганна.
Тебе звуть Ганна? Гарне імя! Як у моєї мами.
А вона де?
Мама? На роботі. Скоро буде.
І тут наші дівчата згадали: і пташку вони шукали, і обід вже давно минув Пора ж бігти, бо ще дістанеться!
Галю! Мерщій!
Ганна хапає подругу за руку й мчить до дверей.
Почекайте! хлопчик підбігає з порогу. Ось!
Пірїни були такі гарні, що дівчатка аж завмерли від захвату. Не зводили очей.
Що це?
Це павичеве перо! Мама з зоопарку приносить. Беріть!
І дівчата, не дихаючи, отримали в подарунок те чудо й, навіть не попрощавшись, помчали додому.
А вдома буря!
Мами зі сльозами шукають дочок по двору, тати нервово курять біля підїзду чекають, що скаже дільничний, як і що робити Побачила Галю мамина мати, аж осіла на пласку гірку посеред дитмайданчика:
Знайшлись
Були і сльози, і поцілунки, і ремінь! Добре, що часу на те, щоб як слід насварити, у батьків вже не зосталося.
Через кілька днів на гойдалках у дворі нового будинку, в якому наймали квартиру на літо, дівчата скулювалися біля дошки, шепочучи:
Знаєш, Галю, не треба нам ніякої тої птиці!
Чому?
Бо бабуся казала: головне щастя коли тебе люблять.
І що?
А те! Якби нас не любили плакали б так, як ми загубились? Боялися б, щоб ми не пропали зовсім? Ні! Значить, ми й так щасливі, так?
Не знаю
А я знаю!
А як же батьки?
Що батьки? Сварилися ці два дні між собою?
Ні…
Значить, можуть не сваритися. Просто не хочуть. А птаха тут ні при чім. Зрозуміла?
Ага.
Ото літо стало для них найкращою згадкою з дитинства.
Ганна Степанівна завжди тішилась, що має ту, з ким можна поділитись цими спогадами. Не тільки поділитись, а й спитати, якщо щось забулося, бо удвох память краще тримати.
І памятала Галя завжди більше. Може, бо була спокійніша? Ганна ж, як ртуть жвава і невтомна. Біжить, летить кудись. А Галя ні. Посидить, подумає, тоді вже крокує спокійно, перебираючи в голові, що й до чого. Не поспішиш не насміються ж над тобою. Точно переходила усе, що було, наче вчора трапилося.
А Ганна, коли почала зустрічатися зі своїм майбутнім чоловіком, навіть його не одразу впізнала. Місяць зустрічалися, поки не прийшла до нього додому.
Свята Ольга”
Корабель стояв на тому ж місці, де його роздивлялись ті дві маленькі дівчинки.
І тоді, хоча їм вже по двадцять три, а у Галини вже й чоловік був, Ганна наче знову стала тією дитиною, котра боялася торкнутися до фігурки морячка, щоб ненароком не зламати нічого.
І дістане після весілля з улюбленої книжки перо, яке так дбайливо зберігала усі ці роки. І покаже чоловікові.
Памятаєш?
І буде довго сміятися, дивлячись, як той намагається пригадати, що ж було так давно.
І буде щастя. Довге-довге, майже тридцять років. З турботами й клопотами. З першими кроками дочки, потім сина. З хворобою, від якої Микола забере Ганну, відшукавши найкращих лікарів і не залишаючи її ні на хвилину, поки майбутнє не наважиться увійти до їхніх дверей
І буде день, коли час зупиниться, і Ганна не зможе дихати, бо повітря її піде разом з Миколою. І Галя, яка буде поруч, не розгубиться, а відшльопає подругу по щоках, а потім обійме, мов дитину.
Тримайся, Ганнусю! Діти в тебе
І Ганна прокинеться. Бо щастя ще поруч. Не таке, але своє, залишене Миколою. І хоч діти дорослі, втрачати матір слідом за батьком це неправильно. Куди їм без опори? Як бабуся казала:
Доки між дитиною й небом стоїть хтось дитино не сирота! Щасливе воно
Права була! Тож треба жити. Дітям у допомогу, внукам на радість. Та й чоловік не раз казав: головне дітям радість дати, а все інше додасться.
Ганна переконалася: потрібна й улюблена. Може хоч поки ще здорова, то можна і чемодан зібрати, і подарунків накупити, і до сина, і до дочки їздити. Всюди її чекають. А можна й канікули дочекатись, і тоді онуки зїдуться, і знову буде та кутерьма, знайома ще з тих давніх, дитячих часів.
