Олег ішов до воріт своєї дачі біля Києва, підтримуючи під руку незнайомку.
— Олеже, привіт! — гукнула йому сусідка Ганна Степанівна, визираючи з-за паркану. — А хто це з тобою?
— Привіт, Степанівно! — усміхнувся Олег. — Вирішив одружитися. Привіз майбутню господиню, Марійку.
Марійка працювала на ділянці невсипущими руками, а Олег не відставав від коханої. Одного разу, коли він поїхав у місто, Ганна Степанівна зазирнула через тин.
— Ну що, наречена-сусідко, на чай зайдеш? — спитала вона з лукавинкою.
— Зайду, — кивнула Марійка.
Вона провела у сусідки півтори години і повернулася додому перед самим приїздом Олега.
— Чого ти така задумлива? — помітив він.
Марійка лише посміхнулася. Вона вже знала всю правду.
— Олеже, привіт! Хто це з тобою? — Ганна Степанівна не приховувала цікавості, розглядаючи гостю.
Олег, підтримуючи супутницю, примружив очі:
— Степанівно, ти все на варті? Ось Марійка, майбутня господиня. Дача велика, треба перевірити, чи справиться.
— Марійкою звуть? — кивнула сусідка. — Ім’я гарне. Олег у нас жених завидний, господарський, руки золоті. А ви надовго чи на сезон?
— Іди, не відволікай, — відмахнувся Олег, відчиняючи хвіртку й пропускаючи Марійку вперед.
— Марійко, забігай на чай! — гукнула вслід Ганна Степанівна і засміялася.
— Дивна жінка, — здивувалася Марійка, заходячи в дім. — Що значить «на сезон»?
— Не звертай уваги, — махнув рукою Олег. — Сусіди тут наймають робітників на літо, от вона й бовкнула. Проста, що з неї взяти? Менше спілкуйся з місцевими, Степанівна — головна пліткарка.
Будинок сяяв чистотою, лише легкий шар пилу осів за зиму. Марійка з захопленням оглядала кімнати.
— Олеже, невже ти сам усе зробив? — вказала вона на акуратні фіранки, вишиту скатертину й серветки.
На кухні висіли лляні рушники з тонким вишиванням.
— Ще б пак, — хмикнув Олег. — До тебе тут дівчата намагалися мене очарувати. Я ж хлопець видний, самотній. Усі, кому не лінь, кління підбивали. Але я чекав тебе. І дочекався!
Марійка зчервоніла. Олег і справді був привабливим: міцний, з сивиною у густому волоссі, з лукавим блиском у очах. До того ж — з квартирою й дачею.
Вони познайомилися на ринку у Києві. Олег вибирав саджанці малини, а Марійка шукала насіння кропу для підвіконня.
— Красуне, бери три пакети, знижку зроблю, — умовляв продавець.
— Навіщо мені стільки? — сміялася вона. — Я сама, мені вистачить одного.
— А в мене грядка на дачі пустує, — підморгнув Олег, що стояв поруч. — Може, об’єднаємо зусилля?
— А що скаже ваша дружина? — посміхнулася Марійка, оглянувши його. Красивий, одягнений стильно, явно старший.
— Удівець я, — зітхнув він. — Але ти розтопила моє серце.
Так почалося їхнє знайомство. За тиждень Олег зізнався:
— Марійко, з тобою так легко, так спокійно. Не хочу розлучатися. Їду на дачу на літо. Поїдеш зі мною? Будемо разом на роботу їздити, дорога недовга.
Марійка погодилася:
— А що втрачати? Дорослі діти, згадують, лише коли гроші потрібні. Чоловіка немає, навіть кота немає. Може, це моя доля?
На дачі вони швидко перейшли на «ти». Заява Олега про весілля зворушила Марійку і розвеселила Ганну Степанівну.
Все літо Марійка працювала на ділянці: грядки зеленіли, у теплиці дозрівали огірки й помідори, бур’яну не було шансів. Олег копав, носив воду, колов дрова. Здавалося, вони живуть у гармонії.
Одного разу, коли Олег поїхав у місто, Ганна Степанівна покликала Марійку:
— На чай зайдеш? Чи Олег забороняє?
— Чому б забороняти? — здивувалася Марійка. — Зайду.
Вона повернулася перед приїздом Олега, занурена в думки.
— Чого ти така? — спитав він.
— Просто задумалася, як важко втрачати близьких, — відповіла вона, дивлячись йому в очі. — Живеш, а потім — раз, і немає людини.
— КиМарійка глянула на Олега і зрозуміла, що справжнє щастя — не в багатстві чи дачі, а в умінні побачити правду за гарними обіцянками.
