Оленка терпіти не могла ті дні, коли до дитбудинку приходили потенційні усиновлювачі! Бо за сім років, що вона тут прожила, її жодного разу не обрали.
Раніше, коли була зовсім маленькою, чекала тих днів, мов зачарована. Дивилась на гарних тіток та дядьків вони здавалися їй чарівниками, що заберуть її до себе в замок! І нова мама цілуватиме її на ніч, а новий тато кататиме її на плечах. І своя кімната зявиться, і не треба буде щодня терпіти Лесика, який вічно смикав її за кіски і дражнився:
Щиглик! Щиглик!
Оленка не знала, що це означає, але чувалося образливо. А Лесик усе повторював:
Щиглик! Щиглик!
До дитбудинку вона потрапила у пять років, після аварії, в якій загинули її батьки. Довго не могла зрозуміти, чому мама й тато не приходять, чому залишили її.
З роками зрозуміла, що їх більше немає, і обличчя стерлись з памяті, згасли голоси, запахи, навіть дім забувся, де вони колись були разом.
Оленка мріяла, щоб колись її обрали, та дива не ставалося вона дорослішала і вже майже не вірила, що хтось колись захоче взяти її у свою сімю. Просто вона була негарненька. А брали завжди гарних дівчат із бантами у пишних косах і з милими посмішками.
Лесик продовжував її діставати, але тепер вона знала щиглик це пташка.
Того дня знову прийшли дорослі. Всіх дівчат прибрали, завязали стрічки в коси. А Оленка взяла й обстриглася під хлопчика. Вона більше не хотіла, щоб її хтось вибирав. Вирішила: у житті сама буде всіх обирати!
Побачивши її із короткою стрижкою, виховательки аж руками замахали, а Лесик, як завжди, кинув навздогін:
Щиглик!
Оленці виповнилося дванадцять. Лесик був старший на три роки.
І цього разу її не вибрали. Її нерівно підстрижене волосся і погляд із блискавками налякали майбутніх батьків.
Через три роки Лесик залишав дитбудинок. Обійнявшись із усіма, підійшов і до Оленки:
Ну, бувай, Щиглик?
Бувай, лише знизала плечима Оленка.
Тримайся тут! Залишилось небагато три роки! А потім я тебе до себе заберу! твердо заявив Лесик.
Ще чого! Хто сказав, що я тебе виберу? огризнулась вона.
Лесик подивився якось дивно і довго, потім розвернувся та пішов, не озирнувшись.
Коли Оленка зачинила за собою двері дитбудинку, вийшла на вулицю й вдихнула на повні груди повітря свободи і дорослого життя. За ці роки некрасиве каченя перетворилось на справжню красуню. Довге густе волосся до пояса, великі зелені очі, точена фігурка. Оленка рушила до батьківської квартири. І тут почула:
Привіт, Щиглику!
Озирнулась перед нею стоїть Лесик.
Ти чого тут? здивувалась.
Я ж обіцяв тебе забрати. От і прийшов, Лесик підійшов ближче.
Я ж казала, що буду вибирати сама! глянула на нього знизу. Лесик за цей час виріс і став міцний.
Обери мене, Оленко! попросив він.
Я подумаю, відповіла вона і рушила до свого нового дому.
Лесик ішов слідом аж до підїзду. Дочекався, поки вона зайде в будинок, і пішов. І з того дня сидів під її вікнами щовечора. Приспустить сутінки Лесик уже на лавці, поки світло в її кімнаті не згасне.
Літо минуло, поступилась місцем дощовій осені, потім прийшла зима. А Лесик все ходив під вікна. Якось Оленка вийшла до нього, сіла поруч і запитала:
Не набридло? Мерзнеш, мабуть?
Та нічого. Я перебуду. Ти тільки обери мене, будь ласка! знову попросив він і глянув Оленці у вічі ніжно-ніжно.
Оленка схопилася й побігла додому, ще довго визирала крізь фіранку, як Лесик дивиться на її вікна.
31 грудня Оленка поспішала додому після роботи. Потрібно було ще накрити стіл, вбрати нову сукню, і ось-ось настане Новий рік! А Лесика на лавці не було. Серце стискалось від тривоги. Невже щось трапилось?
Через годину вона закінчила всі святкові справи, налила собі трішечки шампанського. Підійшла до вікна немає Лесика. В серці закралася тривога Неспокій стискав душу.
Що робити? Шукати? Але де? Я ж ні адреси, ні телефону не знаю! лаяла себе Оленка.
І тут раптом за вікном щось спалахнуло!
Вже салют пускають, подумала вона й підійшла до вікна.
На снігу великими вогненними буквами горіла фраза:
ОБЕРИ МЕНЕ, ОЛЕНКО!!!
А Лесик сидів на лавці, дивився на її вікна і махав рукоюОленка вдихнула морозне повітря, вискочила надвір у тонких капцях, навіть не надягнувши пальта. Серце калатало в шаленому ритмі. Лесик стояв посеред двору, з іскрою у руках і світлом в очах. Він мовчки простягнув їй маленьку коробочку, перевязану стрічкою.
Дозволиш? тихо спитав, і у його голосі вже не було того хлопчачого дражнення, а лише надія.
Оленка глянула на нього такого незграбного, щирого, знайомого і рідного до кожної дрібниці. Усередині закололо: весь цей час він був поруч, під вікном, у її спогадах, у майбутті, про яке вона ще боялася думати.
Вона розсміялася крізь сльози, зробила крок до Лесика й обійняла міцно, як обіймають своїх, єдиних. За плечима розцвітав феєрверк, на снігу ще тліли букви-вогні. А навколо здіймався новий рік їхній рік, в якому обирали вони.
Обираю, прошепотіла Оленка й відчула, як злітає десь високо попереднє життя та однакові сірі дні. Бо сьогодні вона зробила свій вибір. І назавжди перестала бути «щигликом», бо тепер летіла за власним щастям куди хотіла, і з ким хотіла.