А як старша внучка соромязливо покрутиться біля ліжка, тоді й примоститься поруч з меншими і казки слухатиме, ніби вперше чує, хоча вже давно знає її на память.
І на серці знову стане спокійно. І радість тихо повернеться така легка, як павичеве перо. Може, не таке гарне, як те, яке їй колись подарував чоловік, але однозначно бажане.
Бо ж не всі такої долі мають. Комусь, хоч як мрій щастя не допросишся. Це їм із Галею пощастило. Вони хоч і не зловили тоді пташку, та щастя свого не прогавили. Встигли зрозуміти ще малими, що воно саме тут, поряд. Головне, щоб діти були живі-здорові, а решта докладеться!
Галя от дуже хотіла і старалася. Могла б зовсім дітей не мати так і склалося. З чоловіком не вийшло власних. Хоч і любилися без памяті ото всі дивувалися, що завжди разом, які ніжні одне до одного. Сусідки чоловіків ганять а Галя мовчить. І не тому, що не хоче ділитися, а бо розказати нічого, окрім хорошого.
Жили душа в душу.
Ганна колись не вірила, що так буває. Та потім зустріла свого Миколу. Та й на Галю могла глянути і одразу ясно: любов існує.
Колись у родині Галини були чвари: з обох боків повно родичів. У Марка, чоловіка Галини, сестер рідних аж дві, тіток не злічити! То ж усе не так: не так сіла, не так сказала, не так напекла, не так дітей виховує
Свекруха Марія золота жінка! Єдина, хто Галю гарно прийняла. Чому доньки такі вередливі загадка… Мяка була, поступлива. Тільки що одразу в сльози! Галя її шкодувала. Називала мамою ще з перших днів знайомства.
Як переїхала Марія до сина, доньки її ледь не повбивалися зі злістю. Але не залишилася з ними купила квартиру в сусідньому будинку, казала, що не хоче заважати.
А тоді ж саме вона допомогла Галині та Маркові взяти сина з дитячого будинку була медсестрою в пологовому, вибрала малюка собі до душі.
Отак і зробили: виїхали на рік, щоб родичі лишнього не питали. Повернулися уже з дитиною. Коли й як зявився не відчитувалися. Ганна тільки знала то вперше Галя дозволила собі не слухати нічиїх порад і добре зробила.
Далі жилося спокійніше.
Син у Галини Петро виріс, став військовим. Мотається по гарнізонах, але маму не забуває. Онуків привозить двічі на рік. То сам, то дружина його, Світлана, заїде. Відносини в них з Галею чудові. Бо свого часу Галя вміла стати мудрою свекрухою: прийняла невістку разом із її сином від попереднього чоловіка.
Петро, коли привіз Світлану познайомитись, Галя одразу маленького Максимка підхопила:
Привіт! Я твоя бабуся Галя! Йди, глянемо, що під ялинкою! Дід Мороз там вже подаруночки залишив! Пішли, пошукаємо?
Галині не треба було багато, аби серце її розтануло: прийшла Світлана прийняла разом з дитиною, і стало у неї ще одне щастя.
Ось вони йдуть, Ганна вже піднімає голову, придивляється у вечірньому світлі до ніжних вишневих квітів:
Галю, на дачу коли рушаємо? Час уже! Які вечора теплі
Ото на вихідні помию вікна й поїдемо.
Оце так! І Пасха вже на носі, порядок наводити треба.
Треба! Мої приїдуть на два дні, дорогою до Харкова син заїде, дивитиметься, що як. А твої?
Мої аж до літа. У них школа ще, канікули далекі.
Ото вже й лишилося півтора місяці!
А мені довго…
Це завжди так, коли чогось хорошого чекаєш. Час тягнеться, а тоді раз і промайнув мить.
Еге ж! Памятаєш, як ми ту птаху щастя шукали?
Аякже памятаю! Галя аж плеснула руками. А я тоді тиждень сісти не могла мама так переживала, що батько насварив, щоб не повадно було! Ти ж поруч така сама стояла, весела!
Було А знаєш, Галю
Що?
Думаю, що ми ту пташку таки тоді за хвіст прищемили. Просто не помітили. Вона ж досі з нами, інакше як пояснити все, що маємо, про що інші тільки і мріють
Правильно кажеш І подякувати їй треба б, нашій пташині. Щоб махнула крильцем, та ще хвостиком повела щоб щасливі були ті, кого ми любимо…
